Митець мріє створити на Закарпатті скульптуру Андрія Ворона, героя творів письменника Мирослава Дочинця
Пересічному закарпатцю знаменитого скульптора Івана Бровді представляти не треба — кожен, хто був у Мукачеві, бачив його Кирила та Мефодія на центральній площі.
Ну, а кожен киянин та й загалом українець, приїжджаючи в Києво-Печерську лавру, може побачити там копію мукачівського пам’ятника святим братам, до речі, поблизу монумента Кирилу та Мефодію у Лаврі похований блаженнійший митрополит Володимир, пише Укрінформ.
Інші візитівки Бровді, за якими його впізнають туристи, що приїжджають на Закарпаття — це пам’ятник мукачівському сажотрусу Берті-бачі та найбільша дерев’яна скульптура в країні на березі Синевира — пам’ятник Сині та Виру. Ну а люди, обізнані із Закарпатською школою живопису, серед сотень упізнають самобутні картини Бровді — учня корифеїв Бокшая, Коцки, Манайла та Контратовича.
Наступного року Івану Бровді виповниться 80. “Моє життя, – каже митець, – прецікава штука. Якби Бог дав змогу вибрати ще одне, вибрав би це саме і нічого би не змінив”. Нині скульптор повен ідей, переживає, аби встигнути все втілити, хоча як не встигнути, коли Бровді завжди в роботі (він каже про себе “мукачівець, якого ніколи немає вдома”, бо постійно працює десь у горах).
Ми зустрічаємося на інтерв’ю в один із тих днів, коли Іван Бровді вдома — у його старому будинку з майстернею на набережній біля Латориці. Митець показує майстерню, ескізи майбутніх і вже відомих скульптур, гори незарамлених полотен, навіть свої ранні роботи по дереву. А записувати інтерв’ю ми йдемо в сад — під старою яблунькою (звісно, йовнатанкою, як у справжнього закарпатця), під спів садових птахів та за погарчиком доброго закарпатського вина.
“Давай на “ти” — майже одразу пропонує Бровді. Як тебе звати — Оксана?” “ Ні, – кажу, – Тетяна”. “Ну добре, Таню, будемо на “ти”, мені так видаватиметься, що я молодший. Погоджуюся, і ми починаємо розмову.
НАС ІЗ ДРУЖИНОЮ ПЕРЕТЯГНУЛИ В МУКАЧЕВО, АБИ СТВОРИТИ ТУТ ОСЕРЕДОК СПІЛКИ
– То, кажете, ви — мукачівець, якого ніколи немає вдома?
– Майже ніколи. Я багато працюю, а вдома працювати не можу. У цій майстерні не працюю уже років 15. Для мене ніколи не були важливими умови роботи, – каже Бровді. – Мої товариші, з якими ми починали разом, у першу чергу купували хати, майстерні, машини, а я гарував, гарував, гарував. Працював то на кухні, то в саду. Але кілька років тому якось зі старим другом зустрілися, а він каже — я би хотів із тобою помінятися. Тому немає значення, де і як ти робив — результат важливий!
– Зараз на виїздах працюєте, в горах?
– Так, я поїхав, попрацював і за десять днів повернувся, але вже з готовою роботою. Останнім часом дуже люблю квадрат, найбільше саме цю форму. Я приїжджаю з роботою, щось дома зробив, комусь грошей дав — і знову поїхав. У місті працювати неможливо: вийшов на базар, там друга зустрів, там сусід зайшов, день минув — нема роботи! Тому мене це влаштовує, оці поїздки за графіком.
– На пленерах часто буваєте?
– Колись бував постійно, особливо, за часів, коли з нами молодими художниками виїздили корифеї — Бокшай, Контратович, Коцка, інші. Зараз рідко, але намагаюся їздити. Хочу бачити молодь, як вони працюють, чим дишуть. А сам на пленерах рідко працюю: я коли пишу, дуже бруднюся, а то між людьми ганьба — брудним ходити, тому беру готові роботи. Бо чи намалюю на пленері на одну картину більше чи ні — для мене не важливо. Я якщо зараз працюю, то роблю це для душі. А пейзажі – то таке.
