На кого розраховані безграмотні таблички в Ужгороді

[Total: 0    Average: 0/5]

Азіровщина якась твориться у рідному Ужгороді

Чудовий весняний день. Феєричний настрій, рідне місто, дорогі серцю люди, феєричний настрій, бажання показати всім і зануритися самому в те, що любиш, чим дорожиш – у атмосферу вишуканого і унікального прикордонного центру європейської цивілізації та безмежної толерантності, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Саме у такий теплий весняний день у Боздоському парку проходив чудовий фестиваль «Сонячний напій». Принаймні, хочеться його так сприймати. Взагалі, усе, що відбувається в Ужгороді – чудове апріорі. Не тому, що я так захоплююся всім без розбору, не тому, що будь-яка акція  проходить аж на такому високому рівні, а просто тому, що я патріот міста, краю, Срібної землі. І мені приємно, що у моєму рідному місті щось таки відбувається. Частіше, правда, тут відбувається щось скандальне, як ото захмарні зарплати чиновників, стрілянина і підпали автомобілів тощо. Але і масові культурні заходи зрідка спонукають вийти з інтернету, на якийсь проміжок часу покинути житло в соціальних мережах та зануритися у натовп красивих людей, які прагнуть сонця і видовищ. Бо хліб у всіх уже є.

Отже, фестиваль починається святково, на красивій боковій алеї із мальовничими калюжами, на алеї, оточеній палатками з брудними столами та лавицями, які власники харчевень витягували зі складів та виставляли на ярмарках ще минулої осені. У великих казанах варяться смачні страви, булькає бограч, шкварчить плов, дозріває шашлик… На сцені діджеї випробовують апаратуру. І тут…

Як би це сказати толерантніше? Не хочеться нікого образити, не хочеться псувати враження від свята, не хочеться бути ханжою, але… Організатори фестивалю мали б з повною відповідальністю підійти до справи. Адже кошти з бюджету – це наші кошти, кошти платників податків. Адже фестиваль передбачає задоволення, масові гуляння, яскраві виступи артистів… А тут. Виходить ведучий, сивий чоловік, поважний дядько і починає: «Фестиваль Сонячний нАпій…». Чоловіче божий! Оскільки ти взявся вести таке свято, то хоч вивчи правильно вимовляти назву фестивалю, не кажучи вже про все інше. Невже важко взяти словник і перевірити правильність наголосу. Адже в українській мові нема слова нАпій. Є напІй. Усе, що говорилося далі, аналізувати не буду. Суміш мов, рясно усіяна діалектизмами, мадяризмами, румунізмами, русизмами, які звучали неприродньо і дико, елементарна неграмотність та непрофесійність ведучого дратували. Непомірно часте згадування назви з неправильним наголосом спонукало зробити зауваження ведучому, висловити обурення. Бо можна говорити на діалекті, але правильно – це додасть колориту празникові. Але отаке…Замовлена нами страва утримувала нас за столом. Але підсмажений на мангалі напівгнилий баклажан, що його нам подали, поставив останню крапку у нашому фестивальному гулянні – ми пішли геть.

Після розчарування у парку і зіпсованого настрою не хотілося повертатися додому. Отже, наша стежка попрямувала до знаменитого і улюбленого Ужгородського замку. Величний кафедральний собор, Марія-Терезія, стародавня бруківка надихали на мирне споглядання та філософські роздуми про історію нашого народу, про долю конкретних людей, що цю історію творили. Аж раптом нашу душевну рівновагу порушує надпис великими білими літерами: «У воріт не паркувати». Як це, панове? Це що, лагідна українізація так мандрує рідним Ужгородом? Якою це мовою? Люди добрі, невже важко…

Та, певно, важко…

Мені б хотілося, щоб якийсь високопосадовець, відповідальний за туризм у місті, щоб якийсь високоповажний професор кафедри української філології нашого рідного Національного університету підійшов до тих воріт і червоною фарбою замалював, підкреслив, перекреслив, виправив той надпис. Бо правильно має звучати: «Біля воріт…». Жах! Знову ця неграмотність виводить мене із себе!

Дихаю глибоко. Заспокоююся. Йду далі. Сподіваюся, що ті тисячі туристів, десятки тисяч, які відвідують замок протягом року – усі виключно іноземці. Вони не знають української мови. Вони не читають українською. Тим більше не читають надписів на воротах. Бо там ох які словечка можуть бути написані!

До речі, той надпис на воротах деякі двієчники, власники великих будинків у центрі міста, попереписували і собі на ворота. От що таке сила звички!

Дихаю глибше. Дихаю. Йду. Точніше, йдемо.

Територія замку зачаровує, заспокоює і надихає на творчість. Цими стежками ходили знамениті люди, тут відбувалися грандіозні події, тут розігрувалися драми, панувала смерть, точилися бої, текли ріки крові… Боротьба за владу, інтриги та зради, вбивства і катування у таємничих підвалах, отрута для суперників і скарби та розкошування для переможців… Хіба може поруч із такою величчю споруд, подій, стосунків бути щось таке, що зруйнує це враження. Ні! Такого бути не може!

Переконуєш у цьому сам себе і підходиш до фортечної стіни, звідки відкривається чудовий вид на скансен і на частину міста, підсвіченого сонячними променями. Аж раптом на елегантній скляній табличці, прикріпленій до стіни, читаєш видрукуване попередження: «На стіну не взбиратись!». Матінко Божа! Невже ці неграмотні фарисеї, вбивці культури, викрадачі душевної рівноваги засіли аж за фортечними мурами! Невже вони окупували весь простір історії та славної минувшини. Невже хранителі історичних пам’яток, кандидати і доктори історичних наук так «взбираються» на вершини людських знань, що не встигають вивчити мову? Азіровщина якась твориться у рідному місті.

Жаль. А нам так хотілося свята…

Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.