Наталія ПЕТІЙ-ПОТАПЧУК: «Треба любити своє, пропагувати своє, пишатися своїм!»
Відома закарпатка сказала, що в Ужгороді кожен камінь, кожен будинок – історія, яку вона цінує
Наш край неможливо уявити без Карпат, без пісні, танцю та Закарпатського народного хору. Цей колектив є душею області, її голосом та засобом ідентичності. За майже 75-літню історію у першого на Закарпатті професійного музичного колективу змінювався репертуар, керівники та склад, але завжди він був кращим.
Нині головним диригентом та керівником заслуженого академічного Закарпатського народного хору є людина-еталон народної творчості, надзвичайно мудра та талановита жінка Наталія ПЕТІЙ-ПОТАПЧУК.
Сьогодні у прес-центрі газети «Неділя Закарпатські новини» під час наших «Недільних бесід» ми говорили з нею про нові театралізовані співочі дійства, модернізацію колективу, труднощі та плани на майбутнє.
– Без вас на Закарпатті не обходиться жодне велике свято… як державного, так і місцевого значення. Також у вас є «Молитва за Україну», яку щороку виконуєте до дня Незалежності, ви виступаєте у Горянській ротонді, тобто включаєтеся і в духовне, не лише в культурне життя краю. Чи маєте ще якісь подібні проекти, чи запрошують до співпраці релігійні організації?
– Так. Нині музичний колектив повинен бути надзвичайно універсальним, тим більше якщо є відповідні технічні та професійні можливості. Ми реалізовуємо дуже багато проектів, пов’язаних із духовністю, різними церковними громадами. Наприклад, ми декілька разів виконували «Месу» Іштвана Мартона під час благодійних концертів у католицьких храмах, де є орган, а зараз маємо запрошення консула Угорщини в Берегові взяти участь у концерті до дня Європи, де співатимемо також під органну музику. Загалом ми маємо різноманітні програми, які можуть виконуватися в церквах будь-якої конфесії. Моє гасло таке, що Закарпатський хор повинен не роз’єднувати, а об’єднувати всіх людей. Духовність саме є таким меседжем, що служить об’єднанню. Для нас це дуже важливо. Більшість таких концертів є, звичайно, благодійними. Або цієї зими ми мали концерт у монастирі братів капуцинів. Ми виступали два вечори підряд. Було просто неймовірно цікаво. Вразило передусім те, що ми знаходилися у живому вертепі, за нами на сцені були не декорації, а справжні ослики, овечки. Це створювало особливий настрій, додавало піднесення. Також у цьому році ми мали концерти з військовими капеланами у Чопському прикордонному загоні. Сподіваюся, що невдовзі буде ще більше таких духовних концертів, у тому числі в новостворених громадах, які маємо. Ми з величезним задоволенням даємо і пасхальні концерти, і беремо участь у літургіях, і в месах, виконуємо духовні твори.
– Хор не просто співає, а ставить цілі вистави. Тільки протягом останнього року можна було стати свідками яскравого арт-мобу «Зазирнім у минулость», у скансені проводите масу цікавих заходів. Таким чином хор модернізується, прилаштовується до сьогодення, аби здивувати глядача та слухача. Як спало на думку проводити такі театралізовані співочі дійства?
– Зараз здивувати людей старими методами не можна. Концерти, які проводилися раніше, в деякій мірі можна виправдати тим часом, тепер же повинно відбуватися своєрідне перезавантаження. Колись на наші концерти приходили люди, які співали ті народні пісні – чи під час весіль, чи якихось обрядів, чи просто якогось зібрання. Наразі такого немає. Сьогодні дуже мало хто знає народні пісні. Тому ми стараємося показувати їх так, як вони виконувалися раніше, створити таку ж природну атмосферу, відтворити той самий колорит. Саме через те проводимо театралізовані дійства. Наприклад, колись певні пісні виконувалися на Пасху, після Великодня, під час гри, збирання урожаю, на Різдво. Тобто ми хочемо показати як це було. Так і виникають дійства, які наближають сучасників до архаїки, автентики минулого. Закарпатський народний хор повинен показати дух пісні. Скажімо, якщо вона дівоча, її мають співати лише дівчата у певний період у певному вбранні, притаманному певному регіону. А часто люди таких деталей не знають і співати дівочі пісні починають чоловіки. Або є сороміцькі пісні. Їх у нас на Закарпатті ніколи не співали молоді дівчата і жінки, лише старші бабусі, або чоловіки, які трохи випили. А тепер їх співає абихто. Це – неправильно. Тож наш колектив має бути еталоном, який має показати людям, як усе повинно відбуватися насправді. Зараз дуже багато псевдофольколорних колективів, тож важливо вміти нашим землякам навчитись розрізняти справжні традиції від того, що модно.
