Чому закарпатці Богу моляться, а в чорта вірять
Прийшла в неділю баба Анця із церкви. Вдоволена така. Настрій гарний, весняний. На вулиці потепліло, невістка з онучкою обід приготували, який вичитали у газеті «Неділя Закарпатські новини». Пообідали вони, поговорили про політику, Томос та любаску дяка Ферія і вийшла баба мало на лавиці на сонечку погрітися.
Раз лиш бачить, ідуть до неї сусідки, пише газета «Неділя Закарпатські новини»
«Но зараз усі плетьки в селі буду знати», – подумала стара про себе, бо обидві любили кістки всім помити.
«Йой, Анцьо, а ти нині в церви у новому хустьови була, – заговорила до неї Маріка. – Ото ти син із чеху привіз чи у вароши у бовті купилась?»
«Дідо ми купив на 57 году спільного життя, – відрізала баба, щоб жінки їй позаздрили, хоча насправді хустка провалялася в неї у шафі може й більше років, бо вона просто про неї забула і знайшла випадково, коли вирішила половину старого одягу викинути і спалити.
«Жоно добра. Чулувік не має жоні хустя дарити. Ото до сльоз! Нашто такий подарок уд нього бралась! Ото недобра примета!» – втурилася в розмову Меланка.
Баба Анця подивилась на неї як чорт на ладан і з сарказмом посміхнулася.
«Ти здуріла? Тулько што із церкви прийшлась, а такі дурниці мелеш. Як мож Богови та чортови одночасно служити. Не будь забобонна! ХХІ вік на дворі!»
«Я не забобонна. Тьху-тьху-тьху», – поплювала через ліве плече сусідка.
Баба розсміялася.
«Самі забобонні люди – зубні дохтори. Они лем то й просят челядника: «Сплюньте, будьте добрі!» Так што ти точно не забобонна!»
«Мало ми є. Но вірю не в усі прикмети, – відповіла Меланка. – Наприклад, знаю точно, што аж розбити тарілку – ото до щастя».
«Ще й до якого. Мити ї більше не треба! – розсміялася стара. – Вообще я люблю наші прикмети. Позерайте: розсипав суль – до сварки, розбив тарілку – на щастя, пересолив – влюбився. Май легко у всьому якісь символи видіти, чим признатися субі же, што в тя руки з гузиці ростут! А ще – до свадьби молодицю голов видіти мож, а у свадєбному платьови – не мож, бо ото до розставанія. Ко ісі забобони угадав – не знаю. Чим люди думали – мож ся лем догадовати».
«Не кажи так! – заперечила Маріка. – Вот я літом два місяці жила в доньки в Ужгороді. У ниї сусідка – доктор медичних наук. Раз ми уйшли з дітваком гуляти, а она хотіла закрити двері і вспомнила, што ключ у коридорі на вішалці забула. Зайшла назад і через укриті двирі я виділа, што попозералася в дзеркало і язик увалила».
Баба Анця ще дужче почала сміятися:
«Она што, гадинов себе представила? Чи в дзеркалі си повзаючу цімборку просто увиділа і так ся з нив поздоровала?»
«Та што ти, Анцьо. Ото так чинити треба: чортови язик указати, оби нещастя удвернув», – запевнила сусідка. – А ти туй нас удчитуєш! У суєверія вірят люди розумні, увчені. Ота панія – уважаєма жона у вароші!»
«Не хотілабим до неї на прийом попасти. І она што, уроки знімає? Воду гасит пацієнтам, заклінанія над ними перше?»
«Нєт. Но она якраз гастроентеролог. Кой усно описаноє тобов не помагає. Ідут до неї».
«Якраз ото і біла, што до неї ідут аж товди. Як усі магічні дії пророблят. Урекли когось – тошнит, голова болит, правда? А ніко над тим не подумав, што чоловік ся муг пережерти. І моя мати в такоє вірила. Та раз мені тоже воду гасила. А я перед тим ся з цімборашков погостила і наїлисьмеся жареної солонини з квашеними огірками, дале – торта, дале – шовдаря, послє того ізілисьме по мороженови і запилисьме вином. Знаєте, як ми недобре було. Но я ганьбилася матери признаватися, што я ся напила та переїла. Вот она й рішила мені помогти. Но не вдалося. Пометала запалені спічки і воду. Они пошуміли, я того ся напила і втіклам у бударь блювати. Лем через сутку ми полівило, коли ото всьо з ня уйшло. Вот вам і врекли вас»
«Не говори дурниці, Анцьо! Ти што даже в ото, што зглазити годні, не віриш?» – розсердилася Меланка.
«Вірю! Знаєш, яка сама худша прикмета у мого діда? Розбита пляшка паленки. Ото означає, што нині ун тверезим спати ляже! І в невістки є прикмета. Каже, што кой уйде на вулицю ненакрашена – точно усіх знакомих встрітит. А в сина примета, што аж му потя на машину какне, ото до гроши. Ун уже три місяці їздит із какашков на лобовому склі, но більше заробляти так і не став. У внучки тоже є своя примета. Каже, што колди іде в бударь і обовзяково бере з собов телефон, юй точно кось позвонит. Виходит, у мене одної примет ниє!»
