Як закарпатка стала бабусею у 34 роки
Те, що закарпатки рано народжують – ні для кого не секрет, але мало в області таких, хто у 34 роки вже є бабусею.
Утім, виявляється, є в нас навіть такі. Про одну з таких молодих бабусь розповіла газеті «Неділя Закарпатські новини» Людмила з Ужгорода.
Якось я сиділа на лавиці біля будинку і насолоджувалася лагідними променями сонця. У затінку дерева біля будинку завжди приємно спостерігати за дітьми. Малечу я дуже люблю, сама народила трьох синів і доньку. У дворі знаю всіх, навіть молодь охоче розповідає мені і про себе, і про всіх близьких.
Того дня діти бавились у пісочниці, розважалися на гойдалках. Мені здавалося, що я потрапила кудись у дитсадок. Раптом до мене підбіг сусідський хлопчик Макс. У нього на пальчику була маленька божа Оленка.
«Дивіться, – щасливо щебетав він. – Вона з неба прилетіла, щоб зі мною познайомитись. Там їх багато, вони живуть на райдузі».
А хто тобі це сказав?» – поцікавилась я у Макса.
«Мама. Вона це розповіла ще тоді, коли я малим був!» – гордо вимовив чотирирічний малюк.
Раптом до нас підійшла якась симпатична молода жінка. На вигляд їй було років 30. Висока струнка блондинка а шкіряній сукні, червоній куртці та чорних туфлях на підборах одразу ж звернулася до хлопчика:
«Ти куди втік? От який маленький, а вже жінки тебе цікавлять», – усміхалась до мене вона.
«Це – тьотя Люда, наша сусідка», – представив мене, наче дорослий чоловік ,Максим.
Я дивилася не незнайомку і не могла уторопати, хто вона така. Настя, мама хлопчика, подруг не мала, багато працювала, крутилася як білка в колесі. Деколи до них додому приходила її сестра з чоловіком, але їх я знала. Квартиру в нашому будинку вони купили десь півроку тому, тож, як гадала я, може таки це хтось із її знайомих. Але вона ніколи раніше не відпускала сина гуляти з чужими людьми… Тож, ймовірно, молодиця була якоюсь далекою родичкою. Раптом незнайомка перервала мої роздуми і сама вирішила представитись.
«Я – Ніна, бабуся Макса!» – відрапортувала вона.
Я була добре знайома з Оксаною, мамою Насті. Із села на Тячівщині вона приїжджала до доньки рідко, але кілька разів гостювала у молодого подружжя. А от маму Андрія я насправді ніколи не бачила.
«Не може бути!» – вирвалося з мене.
«Так, так, – сказала жінка. – Я вас розумію».
«Але ж якби я вперше побачила Максима, я б подумала, що ви – його мама. Невже ви мати Андрія?» – поцікавилася в неї. – І скільки ж вам років? Як таке взагалі може бути, щоб бабуся була настільки молодою і гарною?»
«38, – сказала вона. – Коли народився малий, було 34. Так, знаю, я ще й сама можу бути мамою. Але так склалося життя».
«Значить, ви також рано народили сина», – спробувала я дізнатися більше про жінку, про яку ніколи не розповідали ні Настя, ні Андрій, ні навіть маленький Макс.
«Ви не повірите, – почала розповідь про себе Ніна. – Моя мама була з села в Хустському районі. Родина була небагатою, тож її майже силоміць віддали заміж за сина голови колгоспу. Тоді це була дуже поважна посада. Батька мати не кохала, але він душі в ній не чаяв. Казав батькам, що коли її не видадуть за нього, накладе на себе руки. Вони ж розуміли, що вона ще дитина і просили, щоб трохи зачекав, аби вона підросла бодай. Але батько чекати не хотів… Оскільки мама не звертала на нього уваги, він якось підстеріг її, коли вона поверталася увечері з клубу із танців, потягнув у кукурудзу і зґвалтував, а далі – провів додому і про все розповів дідусю. Що там було… І сльози, і крики, і погрози… але міліцію не викликали, бо боялися розголосу, не хотіли, аби потім у селі казали, що мати – дівка легкої поведінки. Мамі ж тоді не було навіть 16. Її батьки побоювалися, що вона одразу завагітніє і вирішили, що треба доньку видавати заміж, від гріха подалі. Так і зробили. Дід по лінії батька, щоб у селі менше говорили про пригоду, купив молодій родині квартиру в Ужгороді, а я вже народилася тут. Тоді мамі було 17, а батькові – 28. Він будував кар’єру, працював спочатку інженером, далі став заступником директора, а згодом – і директором заводу. Мама тим часом вивчилась і пішла працювати в школу вчителькою. Коли завод розпався, батько відкрив свій бізнес і непогано ґаздує до сьогоднішнього дня. Зараз їй 55 років, тож прабабусею вона стала у 51 рік».
