Як баба Анця до Супрун з прівєтом та букетом з подорожника їхала
Почула баба Анця у новинах, що Супрун хоче заборонити в аптеках продаж вати, зеленки та шприців і радить від усього подорожник застосовувати, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Не стрималась, почала скаржитись дідові.
«Чи чувись, што ота американська панія придумала? Каже, што зельонку не треба в аптеках продавати. Якусь водичку радить куповати, не годнам і умовити як ся називат, бо язик мож уломити. Ун у ня не такий довгий, ги в нашої корови, й не повертатся такоє слово уповісти», – знервовано замахала стара руками.
«Ото ще нич! – підтримав її дід. – Ти си лиш представ! Она і спірт хоче запрітити продавати! Може скоро і паленку запрітит!»
«Но та не даром її наш Москаль так не любит. Розумний челядник. Треба збирати чемодани та їхати до неї сважатися! – вирішила баба. – Бо она ще ко знає што напридумавує, розрушітєльниця міфу, маршку юй оту солодку!»
«Їдь, Анцьо! Не булисьме ні раз на Майдані, та хоть до Супрунки поїдь. Усю правду-матку юй ріж у очи! І уд мене прівєт передай за спірт!» – аж заплескав у долоні старий.
«А што си думаш! І поїду! Сяду увичирі на поїзд і рано буду в Києві! А што си она думат, я юй розкажу, што в ниї за совєти! Она радит, як правильно салон красоти убирати! Та як мож її совєтам вірити, доста ся на неї попозерати! А шизофренію она радит музиков лічити! Юй! Она майже замість думаня музику і слухат на роботі. Не задарь її називают міністром смерті».
Одразу ж стара почала збиратися в дорогу, вирішила не гаяти часу. Побігла на город, нарвала букет подорожника і бігом на вокзал. Купила квиток, сіла в поїзд і розслаблено зайшла в купе. А там – сусід.
«Митре, а ви куди їдете?- здивовано спитала баба Анця.
«На операцію в Київ. Простатіт у ня. Туй ми оперовати хотіли без наркоза. Айбо я ся бою, ліпше не ризковати».
«Ото Супрунка винна! – сердито пробурмотіла баба. – Я якраз до ниї і хочу на прийом попасти. Тоже у столицю їду. Ото она не включила уколи для анестезії в перелік ліку, што закуповує держава, і тепер при операціях їх не годні використовувати в болницях. Знаєте, вспомнивмися старий анекдот. Дохтор звідат пацієнта: «Хворий, вам який наркоз – дешевий чи дорогий». Тот, сарака, позерат на нього великими очима, ги в мого Тузіка, кой пучится пуд паланком, і каже: «Тот, што май дешевий». Дохтор погладив го по голові і затяг: «Баю, баюїкі, баю…» Но та й у нас типир так. Ви си лиш подумайте! Она уд усіх хвороб радит використовувати подорожник. Укусив тя комар – потри подорожником, болит тя черево – пожуй подорожник, перепивсись вчора і голова в тяжка, ги міх із крумплями, залий подорожник паленков і упий. У крайньому разі каже, што валєр’янку мож принімати. Пак я што мачка вадь мацур! Син кой був малим, коло носа котам мастив – і они такі нервозні ставали, як кой муй дідо, кой хоче, а я му не даю… шовдиря на говіня».
«Та хоть не кажіть, Анцьо, – важко зітхнув чоловік. – А геморой, чулисьте, як радит лічити? Пити 2 літри води в день і всьо!»
«Йой, ото біда. А знаєте, в якоє я недавно пріключеніє влипла із тим геморойом. Пушлам у аптеку дідови свічки уд тої напасті куповати. Та не в нас у селі, а у вароши. Купилам і один чоловік, што стояв задо мнов у очереді, так ся на ня попозерав… думав, што ото субі беру… Я не удержала і зазвідалам го: «Што, і вам треба?» Ун ся так заганьбив, аж почелленів і утвітив ми: «Та нєт. Но, вижу, пудсвічник у вас файний, читавий!»
«А ци чулисьте за макаронну дієту, што предложила нам ота заокеанська паніка?» – поцікавився сусід.
«Ану кажіть ми! – заінтриговано спитала баба Анця. – Я би тоже хотіла на пару кіл схуднути»
«Йой, майте розум! Анцьо! Ото вам не поможе! Ви си лиш подумайте, што она радит. Но овощі і фрукти, оріхи, нич не кажу, ото само собов. Айбо продукти із зерна, макарони – ото вобще! Та ко уд такого худає?»
«Правду кажете. А я провбовала вобще нич не їсти. Не помагат. На тритьий динь у мене галюцинації ся начали. Лежалам си на постели і раз лиш вижу: диві ся удкрили. Позераю, а ото холодильник. Зайшов до ня в комнату, удкрився, пустив на ня запахи всякі – і голубцю, і поливки з грибами, і перегара якогось та й закрився і уйшов вон. Я ся хрестити начала та голосно на всю хижу молитися. Зайшов дідо і начав ся сміяти. Оказалося, што ото ун заходив. Постояв коло ня, ригнув ми в фийс… тай пушов дале їсти».
