Чому стукачі вигідні вчителям, політикам і журналістам
Чому батьки заохочують дітей робити наклепи один на одного, видавати таємниці
Історія стукацтва древня як світ. Найвідомішим донощиком у історії людства був Юда Іскаріот, який видав Ісуса Христа. Його поведінку нібито й засуджують, однак стопами зрадника нині багато хто йде і навіть вважає це за правильне. Тож чому побожні закарпатці виправдовують «шісток»? Це й намагалася з’ясувати газета «Неділя Закарпатські новини».
Усе починається з дитинства…
Наше дослідження почалося з публікації про булінг, тобто цькування і залякування у школах. Звичайно, явище дуже розповсюджене, від нього потерпають чимало дітей. Але чи таке воно сучасне і чи стосується лише тих дітей, яких ображають через бідність батьків, індивідуальні особливості чи фізичні вади?
Насправді булінг є більш глибокою проблемою, ніж може здатися на перший погляд. І чому одні діти не люблять інших? Першою і найважливішою причиною, яка дратує школярів, є саме стукацтво. Воно було і в радянські часи. Тоді за подібні дії також можна було отримати доброго стусана від однокласників.
Слід зазначити, що ябедництво не є дитячою проблемою, її породжують і підживлюють саме дорослі, а діти є просто жертвами, які опинилися в певній життєвій ситуації і діють згідно з інструкціями батьків або вчителів. У дорослих колективах теж чимало «шісток», з ними також намагаються боротися, уникають спілкування або навіть цькують. І це логічно та природно. Тих, хто хоче вислужитися перед керівництвом за рахунок наклепів на інших, не приймають у жоден з колективів, тож рано чи пізно стукач нарветься на грубість, а то й на помсту.
Аби зрозуміти ситуацію, варто проаналізувати випадки, які розповіли нам наші читачі.
- «Це якесь прокляття! Воліла каліка померти, – робили висновок сільські пліткарки. – Хто її догляне?»
«Я працювала бухгалтером на одному з підприємств Мукачева. Фірма була великою, тож у штабі було аж п’ять бухгалтерів. Ми сиділи в одному кабінеті і, здавалося, жили дружно, часто жартували, розповідали одна одній про все, що коїлося вдома. Та до нас часто приходили різні контролюючі органи і перевіряли всю документацію. Це завдавало неабияких незручностей і добряче псувало нерви. І от одного разу до нас завітало з перевіркою обласне КРУ – контрольно-ревізійне управління. Інспектор виявилася суворою і прискіпливою, та це й зрозуміло – у неї така місія була. Я страшенно хвилювалася і, йдучи додому, поділилася з колегою, яка була моєю найкращою подругою, підозрою про те, що в одному з документів, ймовірно, припустилася помилки. Уранці я сподівалася, що встигну все виправити. Але яким же було моє здивування, коли я побачила настіж відчинені двері кабінету й почула голос подруги. Вона переповідала інспекторці всю інформацію, якою я з нею поділилася раніше. Звісно, через мене фірму оштрафували…. Якби вона так не зробила, цього, можливо, можна було би уникнути і підприємство не понесло б збитків. Із роботи я звільнилася, бо не могла їй дивитися в очі після того випадку. Зараз у мене новий чудовий колектив, а вона досі працює на тій же фірмі і вже підставила багатьох колег», – розповіла газеті «Неділя Закарпатські новини» Марія Пилипчук.
Звісно, жінці було боляче пригадувати подробиці цієї історії, адже її зрадила не просторо знайома, а подруга. Але вона переконана, що «корінь цього зла» не в дорослому віці, а в дитинстві, тому нині навіть співчуває колишній колезі.
І справді, велике покоління радянських дітей свого часу виховували на прикладі Павлика Морозова, який здав комуністам власних батьків. А нині школа не дуже відрізняється від тогочасної. Утім навіть у часи СРСР далеко не всі учні були «шістьорами» і всіляко присікали однокласників, які «стукачили».