– Отже, за молоддю цікаво спостерігати, а самі учнів маєте?
– Зараз — ні. Колись у мене були учні, місцеві, закарпатці. Коли переїхав у Мукачево, до нас із Ларисою (дружина Лариса Бровді, відома самобутня закарпатська художниця — авт.) всі тяглися. Це місто, де усі завжди займалися торгівлею, мистецтва тут не було. Але тодішній перший секретар міськради Олександр Чулей хотів це змінити. Він перетягнув сюди із Хуста Юрія та Наталію Герців (він — відомий закарпатський художник, вона — майстер гобеленів — авт.), це були два члени спілки, тоді покликав і нас із Ларисою з Берегового. Нам дали квартиру, майстерню — просто працюйте тут. Тоді приїхав до нас Бурч, Кислов із Сибіру, дуже відомий графік. У Чулея була ідея створити у місті філію спілки, але для цього потрібно було 11 членів. Він нам запропонував вирощувати молодь — ми почали опікати Мичку, Фелдеші, їх усіх прийняли в Спілку, але філіалу, зрештою, не вийшло. Хоча ми створили міську галерею та мукачівський мистецький осередок, він нині добре знаний у краї.
– Ви слідкуєте за тусівкою сучасних художників?
– Так, і мені трохи печально. Коли чоловік старий, хворий і бідний — він нікому не потрібний, який би він талановитий не був. Так вийшло, що ця вся молодь, яка закінчила академію, повернулася в Мукачево — їх досить багато, талановиті, здібні хлопці, але вони із нами, старими, не спілкуються абсолютно. Я більше дружу з ужгородцями, аніж із мукачівцями.
ЖИВОПИСЦІ — ЦЕ ПАНИ, А СКУЛЬПТОРИ — ЦЕ ШАХТАРІ
– Про вас навіть Вікіпедія каже, що Іван Бровді — це скульптор, а потім вже художник. Самі кажете, що живопис — це ваше хобі. То хто ви?
– Я здобув професійну освіту як скульптор, але з 61 року постійно займаюся живописом. Якщо живописець за дві години зробить хороший етюд, а на скульптуру мені треба два роки, тонни глини, металу, гіпсу перекидати — але у каталозі він і я — будемо поруч. Це трохи несправедливо! Роден казав про живописців так: це — пани, інтелігенти, а скульптор — це рудокоп, як шахтар.
Мій шлях художника почався із обласних пленерів, я працював на пленерах під керівництвом Бокшая, Коцки, Контратовича, Глюка, Шолтеса. Це дуже було цікаво! Ми багато разів виїжджали на етюди. Бокшай любив завжди їхати на Рахівщину, це його батьківщина, він із Кобелецької Поляни. Я 11 разів був із ним на етюдах — це унікальний досвід. Мало кому так щастило.
– Знаю, що маєте в пам’яті багато байок про Йосипа Бокшая, поділіться кількома.
– Кожен із них — особистість, про них можна розказувати днями й ночами. Бокшай — то була замкнута людина, він мало говорив, він був мовчун. Розповім вам лише кілька випадків. Пам’ятаю в Рахові якось ми малювали, але почався дощ і ми пішли в клуб — замість пейзажів малювати натуру. Нам поставили дівчинку в гуцульському вбранні, а мій товариш Микола Ігнатик з Виноградова почав малювати замість неї Бокшая. Корифей це помітив, одразу встав і вийшов із клубу. Доки ми дивувалися, повернувся — буквально за 10 хвилин, виявилося, що він бігав у готельний номер начепити метелика.
– Для нього було важливо, як він виглядатиме!