Мені не вірилося навіть у такі дива. Адже сама я майже в такому віці вперше стала бабусею. Мої діти одружувалися пізно, тож і діти з’явилися в них майже у 30-річному віці. А моя нова знайома продовжувала оповідку далі:
«Сама я народила у 16. Шалено закохалася ще школяркою. Мама скандалила страшенно. Вона як-не-як вчителька, їй було соромно за мене. Просила зробити аборт, та я не хотіла. Микола Андрія не визнав, тож я народила його одиначкою. Він так і не спілкується з ним до сьогодні. Син вважає батьком Василя, мого чоловіка. Ми одружилися, коли йому було 11 років. спільних дітей не маємо, але я не жалкую. Може ще Бог дасть. Я ще молода. Так ось. Моя подруга працює в жіночій консультації. І якось вона мені зателефонувала і сказала, що бачила в коридорі мого сина з якоюсь дівулею, вони прийшли ставати на облік. Термін 7-8 тижнів. Я з сином зробила розбір «польотів». Умовляла не губити молоде життя, погрожувала не дати йому й копійки, обіцяла зректися і його. І його дитини. Але він зібрав речі і пішов… до неї. Настя старша за сина на 5 років. Я вважала, що вона хитро захомутала мою маленьку дитину, звела з розуму, обдурила, завагітніла навмисне, аби одружити його на собі. Одним словом, я була дуже розлючена. Найгіршим мені здавалось те, що сину було лише 17… А він уже став батьком. Я мріяла, що він закінчить університет, стане юристом, а він одружився і поїхав у Австрію на заробітки. Його друзі розповідали мені про його родину все, а в мене серце обливалося кров’ю. Невістку я бачити не хотіла. Та якось, повертаючись із роботи пішки, бо машина зламалася, я побачила на набережній Настю. Біля неї бігало таке маленьке диво, що я розплакалась. Відійшла вбік, аби вона мене не помітила, і ридала довго. Мені стало ганьба за себе, що я відмовилася від такого щастя – обійняти онука. Хоча фактично сама ж у житті пішла тим же шляхом, що й син. Але він молодець, поступив як справжній чоловік і не відмовився від Максима. Я вирішила перебороти себе і піти попросити вибачення. Боялася, як на це зреагують Андрій та Настя, чи не виженуть, не знала, чи захочуть зі мною спілкуватися. Адже я справді їм не допомагала донедавна нічим, як у нас прийнято на Закарпатті. Вони самі звелися на власні крила. Коли підійшла до квартири і натиснула на дзвінок, мало не знепритомніла від хвилювання. Відчинила невістка. Вона одразу ж впустила мене, як давню подругу. Ми поговорили про все, поплакали, посміялися і все вибачили одна одній. Зараз я безмежно щаслива, що маю такого дивовижного онука! Люблю Макса навіть більше, ніж колись сина».
По щоці Ніни скотилася сльоза. Було видно, що вона справді розкаюється у всьому і картає себе до цих пір.
«Заспокойтесь, – обняла я молоду жінку. – Головне, що зараз ви всі разом і що маєте таке янголя.
«Ніно! Ніно! Купи мені цуценя!» – підбіг до нас Максим. – Хоч зовсім маленьке. Я вже давно про нього мрію. А мама не хоче. Я сам його буду годувати, сам із ним гулятиму! – щебетав хлопчик.
«Я не хочу, щоб він називав мене бабусею. Краще по імені, – пояснила Ніна і, попрощавшись зі мною, пішла з онуком дивитися сусідське цуценя бульдога, адже саме таке просив її купити Макс.
Людмила КОВАЧ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
