Чому місцями Ужгород нагадує фільми жахів, а в Мукачеві офіціанти говорять чужою для себе мовою
Продовження.
Отой совок усередині робить ще багато чого страшного для нашого спільного майбутнього. Наприклад, спонукає нас до непунктуальності, непрофесійності, безвідповідальності. Правда, до безвідповідальності ще призводить ота державна система, у якій ніхто ні за що (навіть за злочини проти нації та людства) не відповідає. Але я маю на увазі тут безвідповідальність особисту на робочому місці, наприклад. Халтура, брак, неякісне асфальтування дороги (на дорогах це проявляється найбільш яскраво), нерівні бардюри, ями на тротуарах – хто то зробив? Президент? Верховна Рада? Чи отой робітник, у якого або руки ростуть не звідти, або розуму не вистачає, або совок йому диктує: «Зійде і так!».
Саме тому наш Ужгород, особливо у новому районі, на околицях нагадує картину із фільму жахів, де все, що робиться – робиться навпаки, навиворіт, на зло… Я люблю Ужгород, і мені боляче про це писати. Але якщо мовчати – усе так і триватиме далі. І ми будемо переступати через гівно, слухаючи запевняння, що це все так задумано, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
А тепер про малоросійство і нижчевартісність. Заходимо ми якось недавно до кав’ярні у центрі Мукачева. Красива дівчинка-офіціантка звертається до нас ламаною російською.
– Ти звідки? – питаю я її.
– Із Чинадієва.
– А чому звертаєшся до нас не по-нашому? Ми що, схожі на москалів?
– Ні, – каже вона, опускаючи очі.
– Ти до всіх так звертаєшся?
– Так…
– А чому?
– Бо хазяїн говорить російською…
– Він із Москви приїхав?
– Ні… Він теж із Чинадієва.
– А між собою ви як розмовляєте?
– Російською.
Зрозуміти таке я не можу. У радянські часи російська нав’язувалася як мова міжнаціонального спілкування. В Україні сьогоднішньої української не розуміють тільки 12% населення. Чому ж тоді офіціанти, таксисти, бізнесмени, торговці на базарі, спікери на семінарах, перехожі на вулицях, офіційні посадовці намагаються говорити зі мною чужою мовою? Та і Президент новообраний так і прагне перейти на мову ворога, пояснюючи це бажанням не розколювати Україну. Але хіба може розколоти державу мова? Чи спілкування державною мовою та повага до неї перших осіб держави буде спонукати і тих манкуртів та рабів минулого вивчити мову титульної нації?
А на завершення – анекдот про наше знання російської мови:
Катедра російської мови Ужгородського університету. Дві доцентки, одна палить і милується собою у люстерко, друга розгадує кросворд.
– Маріє Іванівно, – «Повний крах усіх сподівань» – шість літер, друга «і»…
Та, що палить, думає, відтак:
– Та не може бути! В газеті?
– Так.
– «Пі*дєц»?!
– Підходить…
Входить завкафедрою, професорка.
– Софіє Дмитрівно, от ви – доктор наук, рятуйте! «Повний крах усіх сподівань»? Шість літер, друга «і»?
– «Пі*дєц»! Однозначно!
– Та ж не може бути такого в російській газеті – «пі*дєц»! Та ви що?
– Тепер усе може бути!
Входить аспірантка Марічка з Іршави, юне невинне створіння.
– Ось молодь усе знає! Марічко, «повний крах усіх сподівань», шість літер, друга «і»! Ми маємо лише один варіант – «пі*дєц»!
Марічка червоніє по саме волосся й шепоче:
– Фіаско.
Так от. Щоб нашій країні не настав… щоб не було повного краху усіх сподівань, тобто фіаско, ми змушені вичавлювати із себе щосекунди і раба, і малороса, і совка.
Успіхів нам, друзі!
Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