– Отож, він прийшов, зайняв ту ж саму позу, в якій був доти — усе це мовчки, а коли Ігнатик закінчив рисувати, підійшов, поправив на носі бородавку олівцем і великими буквами на латині написав: Vidi. Bokshai. Той рисунок тепер висить в історичному музеї у замку. Був іще випадок: у Бокшая 2 жовтня День народження — ми пішли в ресторан, замовили вечерю, кажемо, мовляв, запрошуємо вас на вечерю на честь вашого Дня народження, він відповідає: “Я й без вас знаю, що у мене сьогодні День народження.” Але пішов. А він дуже швидко їв, за дві хвилини усе з’їв, і каже: “Ви ся тут гостіть, а я йду, бо мені завтра тре робити!” Так наче б нам не треба — але ми, тим не менш, гуляли до рання.
Наступного дня поїхали в Кваси на етюд, він став під горою, малює: робив тоді великі роботи в натурі — мав таку звичку: на чистому полотні поклав уверху хрестик, помолився і тільки тоді починав працювати. А метод викладання у нього був такий: підходить до тебе, коли ти почав писати, підіймає тебе з табуретки, сідає на твоє місце, бере твої пензлі: накидав — раз, раз, раз, а тоді каже: “Малюй так, як я, — і вшитко буде добре!”
– А чого ви від нього навчилися?
– Від Бокшая? Я, щоб відповісти, повернуся до твого питання про живопис — що це хобі чи покликання? Я з 60-х років малюю, у мене є маса робіт, зарамовано вдома 400, а скільки пішло по світу — то тільки Господь Бог знає. Я з багатьма був — міг малювати під Коцку, під Кашшая. Глюк, Бокшай — я вивчив усі їхні стилі. Але коли прийшов час, що я вирішив серйозно зайнятися живописом, я себе запитав: “Іване, ти ким хочеш бути: закарпатським художником чи чиїмось учнем?” Тому я відкинув це все і почав шукати своє “я.” Трохи вкрав кольору від Коцки, фантазію від Манайла (саме йому із наших корифеїв я найбільш вдячний як учителю, він мене учив фантазії, казав: “Бреши так, аби тобі повірили”) — та я всіх закарпатських корифеїв трохи обікрав. Але нікого не наслідую. І якось вдалося мені зробити так, що мене впізнають, це велике діло, бо коли приходиш на виставку, наприклад, обласну, де 100 художників, заходиш у зал, і чуєш, яка прекрасна робота такого-то! А підходиш глянути, дивишся на підпис — а то не той, його переплутали… Це значить, що ти — нуль! І це найгірше, що може статися з художником! А коли на такій же виставці скажуть, мовляв, глянь, що цей Бровді знову намалював — просто жах! То оце — найвища похвала.
МОЄ ЖИТТЄВЕ ПРАВИЛО: ДАЙ ОРГАНІЗМУ ТЕ, ЩО ВІН ПРОСИТЬ!”
Іван Бровді перериває розмову, каже, мовляв, ви не проти, якщо я продовжу босоніж? У мене нема претензій, звісно. Питаю тільки:
– Любите ходити босі?
– Так, дуже, щоранку сохтую (поспішаю — ред.) ходити босоніж.
– Практикуєте якісь вправи чи методики оздоровлення, серед художників це популярна штука, он ваш колега Володимир Микита обливається щоранку, наприклад.
– Ні, у мене інше правило: дай організму те, що він просить. Солодкого просить — дай солодке, кисле чи гірке — дай кислого чи гіркого, горілки просить — дай горілки. І вшитко буде добре, як казав Бокшай.
Ми запиваємо сказане червеним вином від виноградівського винаря, і скульптор Бровді, зітхаючи, каже:
– Бачиш, Таню, ганьба, що в народного художника не поштукатурена майстерня…
– Та ну! Чого ж?
– Ну, бо ганьба, то не по-ґаздівськи, але такий я вже вдався — параду (краса — по-закарпатськи, – авт.) ніколи не любив. Я хочу після себе залишити слід, це важливо. Коли людина померла, перестали грати музиканти, прийшли, випили по півдеци і тебе забули — я цього не хочу. Я хочу, аби мене пам’ятали.
