З Російсько-Московської в Православну церкву України: Священик про непростий крок
Колись у закарпатських монастирях звучали закарпатські наспіви. А тепер «Господу помолімся!»
В останній тиждень січня, у неділю, 27 до Православної церкви України перейшла громада Покровської церкви в селищі Ясіня, яка досі належала до УПЦ (МП). Проголосувавши за перехід майже одностайно, громада стала третьою в області, яка зробила цей крок. Нам пощастило зустрітися з настоятелем, отцем Володимиром Лофердюком в Ужгороді, коли вони привезли протоколи з підписами громади, аби зареєструвати в ОДА. Таким чином громада стала першою зареєстрованою церквою в області, що перейшла до ПЦУ
– Отче Володимире, що спонукало громаду прийняти рішення про перехід до ПЦУ, як гадаєте?
– Я думаю, що 14-й рік… Хоча ми на той час уже два роки вели службу українською мовою, а не церковнослов’янською. Це було ще при Януковичу, як ми повністю перейшли на українську службу Божу. Ми єдина повністю україномовна парафія в Ясіні. Я, скоріше, виключення, ніж правило…
А потім уже, коли забрали Крим, коли почалися військові дії, коли наша верхівка не піднялася, аби вшанувати героїв – то так по краплині і назбиралася чаша того, що люди перестали вважати Українську Православну церкву так званого Московського патріархату як свою рідну церкву. У нас у принципі не було якихось вагань. Із 176 парафіян, присутніх на загальних зборах 27 січня, тільки одна людина проголосувала проти переходу. Це майже абсолютна більшість. Я, чесно кажучи, навіть не очікував такої одностайності! Ледь не просльозився… Кажу: «При такій підтримці я готовий іти з вами, народе Божий, аж до кінця!»
Люди мені вже давно й самі говорили про перехід, ну і бачили мої проукраїнські настрої, тож цей перехід був цілком логічним кроком на тій дорозі, якою ми йшли.
Я ще до Різдва, до того, як ми отримали Томос, попередив своїх прихожан про те, що будуть загальні збори, що ми будемо визначатися зі своєю приналежністю, але ми вирішили почекати до закінчення Різдва, Василя та Богоявлення. Наш народ чекав на цю подію століття, то ми почекаємо, поки минуть ці свята, і проведемо збори. Думав, що люди розділяться 80 на 20 чи 60 на 40, а тут тільки одна людина проти! Всі, хто хотів взяти в цьому участь і хотіли висловитися – всі знали дату зборів, могли прийти і висловитися. Тій одній людині ми подякували за її вибір, за сміливість прийти і висловитися.
– Ваша церква єдина в Ясіні, де служать українською?
– Так, на жаль. Я маю на увазі церкви московського патріархату. Зрозумійте, що Ясіня має протяжність вздовж центральної траси 16 кілометрів, це ряд присілків, які входять в одну Ясінянську територіальну громаду. Так от на всій території селища 8 храмів московського патріархату, ну вже тепер 7, бо ж ми перейшли. Вони читають службу церковнослов’янською мовою.
В якийсь час я зрозумів, що церковнослов’янська мова служіння стала інструментом, за яким Москва маркує в Україні «своїх» і є таким свого роду інструментом впливу. І коли я це зрозумів, це був 10-11-й рік, то почав молитися вдома українською. Купив молитовники і рік молився вдома, тільки згодом почав вести службу і в храмі.
Ми вже довгий час не поминали Киріла на службі, хоча належали формально до цієї церкви і в нас вимагали поминати його. Ну і наш перехід став цілком логічним кроком на тому шляху, яким ідемо. І якщо парафій, які зроблять цей крок, стане більшість, то, сподіваюсь, що й війна в Україні закінчиться.
– Чи не було утисків на ваших людей з боку парафіян московського патріархату?
– Не було поки що… Старалися повпливати на мене. Ніхто не погрожував, не сварив, просто просили: «Не будь першим. Не ломи цю кригу!».
Я прекрасно усвідомлюю, який тягар поклав собі на плечі, тому що зараз треба буде розбудовувати церкву, народ просвітлювати. Тому що люди в околиці хотіли б, але священики не мають бажання переходити. І тому різними шляхами впливають на людей, щоб не допустити переходу до Православної церкви України.
– Як думаєте, чому так відбувається? Це страх нового? Чи якісь ідеологічні мотиви?
– Священики звикли до розміреного способу життя: все роками усталено, все ясно, всі тримаються однією монополією, ніхто не хоче робити серйозних кроків. Та й у нас на Закарпатті в цьому плані, думаю, масовості не буде. Якщо й будуть переходити, то одиниці.
Тут така собі колективна порука діє. В багатьох священицьких родинах брати священики: один служить тут, інший – у Росії, причому в самій Москві. Ясна річ, що вони не будуть переступати через ці стосунки. В мене в родині така ж ситуація: в мене батьки не сприйняли цього кроку і відхрестилися від мене як від сина. Я зі священицької сім’ї, батько не підтримує мій вибір, він служить у московському патріархаті. В силу обставин я його розумію, він уже старша людина, йому 83 роки і він каже: «Мені вже тільки один перехід залишається: на той світ»…
Багато людей тиснуть руку, підтримують, але багато й таких, хто дивиться як на зрадника. Хоча мені це не зрозуміло. Деяким священикам, які мене застерігали від переходу, я казав, що коли мене ставили на священство, то я не присягав Московському патріархату. Я не зрадив віру, це не питання віровизнання. Це питання адміністрації. Але вони підміною понять звинувачують мене, мовляв, я зрадив свою присягу. І тепер, керуючись цим, вони будуть показувати на мене і жахати своїх: «Бачите, он пішов священик – його дали під заборону! Хочете мати такі ж наслідки?». Такий, на жаль, порядок: кого не вдалося стримати, треба віддати забороні, очорнити його ім’я.
