Як ми зі 120-кілограмовою Тамарою замотали чоловіка в килим і винесли на смітник
У кишеню поклала гроші і записку
Ця історія трапилася в Мукачеві. Розповіла її читачка газети «Неділя Закарпатські новини» Світлана Микулець.
Було на початку 90-х. Мій чоловік працював вчителем у школі, був розумним, інтелігентним, але в ті часи були проблеми з виплатами зарплат, тож він звільнився. Як і багато закарпатців у ті часи, пішов торгувати на ринок. Це була єдина можливість вижити. Заробляти він почав добре, тож кризу, про яку всі говорили, ми зовсім не відчували, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Та щастя тривало недовго. Там він знайшов собі нових друзів і взимку, аби зігрітися, адже як-не-як торгували в лотках, було холодно, вони почали грітися горілкою. Згодом пили вже і влітку.Пристрасть до алкоголю стала такою, що терпіти мені вже була несила.
Після обіду він приходив додому, залишав сумки і йшов до друзів. Пили вони до 2 годин ночі. Умовляння з мого боку не допомагали. Пробувала вплинути на нього через свекруху, але й це не дало ніякого результату. Тоді я вирішила діяти по-іншому.
Склала чіткий план дій і залучила до нього сусідку Тамару. Жінка вона була незаміжня, тож вночі могла прийти хоч коли на допомогу. Та й важила добрих 120 кілограмів. А мені для справи потрібна була справді сильна людина. Чоловіків залучати не хотіла, навряд чи хтось зі знайомих погодився б на те, що я придумала. У них там своя, як кажуть, чоловіча солідарність.
Отже, тієї ночі мій Петро прийшов о 1 годині. Як завжди, такий п’яний, що ледве тримався на ногах. Щось пробурмотів у коридорі, чому я його не зустрічаю, роздягнувся і пішов на кухню їсти. Я все залишила на столі, як зазвичай.
Повечерявши, навіть не мився. Влігся в ліжко спати. Заснув швидко. Через хвилин 5 я почула, як він хропить. Перегар бив у ніс так, що мене нудило.
Тоді я зателефонувала Тамарі, яку завчасно про все попередила. За хвильку вона вже була в мене.
Я приготувала новий килим, одягнула на Петра шапку, поклала йому в кишеню 5 тисяч купонів (тоді саме такі гроші були) і написала записку: «Це – Петро. Він проживає за такою адресою. Однак він не впорався з сімейними обов’язками і дружина викинула його на смітник. Кому він потрібен – забирайте. Кажуть, за все потрібно заплатити. Тому я даю ще й гроші, аби він у вас прижився. Матеріальну винагороду шукайте в лівій кишені піжами».
Потім ми зняли чоловіка з ліжка, замотали у килим і піднесли на смітник. Залишили не біля нашого будинку, а трохи далі, аби, якщо він прокинеться, одразу не міг зрозуміти, де знаходиться.
Після цього я повернулася додому і вдоволено лягла в ліжко.
Заснути, щоправда, не могла. Радість поступово змінилася докорами сумління, смутком, злістю і багатьма іншими відчуттями. Через годину зварила собі кави, бо нервувала, думала, що допоможе. Та після напою, що мав би бадьорити, мене почало трусити. Чоловіка все не було. Не прийшов він і через дві, і через три години, і навіть коли почало світати.
Я непокоїлася. Думала, чи щось не трапилось, чи не застудиться, адже на вулиці було холодно, чи хтось його не прибив за гроші.
Врешті-решт не витримала, одягнулася і пішла за ним на смітник.
Але от диво! Його там не було!
Я не могла повірити своїм очам.
Невже хтось його таки забрав?
Але ж я віддавати його насправді нікому не хотіла. Та й не товар Петро, аби його продавати.
Вдома я взяла горілку і випила сама. Не заспокоїлась. Налила собі ще… а потім ще і ще. Однак від випитого не п’яніла.
Видно, свою роль зіграв стрес.
Десь опівдні у двері хтось подзвонив.
Серце забилося сильніше.
«Невже це він?» – думала я. Адже його ключі залишились вдома… він у квартиру потрапити не зміг би.
Я помчала радісно відчиняти двері.
Але на порозі стояла сусідка. Щаслива така! Усміхалася.
Мене аж перекривило.
Я запитала, в чому справа, і одразу пробубоніла, що Петра немає.
«І не буде, – відповіла вона. – Я його забрала собі. Я ж давно чоловіка хочу, молодість моя пропадає. А тут така нагода».
Вона зайшла на кухню, хоч я її і не запрошувала, і взагалі від почутого не могла вимовити ні слова.
А сусідка продовжила:
«Вибач, але ти сама позбутись його хотіла. А мені так самотньо. Аби все було чесно, я повертаю тобі твої гроші і даю за нього ще 100 тисяч купонів. Вважай, що я його викупила».
У мене почали труситися руки. Я кинула в неї її грошима і сказала, що ні на які оборудки не погоджуюсь, хай поверне мені Петра.
Однак Тамара була проти. Тоді я дала їй 200 тисяч купонів і вже почала благати повернути Петра. Вона не хотіла.
Так ми торгувалися десь півгодини.
А тим часом двері відчинилися і до квартири увійшов чоловік.
Він не розумів, у чому справа, але й не став розпитувати. Просто пішов у ванну митися.
«Накинь ще 100 тисяч – і я піду», – зрозумівши, що бій вона програла, запропонувала сусідка.
Я дала їй ще 200 і попросила мовчати про нашу сварку і про все, що трапилось і що їй було відомо. Тамара засмутилася, але погодилась.
Із того часу минуло багато років. Петро після того випадку пити таки перестав. Сусідка встигла йому розповісти, що я викинула його на смітник, а вона підібрала.
Однак він лише сміявся і казав, що все одно з нею не жив би. Зараз на ринку він не торгує. У нас свій магазин, а наші діти ні в чому не мають потреби.