Я НЕ ВИКЛАДАЧ, Я ХУДОЖНИК, А ЦЕ ПЕРШ ЗА ВСЕ СВОБОДА
– У Мукачеві вас пам’ятатимуть точно — це місто наче ваша виставкова зала: Кирило і Мефодій, Берті-бачі, циган-двірник. Відчуваєте себе у місті, наче в своєму музеї?
Закарпатська школа живопису — на межі зникнення, підемо з життя ми, останні, і її не буде взагалі
– Я йду містом, зі мною здоровкаються люди, а я їх узагалі не знаю — і мені приємно.
– Багато художників прагнуть Парижа, Мілана, Нью-Йорка, а вас влаштовує маленьке Мукачево?
– Так, я нікуди не хочу. Якщо буде треба, мої роботи і так повезуть, а я чого пхатимусь? Я старомодна людина, мене трохи не влаштовує сучасне мистецтво. От Закарпатська школа живопису — вона ж пропала майже, підемо ми, останні, і її скоро не буде взагалі. Вона залишиться на рівні самодіяльного мистецтва.
– Чому це раптом? Це ж бренд!
– Тому що всі пішли на євро! Мазати, пхати, бризкати, ногами ходити — ото тепер мистецтво! Але єдна біда: коли поставиш поляка, німця, словака, румуна та українця — ти не зрозумієш, хто із них хто, бо вони усі будуть однаковими! Мистецтво стало інтернаціональне. А наше було закарпатським! Закарпатська школа живопису народилася, коли в 46-му році зробили першу спільну виставку в Москві — то був фурор! Ми були як туземці для Москви, але ми були цим цікаві. До нас на виставки професори з Москви і Ленінграда їздили. Кияни наші знамениті — Яблонська, Глущенко, Шаталін приходили сюди постійно. Чи їздять тепер? Отож!
– А чому вважаєте, що на самодіяльному рівні вона, закарпатська школа, ще буде, а на професійному — все втрачено?
– Тому що їх учать не цього.
– А ви б не взялися когось навчати — як Бокшай от вам казав, — малюй, як я?
– Ні, у мене були учні, зараз їх нема, і я не жалкую. Я не прагну самостверджуватися за рахунок учнів. Я в житті й кар’єрі сам усього досяг — без вуйка, без нянька, і вважаю, що так треба й іншим. Опікати не люблю, але якщо поради спитають, розкажу. Але я не викадач, я художник. Художник — це перш за все свобода.
– У чому?
– Це любов і радість від мистецтва. Ти маєш любити і радіти. Яблонська казала: якщо ти, зробивши роботу, задовольнив, насамперед, себе, а крім того, ще й двох-трьох глядачів — ти досяг своєї мети.
КИРИЛО ТА МЕФОДІЙ — РОБОТА МОГО ЖИТТЯ
– Пам’ятник Кирилу та Мефодію, за яким вас, здебільшого, впізнають, для вас так само знаковий? Можна сказати, що це — робота вашого життя? Що він для вас значить?
– Щодо Кирила та Мефодія можна розповідати годинами! Якби я міг ото все переповісти, що пережив, було би страшно цікаво читати — але на це тижні треба. Так, про нього можна сказати, що то — робота мого життя.