«Я вчилася добре, але любила побешкетувати. Якось наша вчителька української захворіла і нам дали на заміну іншу. Під час уроку хтось із хлопців щось сказав – я голосно засміялася. Вона вигнала мене з класу. Перед наступним уроком я налила цій вчительці на стілець води, і вона в неї сіла. Ходила злою і мокрою, але ніхто з однокласників не видав мене. Чесно кажучи, я вже готова була сама зізнатися, але коли на розбірки прийшла класна, один хлопець їй розповів усю правду. У результаті вона довго кричала на мене, принижувала і поставила одиницю у щоденник. За мене заступився друг. Він завжди говорив, що стукачів треба карати, тож у класі ябед фактично до цього випадку не було. Того хлопця всі боялися, бо він був сильним і того разу так побив однокласника-«шістьору», що той втік зі школи і його до вечора всі шукали. З того часу минуло більше 20 років, але всі ми пам’ятаємо вчинок Роберта і навчаємо власних дітей ніколи не підставляти друзів», – наголосила Аліса Ковач із Ужгорода.
Справді, вчителі часто самі спонукають дітей ставати ябедами, вони іноді при цьому вдаються навіть до шантажу. Їм вигідно мати в колективі вихованців «своїх», які видають інформацію про інших.
«Після закінчення 9-го класу батьки силоміць віддали мене вчитися до лісотехнікуму. Там працював мій батько, тож питання не обговорювалося. Я не хотіла, але мене фактично ніхто не питав. Та група в нас була хорошою, тому невдовзі я призвичаїлась до навантажень, полюбила колектив, у який потрапила. Одного разу одногрупник наприскав у аудиторії з газового балочника, аби в нас не було пари з біології, бо мала бути контрольна. Під час заняття викладачці стало погано, вона нас відпустила, а сама вийшла в коридор і мало не знепритомніла. Завідувач відділенням викликав мене до себе і наказав розповісти, хто це зробив. Погрожував, що коли не скажу, мене виженуть із технікуму і це буде великий сором для мого батька. Я сказала, хай виганяють, лише про це і мрію. Він ще довго кричав на мене, а потім відпустив. Увечері зателефонував додому і знову влаштував допит із погрозами. Але я нічого не сказала. Згодом зателефонувала заплакана подруга-одногрупниця. Справа в тому, що її батько також працював там викладачем і, як виявилося, до неї застосували ті ж методи шантажу, що й до мене. Я заспокоїла її, що нічого, якщо так, то просто повернемося до школи і все буде добре. Наступного дня стало відомо, що той завідувач відділенням кожного з нашої групи так само викликав на допити. Звісно, ніхто нікого з технікуму не виключив, але досі приємно згадувати, якими ми були дружніми і як зуміли зберегти таємницю, адже у того, хто це зробив, і так були проблеми з навчанням, тож він міг справді «вилетіти» з учбової установи», – пригадує Марія Світлик із Хуста.
А тепер повернемось до публікації про стукацтво у школах. Ось один з коментарів вчителів, які схвалюють ябедництво.
«Якщо дитина поділилася з класною мамою секретом про помилки однокласника – вона зробила правильно. Вчитель повинен знати, що коїться у колективі. Таким чином він може допомогти учневі стати на шлях виправлення. Замовчуючи стан речей, можна когось і до самогубства довести. Бути відвертим із педагогом – це не шістьорство, це допомога іншим школярам», – переконана жінка.
Її підтримує й інша коментаторка.
