Чому закарпатці вчать дітей, що змії – це страшно і бридко

[Total: 1    Average: 2/5]

Долаймо свої страхи!

Оце пригадую, як у дитинстві я страшенно боявся висоти. Мої сестри-близнята, молодші від мене на чотири роки, могли легко вилізти на одну з ялинок, що їх батько посадив перед хатою для краси, до самої вершини. Це було не просто, бо гілки на ялинах були обрізані аж понад електричні стовпи, що височіли поруч. Тобто метрів на вісім-десять сестри залазили, не озираючись, і так швидко, як електромонтажники не могли піднятися на ті ж таки просмолені стовпи. Єдина тільки різниця, що монтажники залазили з «кігтями», а сестри без них. Та і стовбури ялин були значно тонші. Мені було соромно, але я боявся повторити подвиг сестер, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Та мушу сказати, що у мене завжди було бажання подолати той страх, хоча страхів у моєму житті було більше. Але на той час тільки висота не давала мені спокою. Як то так, що сестри малі, а залізти високо можуть, а я не можу? Частково я долав цей страх, коли, міцно тримаючись за остов, топтав копицю. Сіна докидували все більше, а я піднімався все вище. На самій вершині я впрівав, млів, але тримався, намагаючись не дивитися вниз. Це трохи піднімало самооцінку. Але не настільки, як мені хотілося.

І ось у армії, а служив я у елітних військах – охороняв штаб військового округу, трапилася оказія. Височенна металічна труба, що стриміла над кочегаркою, потребувала очистки. Методи очистки тоді були до неможливості прості – із великим восьми кілограмовим молотом треба було залазити на трубу, обстукуючи її з усіх боків тим молотом. Командир підрозділу оголосив винагороду за виконання справи – і я зголосився виконувати. Заодно і страх подолаю. Вся військова частина дивилася на героя, захоплюючись мною – мені так здавалося. Насправді ж майже всі думали: от дурень! Адже страховки не було ніякої, а труба – метрів двадцять, певно… Залазити потрібно було по скобах, приварених до труби. І я залазив. До свого солдатського ременя пристебнув ще один, яким чіплявся до тих скоб,щоб хоч якось створити ілюзію безпеки. Десь на десятиметровій висоті я відчув, що тримати молот у руці майже неможливо. Його вага збільшувалася у залежності від висоти. Ноги тремтіли, руки пітніли, у голові паморочилося. Щоб не впасти, я засовував одну руку за скоби, іншою бив молотом по трубі. І піднімався вище. Над верхніми розтяжками, а то було вище п’ятнадцяти метрів, я відчув, наскільки сильно гойдається труба. Знизу того не видно, але зверху… Але я витримав. Винагороду мені не дали звичайно, але страх я подолав. І пишаюся цим.

Інший страх – плазуни. Чомусь мені здавалося, і це передалося спадково, що змії – це небезпечно і бридко. Мене навіть учили, як саме треба втікати від гадюки, якщо вона напала на тебе і намагається вкусити. Але у всіх казках, а я їх перечитав багатенько, змії виступають завжди мудрими і благородними. Перевірити то мені не випадало нагоди. Звичайно, у лісі я б не наважився взяти гада в руки… Але в Ужгороді є унікальний чоловік – Олег Диба. У кафе «Акваріум» він тримає всіляких екзотичних тварин, у тому числі рептилій та плазунів. Є там і пітони. Олег руйнує міфи і переконує відвідувачів, що тварини мудріші від людей – вони ніколи не нападають – тільки захищаються. Якщо ти до них із любов’ю, то і вони тобі відповідають тим же. Так от, у 55  років, тобто минулого року, я наважився доторкнутися до ігуани. Зовуть її, точніше його, Гриць. Виявляється, він довіряє людині і любить, щоб його гладили. Якщо погладити по голові – заплющує очі. Як кіт. І на дотик не бридкий. Навіть навпаки. Потім, а це було вже психологічно легше, я взяв на руки маленького пітона. Минулого тижня я наважився ще на більше – узяв на руки величезного пітона Жужу.  Тобто – її. Мені здалося, що пітончиха Жужа відчула, що я її не боюся і вирішила продемонструвати мені свою толерантність до двоногих істот і любов до одного із їхніх представників – виповзала по руці на груди і тулилася до серця, інколи навіть намагаючись поцілувати мене у лице. За таке відношення я її теж полюбив, а разом з нею і всіх плазунів. Тож завдячую Олегові за можливість позбутися ще одного страху.

Але бувають страхи, які зусиллями волі побороти неможливо. Потрібен час, який заспокоює, лікує і робить кожного з нас мудрим, як змія. Почну із того, що під час уже згадуваної служби у армії, я у той час саме стояв на чатах, повідомили, що помер Леонід Ілліч Брежнєв. Для більшості членів радянського суспільства, я не кажу про мислячих людей (тоді і я ще таким не був), смерть генерального секретаря компартії Радянського Союзу видавалася наближеною до кінця світу. Страх паралізовував людей настільки, що дехто був готовий покінчити життя самогубством. Адже небезпека початку третьої світової війни, ядерна атака капіталістів, жахіття використання імперіалістами водневої та нейтронної бомб були для нас настільки реальними, що описати це тепер просто неможливо. Ми всі боялися, бо страху наганяли усі газети, радіо і телебачення. Альтернативної думки просто не існувало. Отже, не боятися не міг ніхто. Так тривало не надто довго.

Час летів дуже швидко – померли інші секретарі, які очолили імперію, що розвалювалася. Але імперіалісти, якими нас так лякали, війни не починали. Натомість на нас напала Росія, яка називала себе братньою республікою. Того страху, у якому нас намагалися тримати комуністи, не залишилося. І вилікував нас Великий Лікар час.

Тепер на нас знову намагаються нагнати страху. Але вже рідні олігархи і правителі, які володіють усіма ЗМІ. Кажуть, що Україна загине, якщо президентом буде хтось інший, а не продовжить керувати нами чинний президент. Дивно таке чути, хоча загроза втрати державності після виборів справді існує. Як існує вона і при теперішньому президентові. Адже ворог не просто стоїть на кордоні – він уже окупував частину нашої землі.

Ми з вами живемо нині не просто в умовах гібридної війни, не просто на полі страху, але нами ще і вміло маніпулюють. Центри соціологічних досліджень оприлюднюють рейтинги і розпускають чутки, що кандидат такий-то, наприклад Руслан Кошулинський, є непрохідним. А якщо я не читаю тих рейтингів і не дивлюся телебачення, то ніхто на мене не вплине і я таки проголосую за нього? А якщо таким чином зроблять і інші виборці? Адже він дуже мудра і авторитетна людина. Не тільки в Україні, але і в світі. Просто у наших умовах, в умовах інформаційної ізоляції мудрих і чесних людей, ці люди позбавлені можливості провести повноцінну виборчу кампанію, заявити про себе на повний голос. А раз так, то багато із зазомбованих не проголосують так, як підказує їм серце, а віддадуть свій голос тому і так, як велить реклама та уявна (штучна, нав’язана нам) прохідність того чи іншого кандидата. Тому… Але я про це уже писав раніше.

Друзі мої дорогі! Долаймо свої страхи, поборюймо власні комплекси, звільняймося від зовнішніх впливів, піднімаймося на нові вершини, долаймо висоти та ставаймо сильними і мудрими. Бо ми того варті! Бо ми маємо гідність!

Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Прокоментуй!
(Обов’язково)
(Обов’язково, не публікується)