Там, де тепер Кирило та Мефодій, у Мукачеві ніколи не було порожнє місце. До того стояв Ленін, до нього – Масарик, Арпад, та хто лиш там не стояв! Тому що це — центральне місце на головній площі старовинного європейського міста. Ну, а коли Леніна зняли, а постамент лишився, усі розуміли, що там мусить бути пам’ятник. У мерії організували конкурс — було 25 проектів різних. Мені з ідеєю поміг історик Василь Ціцак, він порадив зробити Кирила і Мефодія. Я знав про них, що це святі, — більше нічого, почав читати їхні житія, ага, це болгари, брати, вони видумали кирилицю, вони йшли пішо аж до Праги, ага, вони мають босі бути, одягнуті просто, мають книгу тримати, сувій. Щось там має бути написано — “Яко же днесь, братіє, обіщаю всегда бути з вами”. Вони з нами завжди — в цьому їхній подвиг. Я зробив проект і виграв конкурс. Потім дав проект на скульптурну фабрику, мені дали розцінку. Я плачу каркаснику за каркас, прокладчику за проклад, формовнику за формовку, литійнику, сварщику — усім за роботу я плачу. Мені з тих грошей не лишається нічого, але лишаються мої роботи. І от мені калькулюють, я пам’ятаю як сьогодні: 1,4 млн грн. Балога (Віктор Балога тоді був мером Мукачева — авт). подивився на той папірець, викинув у смітник, каже, мовляв, ти що, та я за ці гроші всім у місті зарплату виплачу! Даю тобі 70 тисяч — хочеш роби, не хочеш — ні. 1,4 млн — і 70 тисяч. Я попросив тиждень на роздуми, прийшов додому подавлений — ми з Ларисою ночами не спали. І знаєте, вустами жінки часом Бог говорить, от вона каже, знаєш що, Іване, таке місце дістати — треба три життя прожити. Це не десь у скверику чи в парку, це центральна площа міста. Там маємо якісь заощадження, то докладемо, ти починай робити, а там буде видно! І я почав працювати.
Завдяки друзям робота у мене пішла: Олександр Брага дав приміщення, Федів возив матеріали, я почав ліпити. Було важко — температура була висока в цеху, а ще й зверху скляний дах — сильно пекло в голову, пожежники мені привезли такий чан і я через кожну годину роботи, як ота амфібія, пірнав — аби голову прохолодити. Кон’юнктивіт у мене почався тоді — уколи брав, словом, важко було. Але хіба хтось знає, що у танцюриста, котрий на сцені танцює, батько помер? Ото й у мене таке ж було. Я виліпив модель, вона стояла дуже довго. Балога вже став губернатором на той час, тоді з’явилося багато приватних підприємців, вони трохи скинулися на пам’ятник — з’явилися гроші, робота відновилася. А ще нас урятувало, що бронзу на пам’ятник відлили із двох Ленінів — мукачівського та берегівського.
А з постаменту, на якому Ленін стояв, я зробив Мадонну, яка біля Мукачівського греко-католицького собору стоїть.
Ой, а з берегівським Леніним був смішний випадок. Ще за радянських часів я робив музу, що летить — на фасаді будинку культури, статуя була оголена. А Леніна поставили перед будинком — якраз навпроти музи. Ленін на пам’ятнику одною рукою шапку тримав, іншу засунув в кишеню, і як встановили оголену музу на фасаді, одразу в місті з’явився анекдот, що муза ота Леніна надто хвилює, що аж він руку в кишеню поклав. Мене навіть в обком викликали через це! Ледве ми ту справу зам’яли, ну, а зрештою, я з того Леніна через роки потім Кирила й Мефодія відливав. Така от справа!
А коли було відкриття, на площу до мого пам’ятника прийшло 10 тисяч людей! Такої кількості люду Мукачево доти не бачило! Тоді був блаженнійший митрополит Володимир на відкритті, я стояв поруч із ним.
– Що ви тоді відчували?
– Задоволення. А ще — просто заспокоївся, що вже не треба переживати, що вирішено тисячу проблем навколо цього пам’ятника і він таки стоїть. А коли покривало впало, блаженнійший підійшов до мене, каже, мовляв, я вас вітаю з високохудожнім витвором… Потім пройшло кілька років — і блаженнійший захотів, аби такий самий пам’ятник був у Київській Лаврі.
На зустрічі в Києві, на яку мене спеціально викликали, він сказав мені про це. А в мене думка одразу: я ж знаю, що православні скульптуру не визнають, тільки живопис. Але змовчав про це, поставив тільки три запитання: місце, де буде стояти пам’ятник, час, за який маю все зробити і на коли повинен представити ескіз? Місце мені показали, строку дали до осені, а ескіз робити не довелося — він хотів копію мукачівського монумента. На відкритті у Лаврі сказав, що дякую Богу, що дав мені сили, здоров’я та терпіння, аби я зробив оцю роботу. Зараз блаженнійший за 20 м від пам’ятника похований. Може, він щось задумував, коли просив його там поставити… (У митця навертаються сльози на очі — авт.).
