Як у баби Пірошки вкрали гроші, які вона відклала на смерть
20 числа у нашому селі з’являються чужі люди, яких ніхто тут не впізнає
Наша бабуся живе в селі. А в селах зазвичай ворота не закриваються. Але коли люди ідуть на город, не закривають і вхідних дверей. Раніше люди жили спокійніше і не дуже турбувалися тим, що хтось чужий зайде в їх хату. Адже в селі кожен кожного знає. Та й красти особливо нічого у стареньких, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Адже в кожного приблизно такі ж статки у хаті. І то великий сором, якщо на когось падає ця тінь злодія. Тоді вважай – можеш і сам забиратися із свого рідного села, вже ніхто тебе тут поважати не буде. Ця звістка буде передаватися з вуст в уста – від одного покоління і до іншого. Тому от така людина кидає тінь ще і на всю свою родину.
Але тут почалася криза, в село стали навідуватися якісь чужі незнайомі люди. То цигани, які щось там продають, то якийсь розповсюджувач всілякої продукції забреде. Але люди по селах все одно такі ж, як і колись (довірливі), тому звичай не закривати ворота залишився і досі.
Але щоб цих стареньких обкрадати, треба зовсім не мати совісті, але великого розуму ця справа і не вимагає. Не треба бути дуже досвідченою людиною, щоб зрозуміти, що пенсії вони ховають десь під скатерку. А деколи залишають гроші собі на смерть або на подарунки для онука.
Чомусь у нашому селі за останні два роки уже обікрали десь 30 старих людей. Та це й не важко дізнатися – якого числа пенсіонери отримують пенсію. Тому ми й помітили, що десь 20 числа щомісяця у нашому селі з’являються чужі люди, яких ніхто тут не впізнає. Але, напевно, розповісти про те, кого саме їм треба, сказати не можуть. Тому до чужих і почали у нас ставитися підозріло.
Особливо діставалося бабі Анні, яку в селі називають Пірошкою. Та вже скільки її родичі говорили, що треба замикати капуру. Вона ніби й погоджується. Але тільки на якусь мить.
– А що, коли сусідка прийде до мене або родичі приїдуть? Що, я маю, як у тюрмі жити? – обурюється старенька.
А сама то бур’яни полоти поспішає в город, то полити помідори, то підгребти квасолю. Тільки-но починає розвиднятися, старенька одразу кидається у город і пропадає там весь день – аж поки вже не западають сутінки. І от вам результат – вже 5 разів цю стареньку обкрадали.
Останній раз знайшли її сховок, де вона тримала гроші на смерть. І це було п’ять тисяч – у чималому мішку. Адже гроші там були дрібними купюрами – по гривні, по дві, по п’ять. Це ті кошти, які старенькій вдавалося відірвати від свого щоденного бюджету. Стара дуже усім цим опечалилася. Але замикати ворота вона все одно і далі не хоче – каже, що вона у рідній хаті, їй немає чого боятися.
І тоді один із її правнуків придумав геніальний хід. У їх коморі покривалася пилом гімнастерка – його тато колись був лейтенантом міліції, а потім подався на заробітки. Різні деталі його обмундирування можна було знайти – або в коморі, або на горищі. Він зібрав докупи деталі і попросив матір випрати це все. Мати була дуже здивована, але й не відмовила синові.
Яка вона була здивована, коли ще мокрий одяг син покидав на тачку і повіз до баби Анни. А коли опинився в дворі, раптом став розвішувати усе те випране лахміття на мотузках. Баба направила на внука збентежений погляд. Але він її заспокоїв – тепер, бабко, від вас ніхто нічого не потягне!
А ще наказав бабусі у ті дати, коли приходить пенсія, вивішувати мундир на мотузку. Хай потеліпається там хоч кілька днів.
І що ви думаєте, цей жарт і справді допоміг. Невідомі чужинці бачили, що у баби у дворі сушиться міліцейська форма, і оминали її хату аж десятою дорогою. Якщо б вони дуже добре розбиралися у тонкощах юриспруденції, то зрозуміли б, що у поліції вже нова форма. Але ж, мабуть, у часи стресу людині не до того, щоб аналізувати такі дрібниці. І тому – хай постукаю по дереву – ніякі злодії нашу бабу Анну більше не тривожать та ще і її сусідів обминають.
Іван Кинів, Хустський район, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net