Новий рік, попри усі ями, калюжі і завали, обов’язково прийде до Ужгорода! Або про найбільшу площу в світі
Перед цілим місяцем зимових свят хочеться писати про щось добре, світле і позитивне. Бо, як свідчить сучасний фольклор, від Миколи по Йордан – український Рамазан (або ж Рамадан). Природа сама засипає наші смітники снігом, аби вони не так кидалися у вічі. Правда, наших смітників не витримує жодний сніг, тому він швидко сходить, роблячи вулиці ще бруднішими. Але ми домовилися говорити про щось хороше. Наприклад, про якісь місцеві рекорди, здатні привабити додаткових туристів, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
То чи знаєте, яка найбільша площа на світі? Ні, не майдан Свободи у Харкові і не Тяньенмінь у Пекіні! Це площа Петефі в Ужгороді. Бо її ремонтують десь з середини 2014-го (коли там зняли верхній шар асфальту і перетворили проїжджу частину на праник для білизни) і ось уже понад чотири роки не можуть закінчити. Понад половину роботи нібито вже виконали, але й те, що ще лишилося, все одно продовжує вражати. Може, воно за технологією так і треба – класти асфальт у найлютіші морози, тоді він швидше застигає. Але коли у ті самі морози стали ще й саджати дерева – це вже точно не за фен-шуєм. Аби безжальні заметілі не поламали саджанці, їх прив’язали до якихось бамбукових жердин, що нагадують древні шести для стрибків у висоту. Дай боже цим рослинам дожити до весни і стрибнути вгору. У перспективі усе обіцяє бути досить затишним і навіть романтичним: ретро-ліхтарі посеред густих крон. Але поки все, як у радянській казці: нам би тільки день простояти та ніч протриматися. Бо якщо на ті дерева і ліхтарі щомісяця здійснюватимуть тарани автомобілі доблесних ужгородців, ніхто так вирости і не встигне. Те, що зроблено – цілком симпатично. Бракує, звісно, якоїсь антивандальної страховки – і не тільки на Петефі.
Фотозона «Я люблю Ужгород» поруч самої мерії давно уже стала тиром і ареною для всіх, кому не ліньки. Люди звіріють прямо пропорційно до падіння рівня життя в місті, яке зараз одне з найдорожчих, найбільш витратних для проживання на всю Україну. У грудні воно швидко поринає у темряву, а хто не сховався – може начуватися. На зміну банальному хуліганству приходить побутова злочинність, від безнадії родинні і сусідські сварки стають усе кривавішими і масштабнішими. Міські стрічки новин давно нагадують фронтові зведення – кого покалічили і що спалили. І це ще не почалися виборчі кампанії, котрі перетворять 2019 рік на суцільний Армагеддон. Правда, зовнішня реклама уже мобілізована. Дивлячись на добру дюжину фізіономій, які заграють до тебе з білбордів, радієш, що перемогти з них зможе тільки один-єдиний. Якби усі, то цього би вже точно ніхто не витримав би.
Єдине місце, де цих облич немає, це площа Петефі і набережна Незалежності, що перебувають у стані ремонту – жорстокого і нещадного. Бо буває євроремонт, а буває ремонт ужгородський. Євроремонт – для слабаків. А от ужгородський ремонт здатні витримати тільки наші найстаріші вулиці і площі, бо в кожної за плечима вже не одне століття поневірянь і випробувань. Проспект Свободи пам’ятає, як 1968-го його асфальт перемололи танки, що рухалися на Прагу. Вулиці Гагаріна, Анкудінова, Берчені пам’ятають ті самі танки у 1944-му. Студентська набережна витримала повінь 1998-го. Про замок взагалі мовчимо.
На цьому тлі площа Петефі ще виглядає відносно щасливо. Може, це просто такий масштабний флеш-моб: зробити площу саме такою, якою її колись побачив видатний поет. Бо коли Шандор Петефі ночував тут у 1840-х у готелі «Чорний орел» (нині школа мистецтв з відповідною меморіальною дошкою), то місто нагадало йому п’яницю, що валяється посеред калюжі. Тепер калюжу вирили на заздрість усім п’яницям – цілий басейн чи навіть рибник, в якому чорти водяться. Бронзовий Петефі почувається там, як на острові, що зусібіч омивається цивілізацією, але усередину вона ніяк не може дістатися.
Хоча коли-небудь таки дістанеться. Площа не ремонтувалася уже понад сімдесят років – ще відтоді, як її обсіли штаби численних військових частин. Через кілька місяців вони за наказом Сталіна посунули далі на Словаччину і Чехію, але площі таки щось наврочили. То ж заміна усієї підземної інфраструктури – справа давно назріла і необхідна. Краще довго, ніж взагалі ніяк. Площа пам’ятає і різнобарвного ведмедика, і дерев’яні хатинки без курячих ніжок. Та все одно продовжує заглядати у майбутнє. Бо наше майбутнє – єдине, чого у нас ніхто не відбере, адже його ще немає. Проте воно неодмінно буде, як обов’язково прийде до Ужгорода і Новий рік – попри усі ями, калюжі і завали…
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