– Ви розцінюєте цю скульптуру як таку, за якою вас упізнаватимуть через роки?
– Ні. Я коли відкрив пам’ятник Кирилу і Мефодію тут у Мукачеві, до мене підійшов один чоловік, старець і сказав: “Іване, коло твої Присвятої Діви (пам’ятник Богородиці, авторства Бровді, встановлений біля греко-католицького собору в центрі Мукачева — авт.) каждий динь будуть косиці класти — тачками возити будуть, а до Кирила й Мефодія — ніт”. Так і є. Квітів біля святих майже ніколи нема. А щодо того, що буде і як буде — я не знаю. Я думаю одне: коби Бог дав здоров’я, аби я ще стільки зробив! У мене дуже багато задумів, просто шкода, що мій потенціал як скульптора не використаний на повну!
БЕРТАЛОН — ЧИ НЕ ЄДИНА ПРОСТА ЛЮДИНА, ЯКІЙ ПРИЖИТТЄВО ПОСТАВИЛИ ПАМ’ЯТНИК!
Серед задумів у скульптора серія пам’ятників — закарпатських типажів — виноградівська циганка-ворожка, єврей, що несе гуску під пахвою. Два із них — Берті-бачія, мукачівського сажотруса, та Цигана-двірника — вдалося втілити. Один став візитівкою міста, інший вилився у скандал із нацменшиною.
– Що ви вкладаєте в них, у ці типажі?
– Знаєш, Таню, Берталон — це чи не єдина проста людина, якій прижиттєво поставили пам’ятник! Це була ідея Балоги — він подзвонив якось о 7-й ранку і каже: “Діду, ти де? Їдь у Мукачево, треба зробити коминаря!” А я тоді аж по лобі себе стукнув: як це мені раніше в голову не прийшло? У мене над ліжком у дитинстві висів килимок із вишитим коминарем, ще й із надписом угорською — там ішлося про те, що я, мовляв, чорний чоловік, роблю чорну роботу, аби вам добре спалося в теплих домівках. Але я собі одразу подумав, що робитиму не просто коминаря. Згадав Берталона — це такий типаж, якого раз у житті стрінеш — не забудеш! Я з ним знайомий давно, його ЖРЕР був колись коло моєї майстерні. Я його знайшов у місті, пофотографував — зверху, знизу, в профіль, в анфас; нащо, звісно, не сказав йому, — і пішов працювати. А коли вже було відкриття пам’ятника, турбувався, аби Берталон свідомість не втратив. То звісно, був сюрприз ще той! Берті-бачі дуже хвилювався.
– А з пам’ятником цигану — як такий скандал вийшов?
– Там взагалі планувалася скульптура рома на возі. Але їх уже стільки тих возів — по всій Європі! А в мене був ескіз — з мітлою, тим більше, що більшість ромів у місті працюють двірниками, і працюють добре, хоча їм за це платять мало. Я ставив перед собою завдання зробити Будулая — красивого цигана, в якого з першого погляду закохатися можна! І ще дав йому собачку — у Бертія — кіт, а за циганом, придивіться, завжди собака бігає. Ну, а коли змонтували пам’ятник, барон мукачівський із сином прийшли до мене додому, з криками, що роми — то не лише двірники, а й музиканти, юристи, лікарі. Кажу, ти що — хотів, аби я в лікарському халаті його зробив? Йди собі додому, чоловіче. Вони ще довго кричали, що спалять мені хату та машину, а потім зі злості мітлу на пам’ятнику зламали, але то не біда!
Я ОПТИМІСТ, АЛЕ ДУЖЕ ЧАСТО ПЛАЧУ!
– Іване Васильовичу, ви самі про себе кажете, що ви — оптиміст. На чому ваш оптимізм базується?
