Закарпатська грум-баба Анця: «Розум – ото єдиноє, чим мож ся хвалити»
Прийшла в неділю баба Анця з церкви. Говорить щось, розказує, а реакції на неї ніякої. Син сидить на дивані і читає газету «Неділя Закарпатські новини», невістка поруч нігті фарбує, а онучка на підлозі у вайбері з подругою спілкується.
«Зараз як перну, та всі ся на ня попозераєте!» – подумала про себе баба і голосно випустила гази.
Чи то на гучний звук, чи то на страшний запах, на неї всі справді зреагували, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
«І не видите ня і не чуєте, такісьте заняті! – сердито пробубоніла стара. – А дідо де ся дів? Усе ня чекат на порозі і їсти просит, а тепер го ниє»
«У сусіда Циля, – відповів син. – Донька му біціглі вчора купила, покликав нянька похвалитися».
«Но йсі хвальки, Бога їм милого, як ми вже надоїли, – пробубоніла баба Анця. – Потя над хижов пролетит – хваляться, косиця у керті зацвіла – хваляться, куриця яйце знесла – хваляться».
«Ото точно, мамко, – озвалася невістка. – Вот я вчора прийшла у садик за малим Митриком. А там діти такоє говорять, што вуха в ня почелленіли. Один дітвак каже: «А мене батьки в капусті найшли!» Другий му отвічат: «А мене лелека принесла!» Третій ся підключає: «А мене на ЗD-принтері напечатали!» А четвертий лем у кутку позерат на них сумно. Я го звідаю: «А ти, хлопчику, што мовчиш?» «Бо в нас дома ні потят ниє, ні капуста не росте, ні ЗD-прінтер ніко не купив. Мене нянько сам учинив», – мало не заревав дітвак. Мені дар рєчі удняло».
«Видиш, як ото нефайно ся хвалити! А в нас у селі всі ся хвалять. Ото й понятно, што діти такі ростут! – почала розмірковувати баба. – А Цильо все був хвалько. Раз го наш старий провчити рішив. Ходили они разом на рибалку. Та ун име верхоплавку, а хлопцям розказує, што вот таку рибу ймив в розводит руки широко. Но та дідо му раз руки й поязав і каже? «Типир укажи нам, яку велику рибу имивись». Айбо хитрий, як чорт, тот Цильо. Ун склав перти кругами і утвітив їм: «Вот такі великі очи в неї були!». Короче горбатого і гробова дошка не управит».
«Та було би ся там чим хвалити, – засміявся син. – Митро всю жизнь по заробітках, могли не хижу, а віллу мати, не біцігильки уд доньки, а новий «Мерседес», но ун усі гроші пропивав. Лем хвалитися й знає».
«Не ун один, синку, – почесала потилицю баба Анця. – Скромних люди в нас у селі вобще ниє. Просто деко не має чим ся хвалити…. Но айбо меже ними даже є такі, што ся хвалять тим, што нич не знают».
І тут роздався дзвінок на бабин телефон.
«Што, Маріко? – одразу , як ділова жінка, серйозним голосом запитала стара. – Нич не чиню. Тепер із церкви прийшлам? На кавиль? Зашто не годнам, годнам! Пацят купилась? Парочку? Тушнинькі? Похвалити ся хочеш? Но добре, іду. Удкривай капуру!»
«Што, бабко, у гості тя кличе?» – нарешті відірвавшись від вайбера, поцікавилася онучка.
«Но пак ай як! Ніби на кавиль, а на самому ділі, оби попозералам на її пацят. Може їм ще й машлики челлені поприязовала. У нас так, оби не врекли, вже не лем дітям яжут, а й свинятам, коровам, телятам, псятам, мачатам… скоро вже й курям на шию мотузи челлені навішают», – бурмотіла баба, виходячи з хати.
Маріка вже чекала її на вулиці.
«Йой, як ся тягнеш, ги слимак. Пой уже! Раз ідеме не в хижу, а в кутиць. Мушу ти раз пацят указати. Позерай, які файні, ги намальовані. А як чавкают! Сама ся лакомлю! Сись, май величкий, май малого усе уд валова удтручує. Такий усе голодний. Ги мій дідо. Ні одна би жона з ним більше не жила! Лем очи удкриє, замість «Добрий рано» звідат што на фриштик. Добре, што я добра газдиня! Та не просто добра, а ипна, шіковна, дуже порядна жона, сама ліпша в селі газдиня. Мені вся робота горит у руках. Я раз-два штось наварю, аби мав што жерти. І годую го по шість раз на динь, бо все каже, што бурчит му у череві, ги в бетономішалці. Уже 150 кіл важит. Серце в нього уд того, што дуже тушний, вічно болит. По два-тири раз на тиждень до нас думу із вароша «скора» їздит. А ун усе їст та іст. Ізів би плішку, оби не я! А онук тоже розтив, ги на дріжджах. Уже ся у двирі не вміщат. Кой сів на постіль у цімбори, та она ся нараз проломила. Добре, што в нас сильні постелі. У мене син усьий ся в мене вдав. Робит, ги мула. Із чеху не улізат. Такий порядний сім’янин! Мало в кого такі діти добрі. Но та й зароблят файно. Миблі недавно нові купив. І машину си хоче май файну взяти, уже гроші на ню склав. І хижі настройив і собі, і обом дітям. Лем невістка лінива в ня. Не годує їх доста. Все до мене перекушувати діти тічут. А я їм і фанки, і кіфлики, і кнедлики учиню, і поливки доброї жирної наварю, і голубцю накручу. Курицю онук сам за єден раз ізісти годей. Но та ко го ще так файно годувати буде, кой ся женит. Ун так і каже: «Бабко, я хочу таку жону, як ти!» Айбо другої такої точно на світі нігде ниє! А онучка! Юй лем п’ять году! А вже так файно говорит, ги велика! Чудо. А не дітина! Така розумна, што ти си, Анцьо, даже представити не годна. Лем букви мало путат. На самальот каже масальот, на корабель – кабейой, на корову – кйова. Но айбо нич. На другий уд уже в школу пуйде, там ї научат правильно говорити».