– Знаю, що ви також працювали з дітьми…
– Так. У нас був дуже цікавий проект. Діти повинні знати і продовжувати культурну спадщину свого народу. Колись я працювала дуже багато з дітьми і започаткувала проект «Зіркове майбутнє Закарпаття». Малі діти з усієї області на концерті разом з нами виконували нашу програму – виходило вражаюче. Малечі справді потрібна підтримка. І головним кредом завжди в моїй роботі було те, що ми маємо мати продовження, молоду зміну. Тим більше що в нас є дуже талановиті діти. Тож таке можна робити традиційно, щороку проводити величезні концерти чи в філармонії, чи в Драмтеатрі, чи на інших майданчиках, аби підтримувати талановитих діточок. Можна започаткувати фестиваль, аби він був не схожий на інші. Це було б цікаво. Треба любити своє, пропагувати своє, пишатися своїм! Наша ж культура дуже унікальна.
– У вас є багато пісень різними мовами. Зараз у тренді – англійська, гастролі до Америки, Канади, де все українське потужно підтримують емігранти. А чи не пробували ви наші пісні заспівати англійською?
– Ми стараємося підтримувати традиції етнічних культур Закарпаття. Емігранти загалом чудово розуміють наші твори, адже в нашій області є нашарування різних мов і культур. Наші пісні звучать всюди. І навіть якщо люди розуміють не всі слова, їм близька мелодія, кажуть, що це – десь на рівні генетичної пам’яті. У нас дуже гарні мелодії. Не думаю, що слова варто перекладати. Людей об’єднує музика. А слово, якщо воно перекладене – втратить своє звучання. Якби пісню виконував колектив не з народною манерою, перекласти б можна, а в нас таке не є доречним, адже мова, інтонація слів у нас є саме одним з основних компонентів. Звісно, сучасну пісню та класику можна виконувати на будь-якій мові, та народні твори від цього можуть втратити автентику. Їх найкраще виконувати на мові оригіналу. Ми повинні зберігати свою неповторність і пам’ятати своє коріння.
– Розкажіть про колектив.
– Ми вже як рік є окремим комунальним закладом культури. Часи – дуже непрості. Якби ми не реформувалися трохи більше, ніж рік тому, не знаю, чи вдалося б зберегти колектив. Тому ми вдячні керівництву області та обласній раді, що до них прийшла така думка зробити колектив самостійним комунальним закладом. Вони нас фінансують і в цьому році планують закупити для нас транспорт, що для нас дуже важливо. Хоча спеціалісти такого рівня, які є випускниками мистецьких вузів, повинні мати вищі зарплати. Через фінансові питання багато хто їде працювати за кордон. Навіть після коледжів виїжджають. І це – сумно. Хотілося б, щоб ці діти хоча б на практику до нас приходили, адже величезний досвід 75-річного колективу в житті їм би точно знадобився. Сподіваюся, що в перспективі такі практики поновляться.
– А що можете сказати про репертуар? Як його оновлюєте, де знаходите нові композиції?
– Постійно оновлюємо. Напевно, такого дня немає, щоб ми не думали про репертуар. Єдине – що основним залишається закарпатська пісня, закарпатський танець, закарпатська музика. Це для нас – святе. Хоча виконуємо також духовну музику в широкому аспекті, але це має бути музика наших авторів, людей, що мають відношення до Закарпаття, або яка побутувала у наших районах. Я – дуже великий патріот нашого краю. Ми маємо багатьох геніїв. Тож ми піднімаємо пласти історії, відроджуємо традиції ХVІІІ-ХІХ століть, знаходимо старовинні авторські твори. Можливо, вони й не дуже досконалі, як у Моцарта, але – наші, в них відчувається закарпатський дух. Ми відшукуємо твори, які на межі, можуть зникнути, поки є такі люди, які їх пам’ятають, це треба обов’язково записувати, виконувати і показувати.
– А як носіїв знаходите?
– По-різному. Багато що є в книжках, до декого їздимо в села. Наприклад, «Сухий танець». Я чула про нього раніше. У комісії по збереженню культурної спадщини ми говорили, що десь таке було. Але я не могла заспокоїтись, як то було… Тож дізналася, що танець побутував на Хустщині. Через знайомих, друзів, учнів я вийшла на людину, яка танець бачила, поїхала туди, поспілкувалася з паном Михайлом, який зараз мешкає у Вишкові, але раніше жив у Драгові. Ми записали інтерв’ю і згодом змогли сценічно відтворити танець. Зараз він залишається у нашому репертуарі. Танець справді унікальний, бо виконується він без музики.
– Ви багато виступаєте також за кордоном. Розкажіть про найцікавішу, найяскравішу поїздку.