– Еге, небого! Я-то — оптиміст, але дуже часто плачу, причому, гіркими сльозами. А от оптиміст я єдино за рахунок мистецтва, бо я тобі казав — це радість і любов, я радуюся, коли якийсь задум з’являється. Я найбільше люблю думати вночі. Коли тиша, все змовкло, спить, я прораховую розміри майбутнього задуму. Маю правило — ніколи не приступаю до роботи, поки вона у мене не скалькульована. Тільки коли чітко знаю, що і як, беруся до роботи і фізично виконую.
– Де ваші місця надиху — оці гірські майстерні, в яких ви працюєте?
– У мене є різні місця для роботи. Є на Синевирській поляні, і на перевалі, й у Виноградові, і в Ізках. Я не люблю сидіти на одному місці.
– А що це за місця? Вони для вас особливі чимось?
– Особливі, наприклад, Виноградівщина — це моя батьківщина, моя перша любов, там могили рідних, там у мене все. До речі, дуже цікава сімейна історія у мого роду — тобі її розкажу, знаєш чому? Бо це треба зафіксувати.
Колись наше село Онок було мадярське, то були глухі хащі, дубові. У нас основна спеціальність для чоловіків була — тесати дубові шпали для залізниці. Цим і мій прадід займався.
Якось, задовго по його смерті, я вже тоді вчився в Ужгороді, я приїхав додому, бачу, в шухляді у мамки в креденсі прив’язане щось на кшталт персня із натурального каменю — діаметром 4 см, ідеально відшліфований, і в ньому — всі кольори, які лише на сім світі є, всі там. Мама мені розповіла, що мій прадід у лісі якось надибав так зване “зміїне весілля”. То, з його переказу, були сотні змій, а серед них — одна, яка повзла з піднятою головою і несла на ній оцей камінь. Він узяв вербовий прут, почав швакати, від того свистячого звуку змії розповзлися, а він оту корону забрав від змії й приніс додому. Той камінь у сім’ї берегли, бо він мав дивні властивості. Якщо по руці проводив, волосся дибки ставало, якщо кілька разів над раною провести — вона на очах затягалася, болі головні знімало. Чудодійний камінь — і все! А ще, казала мамка, що з часу, як прадід приніс того каменя додому, у нас завжди купа змій була всюди. Як магнітом їх тягло до нашого обійстя!
І я коли то знайшов, у мамки забрав. Приніс, поклав удома в шухляду і забув. Згадав потім, коли захворіла дружина, я також, донька розлучилася. Мені якось прийшло на думку, що ті біди усі — від цього каменя. Я його виніс із хати, спочатку повісив на грушу в саду, потім до лісу хотів віднести, але щось мене зупинило — все-таки, сімейна історія, незвична річ.
Тому коли померла мамка, ми поклали їй під подушку того каменя і мамку поховали. То було восени, дуже гарний сонячний день стояв, а коли труну опускати почали, такий вітер раптом здійнявся, що люди до землі пригиналися.
А перед тим я працював 11 років у геологорозвідці — носив той камінь на експертизу, дуже кортіло його дослідити, то спеціалісти мені й сказали, що камінь неземного походження. А ще вичитав, що у Прибалтиці, де є культ змії, ходять легенди про те, що раз на сто років змії коронують свою королеву і з піни своєї видувають цей камінь.
– І що, припинилися біди, як камінь поховали?
– …Вся наша родина вимерла, лишився я один. Оце факт…
Ех, цікаве життя у мене було! Якби Господь Бог мені давав ще одне життя, і спитав, як хочу його прожити, я би сказав, щоб дав мені таку мамку, такого нянька, таких друзів, таку дружину, таку спеціальність — я би нічого не міняв!
“НАЙЩАСЛИВІШІ ЛЮДИ — ТІ, ХТО МАЄ ЗДОРОВ’Я, ЩО ЇСТИ ТА У ЩО ЗОДЯГНУТИСЯ”
– От бачите, то, все-таки, оптиміст ви!
– Я (сміється – авт.) — Близнець за зодіаком: зранку можу бути оптимістом, а ввечері — песимістом.