Баба слухала-слухала Маріку і нарешті перебила її.
«А чом ся не хвалиш, што ти вже 10 году у одному халаті ходиш?»
Сусідка лише очі випулила.
«Пак так у тя син добре зароблят, а зашто ти якусь нову пондоьолу не купит?»
«А мені ся іся любит. Есе моя любима. Ти си даже не представляєш, як я її куповала у вароши на базарі. Там було 10 похожих. Я усі переміряла і ні один ми ся більше халат не полюбив. Там був і зелений, і челлений, і розовий із косичками, і синій у білу цяточку», – почала виправдовуватися сусідка.
«А зашто іменно сись купилась?
«Та бо розмір би більше ні один не пудойшов. Один ми ся у цьицьках не сходив, другий на гузиці, третьий вобще по швам тріщав… А знаєш, у мене в шіфонері вобще тілько одєжди много, што двері ся вобще не закривают… Лем кой десь іти треба, не знаю, што на ся взяти».
«Усьо ясно з тобов. Но добре. Пацята файні. Пой ня свойим кавильом угощай», – сама себе запросила баба Анця до хати.
Маріка налила каву в чашки, щось почала розповідати про те, що в неї найбільше в селі землі, що лише 50 сотин планує картоплею засадити, що 60 сотин ще під сінокіс залишить, але баба Анця її не слухала, думала про своє… аж раптом сусідка кудись зникла і повернулася з альбомом у руках.
«Што ти принесла? « – поцікавилася стара, розуміючи, що вона вже це бачила разів 25 за останній рік, але може не звернула увагу на якусь деталь.
«Есе Мигальковий свадєбний альмом. Хочу ти фотографії показати».
«Пак твуй Мигалько вже 15 году тому ся женив. Ти го вже 198 раз ми вказувала», – мало не закричала стара.
«Не біда. Ти ще раз попозерай, який у ня син файний!» – відповіла сусідка. – А свадьба у них така була, што мало ко досидь таку чинив. На 650 чулувік. Єлє ся всі гості вмістили. І в доньки була велика свадьба, айбо в неї лем на 300».
«Но і што! Треба було тулько гостю кликати? А через пугода донька ти ся розвела! – закипіла баба Анця. – Кулько ся мож тими свадьбами хвалити? Уже ня аж блювати напинат! Усе лем про свадьби! А діти три-чотири місяці, но пугода пожиют і розводяться. Свадєбноє платя дівки сокотят, мало в церкву не несут, оби за ікону поклали і всі му ся поклоняли. Думают, што ото у них май цінноє в жизні, што лем може бути. А оно у шіфонері лем мішат! Кажут, ні показовати го нікому не мож, ні продавати, бо уречут, біду на сім’ю наведут… і всяку там мару… А дале ся меже собов повадят і платя готові на тряпки порвати. Ділами ся треба хвалити, а не свадьбами, Маріко! Я нич не кажу, діти в тя добрі. Айбо ти ся вже тулько ними хвалиш, што хоть вуха затикай. А знаєш, Юлка ся так усе урожайом хвалит. Каже, што в неї на п’ятьох сотинах 45 міху крумплю уросло, што одна крумпля по п’ять кіл важила. А все посеред зими прийшла до ня зичити. Та де оті крупмлі, де тот рекордний урожай? Думаш, поїли го? Та нєт. Його просто і не було. А газдиня ти хоть і добра, но думаш лем про ото, чим черево набити і убиваш своїх рідних тими їдами! Сама кажеш, што до діда вічно «скора» їздит. Задумайся, баци зашто ото? Я тоже тим грішу, но я ся хоть за розум взяла і началам бульше салату чинити, а ти самоє мучноє та м’ясної, жирноє, перченоє, пересоленоє… чиниш. А твоя унікальна онучка у п’ять году даже говорити нормально не знає. Повірь ми, деякі діти у такому віці уже по-англійськи знают, а не склади у словах путают. Хазяйство в тя дійсно великоє, но ти би може ще й не лем пацятами ся хвалила, а й тим, кулько блох у твоюй мачці? Не сердися, Маріко, то ото вже перегиб!»
Сусідці дуже не сподобалася критика баби Анці, її аж перекривило:
«Та грум би в тя луснув із Анцьов! Я тя туй гостити покликала, а ти ми што, моралі прийшла читати? Я до тя з удкритов душов, а ти мене поучати задумала? Та як ти смієш? Ти грум-баба, а не сусідка?!» – почала вона кричати не своїм голосом.
Стара лише усміхнулась і відповіла:
«Айно, я грум-баба, аж ти ся так любит! Но я ся не хвалю всякими дурницями. Розум – ото єдиноє, чим мож ся хвалити. А в тебе, на жаль, його ниє!» – буркнула вона і пішла собі додому.