– Які ще, крім цих і родинних чинників, тиснуть на людей, зупиняючи їх у рішенні перейти до ПЦУ?
– Є загальна інертність. Зараз нав’язують таку думку простим людям, і, на жаль, вона має під собою ґрунт, що, мовляв, нема довіри до влади, рівень життя падає, Порошенко приніс Томос, але не досягнув економічних успіхів. І люди ототожнюють це з політичним моментом, начебто президент хоче використати Томос, аби пройти на другий термін. І все це пов’язують і кажуть «Порошенківська церква». І це все іде з легкої руки Кремля, зрозуміло, але люди ведуться на це.
Ремствують деякі, мовляв, держава втручається в справи церкви, змушує перейменуватися. Так це ще дуже демократично! В 46-му році, коли зайшли сюди совєти, то ніхто нікого не питався, всіх греко-католиків заламали і відіслали на Колиму, і вони там лягли кістьми. А тут стала одна московська церква. Сьогодні по всій Москві один-єдиний храм Київського патріархату, всі інші зрівняли бульдозером, а ми тут маємо зберігати всі храми на користь «старшого брата»?! Тому цей процес треба робити дуже виважено.
За 27 років незалежності виросло нове покоління людей, і деякі молоді люди виступають яро за Україну, але коли мова заходить за церкву, то «вони туди не втручаються». Але це ж одна з підвалин держави, невже це не зрозуміло? Ми ж, Київська Русь, ставали як християнська держава. Тоді ти за Україну як колонію Росії, і все! В один момент я зрозумів, що в нас різні України: в мене незалежна, а в декого вона як придаток до Росії… І вони її справді по-своєму люблять!
– Як ви думаєте, чи будуть у вашому селищі наступні церкви, які перейдуть до ПЦУ? Чи є прихильники?
– Та прихильники по парафіях є… Але я їх розумію, я просто довгий час стояв на тому, що каже Христос: «Будьте всі єдині». Буде одне стадо, буде один пастор. Ми всі маємо прагнути єдності. Незважаючи на деномінації, ми всі – християни. Якщо не конфесійна, то християнська любов і єдність між нами мають бути! Не повинно бути ворожнечі. І ми би могли спільно проводити службу, наприклад, вибрати в році одне якесь свято і в спільності молитися…
Але люди не підуть проти священика. Та деякі священики кажуть: «Аби вас лишилося десять – ми вас не лишимо!» І якщо була парафія в 700 чоловік, то навіть коли лишиться 10, вони не поступляться, будуть служити тим десятьом. І ті 10 згідно з нормативними законами мають такі ж права, як і ті 700. Тоді храм дадуть на почергове служіння, доведеться тих двох священиків утримувати (цим десятом свого, а тим семистам свого), тоді село поділиться і сестра з сестрою не буде говорити, бо скаже: «Ти в розколі!». Тоді село розколеться і чого ми досягнемо?.. Якої єдності?
Десь у мене в якийсь момент були побоювання, що на наші збори заїдуть якісь молодики, чи в камуфляжах, чи просто в спортивках, і почнуть воду мутити. Їхня ціль – підняти метушню і збити хід зборів, аби вони просто не відбулися… Але в нас, Богу дякувати, такі варіанти не пройшли, все було нормально.
Якщо по частинках, спочатку одна парафія перейде, потім друга, п’ята, то так можна буде це зробити. Я вважаю так: якщо в Ясіні 8 православних храмів, то з них, по ідеї, як я бачу настрої людей, мало би бути 7 храмів православної церкви України, а один храм мав би відділитися для тих людей, які дійсно є сповідниками Москви. І вони мають у той храм спокійно ходити, їх ніхто не має переслідувати, питань нема, співати «Господу помолімся!»
У нас у закарпатських монастирях, до речі, колись співали закарпатськими наспівами. В 1990-х роках пішла була заміна, коли всі почали співати східняцькими, московськими распєвами. Тепер підеш у монастир, а там – «Господу помолімся! Господі, помілуй!» То куди ми йдем?..
Люди в парафії на 90% дивляться на священика, який би він не був. Ми втратили на рівні священиків… Багато кадрів школувалися в Москві, в Пітері. В Одесі семінарію, одну-єдину на всю Україну, закрили. А в Росії кувалися кадри конкретно, не так по вірі, як по відданості цій структурі.
А наші люди на Закарпатті знають одне старовинне прислів’я: «Най би били, най би шо, коби їсти дали шо»… То вони привикли і до австріяків, і до мадярів, і до румунів і до кого лиш не привикли… Головне, аби було ситно, тепло і мирно. З людьми треба працювати, говорити, бо виходить, що ми б’ємося в груди, що ми столиця Гуцульської республіки, махаємо червоно-чорними та жовто-блакитними прапорами, хвалимося здобутками наших прадідів, а насправді виходить, що все повністю лежить під Москвою, і все це у нас – ширма. Українська…
– Чи є варіант, що з інших парафій люди перейдуть до вас?
– А вони приходять, але я попросив їх: якщо вони солідарні з нами, то нехай на своїх парафіях проведуть роботу, залучать своїх рідних, близьких до цієї теми, щоб можна було їм визначитися зі своєю парафією.
Стелла МИГАЛЬ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