«Шістки» багатьом врятували долю, бо їх існування завадило іншим стати на шлях закоренілих капосників. Щодо побиття, особисто я – закореніла противниця. Дітей вчу: ображають в школі – кажи вчительці. На звинувачення в «прєдатєльстві» ставай в позу – «я прєдатєль», а проблеми будуть в тебе. Все починається просто з маленького: один раз вдарив підручником по голові – і воно «прокотило», потім попробував «дай гривню» – і ніхто не дізнався», – наголошує вона. – За все треба вчитися нести відповідальність – навіть за капості. «Шістьорочник» – це той, хто розповідає про злочин, хай дрібний, назвемо його капость. Тепер мій погляд на «шістку». Якби хуліган знав, що його здадуть, то добре би подумав перед тим, як щось робити. Коли учень школи, вибачте за відвертість, блює в туалеті , бо напився незрозуміло чого, а однокласники його прикривають, бо «шістьорки» – погані люди, то хіба вони розуміють, що своєю мовчанкою наражають на небезпеку свого товариша. Наприклад, в Англії, якщо дитина знає, що батько-вбивця, спокійно може заявити про це в поліцію. Для нас це дивно, бо у нас рука руку миє… А чи правильно мовчати матері, якщо знає, що син – серійний маніяк? Мусимо розуміти, що своєю мовчанкою ми наражаємо інших людей на небезпеку».
Справді, не лише вчителі, але часто й батьки заохочують дітей робити наклепи один на одного, видавати таємниці. Особливо це поширене в родинах, де багато дітей і коли хтось щось накоїть, може дістатися всім. У таких випадках дорослі зацікавлені у тому, аби їхні чада доносили одне на одного.
А як у інших?
Насправді проблема стукачів стара як світ. Ще у древньому Римі донощики були ключовою частиною судової системи. В ті часи будь-хто міг порушити судовий розгляд, який для обвинуваченого міг закінчитися конфіскацією майна, зверненням в рабство або навіть смертною карою. У більшості випадків об’єктами доносів ставали багаті громадяни, яких звинувачували в несплаті податків. При підтвердженні звинувачення донощику виплачувалася чверть вартості конфіскованого майна. Позбавив Рим від донощиків імператор Марк Ульпий Траян. За його наказом усіх донощиків втопили в морі.
А російський цар Петро І навіть ввів у штат державну одиницю донощика, який називався фіскалом. Звичка кляузничати в наших східних сусідів збереглася досі, а в радянські часи вона була дуже популярною і розповсюдилася на всі країни, які поневолила Росія. Адже скільки тоді НКВДистами було вбито невинних людей саме через доноси.
Заохочують стукацтво і зараз, причому в багатьох країнах Європи та США.
Скажімо, у 2009 році керівництво Великобританії пообіцяло винагороду розміром більше 500 фунтів стерлінгів за доноси сусідів один на одного. А в США із 2011 року вступив у дію закон Додда-Френка, який передбачає грошову винагороду за здачу інформації про фінансові зловживання і правопорушення в компаніях. Якщо інформація підтверджується, а винуватець сплачує штраф у розмірі понад 1 млн доларів, інформатор отримує 10-30% від цієї суми.
Цікаві люди, що не вміють тримати язика за зубами, і журналістам. Адже вони часто видають просто сенсаційні дані, оприлюднення яких може стати інформаційним вибухом.
Але найбільше «шістьор» люблять політики. Завдяки їм вони дізнаються про настрої та секрети опонентів і потім будують собі пір-кампанії, часто використовуючи для цього чорні технології.
Нині стукачами нерідко стають і ті, хто називає себе громадськими активістами. Дехто з них навіть не вникаючи в суть справи зводить наклепи на тих, у кого інша громадянська позиція чи погляди на світ. Тож що тоді дивуватися, що подібна проблема існує серед дітей у школах…
Але чи добре насправді бути ябедою? Це вже кожен вирішує для себе особисто. Потрібно лише пам’ятати, що за слова та вчинки завжди треба бути готовими нести відповідальність як перед людьми, так і перед Богом.
Звісно, є випадки, коли стукацтво можна виправдати. Якщо мова йде про спасіння життя, правосуддя, важкі злочини, зловживання владою та інші неправомірні дії, надана інформація може допомогти уникнути інших бід, трагедій, катастроф.
Але про випадки, коли це робиться на благо, ми поговоримо іншим разом.
Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
