У закарпатки почалися перейми. Те, хто зателефонував за швидкою, викликало в неї шок

[Total: 0    Average: 0/5]

Я мала народжувати у травні. Досить приємний час для такого заняття. Це вам не затяжні дощі восени. Але ще й не велика спека надворі, як у липні, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».

Ми з чоловіком урочисто готувалися до цього моменту. Дуже мило обладнали дитячу кімнату. Накупували безліч іграшок та меблів. Словом, добра половина зароблених нами за кордоном грошей пішла лиш на цю симпатична кімнату, в якій мав жити наш синок. До пологів залишалося ще два місяці, коли я з чоловіком порадилася і відпустила його ще трохи на заробітки. Як-не-як, а на нашу дитину потрібно буде багато грошей. Та й не секрет, що самі пологи теж обходяться не так вже й дешево. Не дай Бог, ще й якісь ускладнення – тоді взагалі вивертай кишені.

Чоловік після довгих умовлянь поїхав. А вже через кілька годин подзвонив мені. Хоча я й забороняла йому це робити – щоб не витрачати зайвих коштів. Якщо станеться щось погане, я обіцяла подзвонити йому сама. Звичайно ж у будь-який час дня і ночі. Та все одно Віталік подзвонив мені, тільки-но перетнув кордон.

Але згодом він трохи заспокоївся. Вагітність я переносила дуже легко – навіть не вірила, що чекаю дитину. І не тільки я – ми обоє чекали нашого любого синочка. Та ніби в матеріальному плані все складалося якнайкраще. Батьки віддали нам свою квартиру, допомогли з ремонтом. У мене була робота юриста. A Віталік заробляв на наше майбутнє – на наше чудове майбутнє.

Тож спочатку він дзвонив по 10 разів на день – тільки-но в нього траплялася вільна хвилинка. У них там був такий графік роботи, що після кожної години роботи – п’ять хвилин перепочинку, бо працювали в ливарному цеху. Згодом Віталік заспокоївся і дзвонив щодня – але тільки ввечері.

Але раптом у мене почалися перейми. Це було неймовірно – адже до пологів ще було далеченько. Останнім часом мені чомусь почало зводити ноги. Я не хотіла цим налякати ні  Віталіка, ні своїх батьків. Думала, що це від браку якихось вітамінів або мікроелементів. Мабуть, мені не вистачає магнію – вирішила я. Бо саме через нього відбувається щось подібне з організмом людини. Тож я вирішила, що найближчими днями в Інтернеті вивчу як слід таблицю продуктів, у яких є найбільший вміст магнію. А потім буде щодня ласувати цими овочами та фруктами.

Цього разу мені теж звело ноги. І я зрозуміла, що це не жарти. Треба хоч подзвонити батькам. Не змогла дотягнутися до телефону, який ніби ж стояв у мене на столі. Аж потім раптом згадала – мобільний я залишила у ванній кімнаті. Але в мене не було змоги зараз не те що дійти до ванної, а навіть для того, щоб якось звестися на ноги. А потім я відчула, що втрачаю свідомість. На щастя, я звалилася на килим, який і пом’якшив мій удар. Отямилася я тільки тоді, коли у двері почали скажено стукати.

Ноги вже не зводило, бодай зараз я вже могла якось підвестися. Відчинила двері і на порозі побачила незнайомого мені чоловіка  у білому халаті.

–  Це ви викликали «швидку»? –  занепокоєно спитав він.

Я розгубилася і кивнула.  Мабуть, хтось із сусідів зрозумів, що мені погано, – подумала я. Але не було часу щось пояснювати і з’ясовувати. Лікар оглянув мене, похитав головою і порадив одразу ж збиратися в лікарню. Хоча до пологів було ще далеко, але я давно вже ретельно зібрала всі речі, які мені будуть потрібні в лікарні. Тож  пішла в свою кімнату переодягнутися, взяла із собою цей величезний жовтий кульок, який відразу перехопив від мене лікар. І на тій самій «швидкій» поїхала в лікарню.

