Закарпатець бачив, як душі покидають тіла
Потрапити в аварію – це не велика радість. У такі моменти людина мало думає про те, як це виглядає збоку. Навпаки – ти весь переповнений жахом і мозок кипить від напруги.
Аварія, яка трапилася зі мною, була надто несподіваною. За вікном – такий чудовий краєвид. Настрій у мене теж тоді був дуже гарний. Я повертався додому із заробітків – а це після шести місяців поневірянь по будовах в Іспанії. Але боюся зурочити, та мені все ж таки дуже повезло. Я заробив стільки грошей, що міг одразу ж сплатити кредит, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
Гроші були зі мною. А це теж – велике щастя. Бо деколи круті хлопці просто хочуть від тебе все це відібрати. Так траплялося не з одним із моїх земляків.
Тож я був переповнений щасливими думками про майбутнє. Нарешті ми добудуємо хату. Як я зароблю багато грошей, ми поставимо в саду десятки вуликів. Це чомусь була мрія з дитинства. Мені здавалося – там, де бджоли, не може бути жодних сварок і бідності. Ні тим більше – хвороб.
Природа мені здавалася набагато чарівнішою, ніж тоді, коли я виїжджав за кордон. Та воно й зрозуміло – тоді ж була зима. Які там красиві краєвиди зимою!
Я був дуже втомлений, але все ж таки не міг заснути. Радісні передчуття розпирали мені груди. Коли нашу машину розвернуло в яр, я одразу навіть не розумів, що ж то насправді сталося. Але це ще було половина лиха. Потім у нашу машину врізалася ще й вантажівка. Мені здавалося, що час став швидко рухатися вперед.
Я почув і крики людей, і їхні стогони, і сльози. Люди падали одне на одного. Я з подивом побачив на своїх руках кров. І відразу ж відчув шалений біль у плечі. Якась далека думка мені підказувала, що в цій ситуації треба б подбати про гроші. Але насправді думки крутилися дуже повільно.
Серед усього цього жаху я зачаровано дивився вперед. Мені навіть здавалося, що я помер. Бо бачив таке кіно, якого за життя ніколи ще не бачив.
А бачив я ось що – від двох людей на передніх сидіннях відділилися якісь сутності. Відділився який зовсім маленький хлопчик із одного пасажира. Хоча насправді людині було 50. А з іншого – навпаки – старезний дід. Хоч він виглядав років на 25.
Я не міг відірвати очей від цього видива. Мені треба було рятуватися і рятувати інших. А я усе ще уважно дивився на те, як ці невідомі мені сутності підносяться вгору. Мене приголомшило також те, що їхні обличчя були напрочуд щасливими та умиротвореними.
А потім завили сирени. Прилетіла «швидка». Нас почали евакуювати. Я з гіркотою довідався, що люди, які сиділи переді мною, загинули. Надії врятувати їх не було. Я бачив, як над ними схилилися лікарі, але ці сутності, які відділилися від цих людей, все швидше підіймалася вгору. Може, це були їхні душі? І може в одного душа була старша, а в іншого – молодша?
А потім душа старого чоловіка, цього повітряного хлопчика, рвучко повернулася до землі і торкнулася мене. Я водночас розгубився і злякався. Адже я вже знав, що ті люди померли. Невже вони повертаються по мене?
Але коли хмарка з видивом, яке я не можу назвати інакше, ніж душею померлого, торкнулася мене, я раптом зазнав неймовірного блаженства. Я навіть не можу і не зумію описати цей стан. Кожна клітинка в моєму тілі торжествувала і насолоджувалася від того доторку.
А потім знову все ж таки дуже стрімко піднялася вгору. Я вже її більше не бачив. Але відчув, що й пекучий біль у плечі кудись безслідно зник.
Усіх потерпілих у аварії обстежили у лікарні. Я був весь у синцях, але жодних наслідків це для мене не мало.
Я хотів ще бодай раз у житті зазнати такого блаженства, якого зазнав тоді, коли невідома мені сутність торкнулася до мене. Я не знаю, чому все так відбулося? Що це мені хотіло сказати небо? Просто повідомити, що все ж таки буває неземне щастя? Чи від чогось застерегти? Я дуже просив Бога повторити цей мій досвід.
Я майже щодня чекав, що відбудеться подібне до цього диво. Я був уважний – до кожної події, до кожної людини, з якою зустрічався. Багато разів я відвідував і могили тих загиблих у автомобільній аварії. Але жодного разу нічого подібного більше зі мною не відбулося.
А потім і ця катастрофа стала потроху забуватися. Почалися будні. Я був на сьомому небі, коли дружина повідомила, що вона завагітніла вдруге. Як тепер це заведено, я міг бути присутнім на пологах. Жінка з радістю з цим погодилася. І я прийшов, підтримував її і навіть намагався розсмішити.
І нарешті це сталося – я все ж таки побачив його, свого сина. Медсестра дала мені до нього доторкнутися – і тут я відчув те ж саме, що сталося зі мною тоді, коли наша маршрутка потрапила в аварію. Тоді, коли дивна сутність торкнулася мене і сповнила мене блаженством. Ті ж самі відчуття переповнили мене і зараз.
Але це не відчуття батьківства, це не те розчулення, яке виникає чи не в кожного батька. Ні, це не просто яскраві емоції. Це щось таке, що словами описати неможливо. А потім медсестра забрала в мене дитину – і це відчуття зникло.
Я дуже люблю свого сина. Я ладен за нього віддати життя. Я радію кожному його подиху. Але саме це відчуття блаженства жодного разу більше не повторилося. Це був просто ще один знак. Ще один дарунок долі, за який я дуже їй вдячний, бо навіть не вірю, що його заслужив.
Василь ГАЛАС, газета «Поради», ексклюзивно для zakarpatpost.net