– Торік ми їздили в Польщу, в місто Білосток. Мені дуже сподобалася організація. Вона – на надзвичайно високому рівні, там були колективи з усього світу. Там ми були почесними гостями і виступали завжди останніми, тобто замикали концерт. Крім того, технічне забезпечення було всюди вражаючим. Чи ми виступали на маленькій локації, чи на великій сцені, озвучення завжди було чудовим. Освітлення теж приємно радувало. Це мене дуже вразило. Крім того, що дивувало, у неділю після служби там ціле місто йшло на концерти, фестивалі. У нас такого немає і в цьому наша прогалина.
– Який з усіх виступів Закарпатського народного хору залишив у серці найбільш вражаючі згадки?
– Багато таких було. Не хотілося б навіть щось виділяти. Єдине скажу, що у 2014 році, коли в нас була молитва за Україну, лив страшенний дощ. Я цілу ніч думала, аби він припинився хоч на півгодинки, поки ми співатимемо, аби прийшли люди, непокоїлась, що ніхто не прийде. І коли ми прийшли… а все відбувалося біля філармонії, я побачила, що люди є, незважаючи на погоду… і їх багато, це мене страшенно надихнуло. Тоді я вирішила, що в майбутньому що б не було, 24 серпня о 6 годині ранку, на День Незалежності, Закарпатський хор кожен рік вийде зустрічати сонце і буде співати. Тож так робимо й надалі.
– Що треба знати і вміти, щоб долучитися до хору? Чи треба мати музичну освіту, чи просто бажання?
– Обов’язково і те, й інше. Адже що відрізняє любителя від професіонала? Любитель співає для себе, а професіонал – для інших. Тому тут повинне бути поєднання, бо бажання теж важливе. Як на мене, Закарпатський хор – це душа закарпатської культури. Тому освіта обов’язкова. Якщо є в нас самородок, ми готуємо цю людину до вступу до вишу, але вона має навчатися, закінчити ВУЗ. Як директор, я просто не маю права прийняти документи від людини, яка не має фахової освіти і не пройшла конкурсний відбір. Були в нас такі, що потрапляли до колективу, починаючи від вантажників, але було величезне бажання і врешті-решт людина ставала артистом. Але, передусім, повинен бути талант.
– До вас хор переживав не найкращі часи. Ви зуміли його відродити, зробити популярним, навіть модним. У чому секрет вашого успіху?
– Я вважаю, що тільки тоді можу бути успішною, коли кожна людина, яка працює в колективі, буде бачити, що може себе тут реалізувати. Адже коли керівник щось хоче, а інші не хочуть, успіху бути не може. Він залежить від усіх разом. Звичайно, керівник повинен постійно над собою працювати, адже диригент Закарпатського народного хору – це не тільки диригент, але й фольклорист, педагог, навіть психолог, деколи ще й режисер. Треба знати дуже багато. Крім того, в будь-якій ситуації потрібно вміти знаходити вихід. Наприклад, якщо в мене зараз не вистачає хлопців, потрібно так поставити програму, аби більшу увагу звернути на дівчат. Якщо в колективі певних людей не вистачає, потрібно працювати з тими, що є. Побачать результат – прийдуть і інші. Загалом нюансів чимало, організаційної роботи багато. Буває справді важко. Але я дякую Богу, що в мене прекрасний колектив, усі дуже талановиті виконавці. Але важливо вірити в людей, довіряти їм і давати можливість кожному реалізувати свій потенціал.
– Чи слухаєте у вільний час музику? Яку?
– Музику взагалі люблю. Передусім, звісно, хорову. Мені подобається класика, сучасна класична музика. Загалом у вільний час слухаю різноманітну. Але найбільша моя любов – це народна музика… і не тільки закарпатська, а всіх народів.
– Ваше улюблене місце в Ужгороді, яке б ви порадили відвідати туристам. Чому?
– Замкова гора. Це – і скансен, і сам замок. Там особлива атмосфера. Хоча улюблених місць багато. Люблю набережні, площу Фенцика, Корзо… там також своєрідна аура. Хочеться втілювати в життя різні проекти, виводити колектив на вулиці міста, адже в Ужгороді кожен камінь, кожен будинок – історія, яку я дуже ціную. Взагалі Ужгород – це те місто, яке б я ніколи в житті не змінила на інше.
– Розкажіть, які плани хору на майбутнє, в яких концертах збираєтесь брати участь?
– Планів дуже багато, всі озвучувати не буду. Скажу тільки, що найближчим часом матимемо турне Угорщиною і зараз саме до цієї події готуємося.
– Спасибі за розмову. Хай усе задумане вдасться легко втілити в життя! Успіхів, натхнення і вдалих виступів!
Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