Я навіть не встигла подзвонити Віталію або своїм батькам. На щастя, медична допомога була надана дуже вчасною, тож я не втратила дитину. Тільки коли все владналося, я поцікавилася у свого лікаря, хто ж тоді викликав «швидку». Адже батьки зізналися, що вони нічого не знали про цю мою пригоду.

У приймальному відділенні мені вдалося роздобути телефон, з якого відбувся виклик «швидкої». Я ледь не знепритомніла. Це був телефон мого дядька, іменем якого ми хотіли назвати свого сина. Він дуже любив мене, але загинув в автокатастрофі  12 років тому. У приймальному відділенні так і було написано – Григорій Станко.

Я навіть розшукала диспетчера,  який тоді чергував. Він розповів, що почув тоді чоловічий голос, який назвав своє ім’я та прізвище. Я не стала отут, у приймальному відділенні, про все розповідати. Нікому не сказала, що Григорія Станка уже 12 років немає на цьому світі. Але набралася рішучості і пішла до телефона-автомата. Мені не треба було записувати телефон дядька, з якого прозвучав виклик «швидкої» у цей дуже важкий для мене момент. Я знала його напам’ять, бо дитиною часто дзвонила йому. Ми могли годинами розмовляти про мої маленькі дитячі проблеми.

Я тремтячими руками набрала цей номер. У телефоні почулися тільки короткі гудки. Я поклала трубку і набрала номер ще раз. Знову почула ті ж самі короткі гудки. Я вже не могла отямитися – і ще, і ще раз набирала цей знайомий мені до болю номер. Що таке? Телефон зайнятий або стався якийсь збій?

Я повернулася в палату і вся аж трусилася. Жінки нічого не питали – тільки збентежено переглянулись між собою, а потім покликали до мене лікаря. Але нічого загрозливого моєму здоров’ю лікар  не виявив. Сказав, що це звичайні тривоги вагітних жінок і порадив мені більше усміхатися. А потім почалися пологи, тож мені вже було зовсім не до телефонних розмов. Мій синочок народився здоровим і дуже ніжним. Він ніколи не плакав, якщо його брали на руки незнайомі люди – медсестрички або лікарі. А у відповідь лиш всім посміхався, чим усіх їх страшенно розчулив.

А потім нас виписали з лікарні. Віталік примчав із-за кордону додому. Він взяв малого на руки і відразу назвав малого Григорієм. Ми ж уже домовилися, що дамо малому саме таке ім’я.

А увечері я все ж розказала чоловікові про той вечірній виклик «швидкої» зі знайомого мені номера. Ми знову і знову почали набирати цей номер вдома. Але історія була та ж сама, що і в лікарні. У трубці ми чули тільки короткі телефонні дзвінки.

Віталік пообіцяв на вихідні з’їздити на квартиру до дядька. Там уже живуть чужі люди, бо дочка дядька – моя сестра – квартиру продала. Але ж якщо у них ще працював  телефон, можна було бодай дещо з’ясувати.

А я тим часом ніяк не могла відволіктися на щось інше і чекала від чоловіка новин. Коли він повернувся, я ще більше здивувалася новинам, ніж очікувала – телефон у тій квартирі давно вже відрізали. У всіх у тій сім’ї були мобільники, то вважали, що за стаціонарний переплачувати – то зайва розкіш. Отже, короткі гудки означали, що телефон не працює. Та все ж ми на цьому не зупинилися. Віталік вирішив піти на пошту. Там йому і повідомили, що телефон відрізали ще років сім тому. А нових абонентів, бажаючих використовувати цей номер, не знайшлося.

– Самі знаєте, зараз у всіх мобілки, навіщо їм цей стародавній зв’язок? – знизав плечима начальник.

Але все ж таки дзвінок на «швидку» був зафіксований із цього номера. Містика та й годі! Та ще й коли б це був випадковий дзвінок. Але ж він прозвучав тоді, коли мені треба було врятувати життя. Мабуть, я ніколи не дізнаюся правди. Правда, кілька разів дядько мені снився. Але навіть уві сні пояснювати те, що сталося він не захотів.

Марія СТЕРЧО, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.