«Но і зря! – голосно відповіла Маріка. – Я на собі перевіряла. Більшість із них – правда. Усьо ся збуват!»
«Знаєш, што ти уповім. Аж уже ви так вірите в оти примети. Є одна, в яку і я вірю!»
Сусідки перезирнулися і аж роти повідкривали.
«Яка?» – спитали вони хором.
«Аж ся уд чогось боїш, то ото ся обов’язково з тобов стане. Так што ліпше буймекся, жони, розбагатіти і похудати!»
«Йой ти, А мя думала, што ти серйозно. Ти все із своїми шуточками… давже товди, кой ми туй серйозні теми обсуждаєме?»
«Розкажу вам ще про одну прикмету. Чулисьте, што аж ви довго будете смітя через окно на вулицю метати, оно в один прекрасний динь прийде і позвонит вам у двері»
«Як ото?» – не зрозуміла натяку Маріка.
«Та так, што рано чи пузно у когось попадете. А аж кругом сонця ся появили круги, значит, час провітрити комнату і помити окна. Або аж ся тихо матюкаєте – значит, вас болит гиртанка».
«Так ти тулько всього знаєш? Ессе правда, чи ти нас розігруєш?» – поцікавилася Меланка, так і не зрозумівши, що баба Анця кепкує над ними.
«Серйозно, серйозно! – продовжила стара у своєму ж дусі. – А чулисьте у шоферу маршрутки яка примета є?»
«Нєт!» – знову хором відповіли сусідки.
«Так слухайте. Аж перед ямов на дорозі загадати желаніє, добре ся розогнати і при цьому кой гузиці усіх пасажиру ся удорвут уд сидінь, а головами они ся вдарят у потолок, оно ся точно збуде! Так ся шофер усе успокоює, што з ним по п’ятницям у варош їзжу.
«Анцьо, ти то вобще припухла. Ти ні у што не віриш. А я на курсах була в Ужгороді і там дуже уважаєма жона казала, што аж ся голова чеше – ото на розум!» – почала розповідати про своє Маріка.
«Ти! На курсах! В Ужгороді! Не сміши мої калоші!» – відповіла баба Анця.
«Нош то ти кажеш?! Не віриш? А донька у косметичнуй компанії робит, там їх учили шампуні продавати. Та раз лем ота, што перед ними виступала, почесала голову. Дале подумала і каже: «Зараз мене осінит! І начала такоє розумноє говорити, што я нич не поняла!»
Стара так почала сміятися, що за живіт хапалася, сльозами її заливало:
«Вообще-то, аж голова свербит, ото до вошу. Но в твойому случаї нєт. Ото уд того шампунем ї і свербіла. А аж би хоть штось розмумноє говорила, ти би хоть пару слов поняла. А так. Она просто ся книг дурних начитала, оби вам на вуха лапшу вішати. Мене вобще бісять оті народно-чесальні примети. Нус свербит – уп’єш, руки – до гроши, а аж у тя одно місто ся чеше – уддашся комусь… ото до любві, кажут. А ще аж корова каже, што ви, жони, подуріли – значит, так оно і є! Но а сама хужа примета, кой вам дорогу перебігат чорна мачка з пустим відром у зубах. На нормальні курси ідіт, най вас розуму научат. Айбо всякі пудходят, треба правильні глядати. Но у вас ліпше нич не робити, ліпше удговорки глядати і всьо на темні сили списовати. Або пудсирати одна одну, оби перед чоловіком ся вказати, які ви ипні. То вам кожу гада пудкинули, то яйця, то ігли… Ходите по церквах, попам цюлюєте… хрести… А кому ся молите на самому ділі? Свічки палите, а в дурниці вірите», – переконувала баба подруг.
І це на них дійсно почало діяти. Обидві перезирнулися і лише головами помахали. Мовчали хвилин 13. Нарешті озвалася Маріка:
«А в твоїх словах дійсно штось є. Розумно говориш. Усьо. Доста бути забобоннов. Уд тепер у мене буде лише одна примета: кой чорна мачка пустим відром розоб’є дзеркало – ото буде до біди. Усьо остальноє – до гроши та до до ночі любві із дідом»
«У мене тоже», – погодилася й Меланка. – А вто напридумовуют люди всякі забобони. Звідат ня син учора, який у ня камінь по гороскопу. Я, не довго думаючи і нич не знаючи, кажу му: «Кірпіч!» Ун ся з ня цілий динь сміяв. А тепер, жони, дійсно… давайте скоперуємеся та поїдеме десь на курси. Най хоть на старості лєт нас штось доброє і полєзноє научат».
Баба Анця сиділа вдоволена, як цариця. Їй таки вдалося переконати у своїй правоті не лише свого діда, але й впертих подруг, тож тепер вона почувалася щасливою, як ніколи раніше.