– А скажіть, у що ви вірите? Ви прожили своє життя в час, коли Бога міняли на Леніна, але прожили його на Закарпатті, де люди завжди були глибоко віруючими, маєте роботи на релігійну тематику…
– Віра — це все. Для мене це так. Я з дитинства вірив у Господа Бога — у ту силу, що її так називають. А нині, коли в горах дивлюся на нічне небо, а там мільярди зірок у мільярди раз більші, ніж наша планета, коли до тої звізди треба 15 тисяч світлових років летіти, тоді я відчуваю, що у мене мізки клинить, і я перестаю про це думати. Ми — ніхто. Ми навіть не мікроби. І це треба пам’ятати. Бокшай так сказав, коли йому дали черговий орден в обкомі партії, але при цьому спитали, мовляв, Йосипе Йосиповичу, але ж ви, кажуть, до церкви ходите? Він того ордена одразу зірвав і каже: ходив і буду ходити!
– Як відчуваєте той час, у якому ми зараз живемо.
– Я дуже розчарований, у нас нема перспективи ніякої.
– А що може нас врятувати?
– Страшний суд нам треба — тоді всі спам’ятаються. Люди вважають, що вони Бога за бороду вхопили. Кожен робить і думає, що цегла не йому на голову впаде, а сусідові.
– Ви себе відчуваєте корифеєм?
– Ні, навпаки, у мене відчуття з дитинства, що я все найгірше роблю за усіх.
– Ви не часто виставляєтеся — чому?
– У мене нема тяги вийти в люди, показати, як добре я одягнений, які в мене роботи. Я даю роботи тільки на обласну виставку завжди, бо там усі колеги, серед них хочеться бути й мені. А ходити на виставки чи робити персональні не люблю. Хлопці на пленери приходять, беруть спеціальні калапи (капелюхи — ред.), аби на загальному фото потім гарно виглядати… Для мене то все суєта. Я надто земний задля цього.
Вважаю, що багато чоловіку не потрібно. Найщасливіші люди ті, хто має здоров’я, має що їсти та у що зодягнутися.
Мистецтво шукає так, як підземна вода місце, аби вийти на поверхню, аби витекти, інакше застоїться і зіпсується
– А вам що треба для щастя?
– Нічого. У мене все є.
– Вас часто кличуть із лекціями до студентів?
– Ніколи.
– Якби все ж таки читали лекцію, як би схарактеризували для новачків мистецтво? Що це таке — по-вашому?
– Порівняв би його з водою: мистецтво шукає, так, як підземна вода, місце, аби вийти на поверхню, аби витекти, інакше застоїться і зіпсується. Тому мистецтво завжди рухається. Ми дійшли від найпрекраснішого до найогиднішого — і знову все піде на зміну. Як колесо! Те, що було наверху, опиниться внизу.
Ну а ще — це вже прикладна характеристика — мистецтво — то спосіб для людини заряджати свою батарейку. Ми розряджаємося — як тільки вийшли з материнської утроби і вперше закричали. А в мистецтві наш маленький акумулятор добре заряджається.
– А про що мрієте, досягнувши тих висот, що є?
– Мрію встигнути свого задуманого єврея з гускою зробити, ще — Андрія Ворона, героя творів мукачівського письменника Мирослава Дочинця. Не в ім’я слави, а тому що ніхто ці речі, крім мене, не зробить. Бо я їх відчув! І шкода буде, якщо вони не втіляться. А мрію я усе життя отак, поетапно. Не люблю далеко загадувати. Зате віддаюся повністю теперішньому задуму.
Але, знаєш, велику мрію одну таки маю. Я би хотів зберегти те, що я знаю. Записати усе, що пам’ятаю — Бог мені дав добру пам’ять, чітко тримаю там ціле століття, ще з 5 років, як до нас сюди руські зайшли. Та книга називалося б “Сповідь перед Господом Богом і своєю совістю”.
Тетяна Когутич, Мукачево Фото Сергія Гудака