«Не мейрегуйтеся. Моя жона учитала в Інтернеті про якусь китайську дієту і начала їсти курячу поливку китайськими палочками. Лем лапшу чавкала, а рідкоє лишала. І нич не схудла. Ще би так довго їла, лем одна лапшина юй у носі застряла і она так начала пчихати, што мало ся не обпішала.
«А она нус закривала, кой пчихала?»
«Не знаю. Не помню».
«Бо Супнун каже, што треба правильно пчихати. Аж го закривати, та може ся в вухови барабанна перетинка розорвати».
«Ага. Она ще Манту радит мочити і, аж болит голова, пити таблетку уд горячки».
«Добре, што ще не предложила люди з горячков возити із палати у палату, оби зекономити на отоплєнії у болницях… бо їм і так жарко та най і других зогріют».
«А я кой у ня горячка, лізу пуд поплон і дишу там варенов картошков. Но на всякий случай беру з собов туди хліб, солонину, цибулю, вилку і бутилу самогонки. До рана ня всьо проходит. Лем сплю пак ги мала дітина пудня».
«Та ну їх, тих дохтору. У мого діда ще 10 году серце боліло, а они го уписали думу умирати. Я го сама улічила. Робилам му просто массаж і давалам му много яфин їсти. Знаєте, Митре, кой челядник хоче жити, медицина безсильна. Но не біда. Я до тої міністерки прийду і всьо, што думаю, юй уповім. Хотілам юй раз із дому мало свіжатини повезти, гурки, ковбаски, шойта, шовдаря, айбо передумалам, бо не заслужила. Везу юй завто зелений букет і прівєт уд діда».
Так баба проговорила з сусідом цілу ніч, навіть не встигла отямитись, як уже в Київ приїхала. Розпрощалися вони з Митром на вокзалі і кожен пішов у своїх справах. Аби довго не блукати містом, стара взяла таксі і поїхала прямо в Міністерство охорони здоров’я.
Знайшла потрібний кабінет і попросила дівчину записати її на прийом.
«Вибачте, але пані Уляни немає. Вона пішла на тестування нових препаратів, – сказала дівчина у приймальні. – Буде не раніше, ніж через тиждень».
«Йой, сятилабися з тов босорканьов. Шлях би ї трафив, гутта би ї побила, фрас би ї взяв… носит нив нечистий, ги вітер ряндов у мене на дровті у керті, кой ї порайбаю. Іштена юй небесного!»
«Що ви сказали? Ви звідки, бабусю? Із якої частини світу? Я ще такої мови ніколи не чула!» – здивовано поглянула на стару секретарка.
«Я з Закарпаття! – гордо відповіла баба Анця. – Так юй і передайте, што била Анця з-пуд вароша. Я там у селі рядом жию. Я мерегуюся, кой позераю телевізію і чую, што ваша міністерша молотит. Муй дідо, а ун приїхати не муг, бо лаби го болят, гною ся наносив, сегінь, із-пуд маржини, тоже просив за нього слово заговорити. Так вот. Спірт лічит усі болячки! Обисьте знали! Кой ся муй старий переїст пасулі пудбиваної з капустов, я му лем ото на нуч і даю, бо инак би так пердів, што і мене би з хижі унесло уд напора через оболок. Но та уд нього прівєт юй передайте. А ще… не годнам забути… наш губернатор Москаль тоже ся на вашу паніку обідив за прививки мадярські. Не задарь, не думайте, так ї нефайно обозвав. Ко-ко, а ун ся матюкати знає добре, даже вже по-нашому. І уд себе додам! Она зельонку запрітити хоче! Подорожник уд усіх хвороб радит. Вот юй уд мене букет! Екологічно чистий, прямо із хащі! Можете си каждий туй приліпити по листкови туди, куди я думаю. Но та будьте здорові!» – сердито відкланялась баба Анця і попрямувала, попльовуючи на вокзал.
«Шкода, што ї ниє. Айбо нич. Я ся верну! – вирішила стара! – Заради такого діла мож і каждий місяць у Київ їздити. Біда лише одно, што пінзія в ня невелика. Айбо я знаю, як уйти з ситуації. Пруйдуся селом, позвідаю каждого, што Супрун хоче уповісти, і попрошу, най ми ся звержут на білети туди і обратно. За услуги треба платити. Передавати інформацію – тоже робота ! Та ще й яка важна! Ото не плетьковати пуд паланком цілими днями. Нині задарь і пес не гавкат. Даже ун на кустку чекат. І правильно чинит. Ун хоть чесно си на жизнь заробляє, не так, як деякі наші депутати».
