Вінченцо, на відміну від Петра, підходів до жінки знає тисячу. Вихідні закарпатської заробітчанки
Не знаю, чи то я вже дожив такого віку, чи авторитет заробив такий, чи інші чинники спричинили до цього, але вже кілька років поспіль люди просять поради у складних життєвих ситуаціях, діляться секретами, довіряють мені сокровенне. Таємниці берегти я вмію, може, тому і довіряють, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Нині розповім коротеньку історію закарпатської заробітчанки, з її дозволу звичайно. Імена поміняю – так вона просила, бо мова піде про сокровенне. Навіть про інтимне. Та з іншого боку – це болючі та актуальні теми. Саме про це найчастіше говорять. Але про все по порядку.
Марія постійно проживає у маленькому гірському селі. Син уже дорослий, а чоловік, якого зовуть Петро, – різьбяр, робить чудові речі із дуба. Але, оскільки село маленьке, ті вироби не дуже вже і купують. Тому основним виробом, який приносить хоч якийсь мізерний заробіток, є хрести. Надмогильні та ті, що їх встановлюють на честь якоїсь події при дорозі. На щастя, люди не так часто вмирають. Але Марії з Петром, офіційної роботи вони обоє не мають, від того вижити не легше. Тож Марія вивчила трохи італійську мову (онлайн) і вирішила на три місяці (бо саме на стільки дають візу) поїхати трохи підзаробити. Це вона вже вдруге за кордоном.
Напередодні вихідних, здається, то було у позаминулий четвер, Марія написала мені, щоб порадитися. Спочатку вона надіслала кілька фото італійця і попросила його охарактеризувати. По портрету, статурі, позах та виразу обличчя про людину можна багато чого сказати. Як правило, в основному я не помиляюся, а деталі – то вже дрібниці. Від моєї характеристики Вінченцо, а саме так його зовуть, жінка була в захопленні. Тому повела розмову далі. Кілька разів вона з Вінченцо ходила на каву, спілкувалася, він показував їй Мілан, неподалік якого Марія доглядає за старенькою бабусею та її онуком, що має ДЦП. Робота важка не так фізично, як психологічно, тож не чотири обідні години та в неділю їй дозволяють виходити з хати, щоб відпочивати.
Але що я мав порадити? Так ось, жінку італієць уже кілька разів запрошує у гості до себе додому. А вона і боїться, і сумнівається, і совість її мучить. Бо ж чоловік удома. Але другий місяць без чоловіка… Гормони грають, романтики хочеться. А Вінченцо, на відміну від Петра, підходів до жінки знає тисячу. І говорить красиво, і визначні місця показує, і жартує, і компліментами обдаровує…
Тут я мушу сказати, що всі жінки, всі чоловіки, які колись просили моєї поради, потребують не так моєї поради, як спілкування. Хочуть, щоб їх вислухали і почули. Бо що я можу порадити людині, з якою знайомий віртуально? Сказати: іди і зраджуй чоловікові? То я собі такого дозволити не можу. Сказати: плюнь на нього – у тебе ж є чоловік!? То хто мене послухає? Я не священик, щоб нагадувати комусь про гріх. Тож ситуація аж занадто делікатна.
Я вислухав усі сумніви, вислухав всі «за» і «проти», те, що Петро її любить і вона не може собі дозволити, те, що українські жінки, яких аж занадто багато працює в Італії, уже бачили її і обговорюють, певно, від заздрості, що ці всі розмови таки можуть дійти до Петра, що жінці хочеться чоловічої уваги і ласки, що на чужині важко і часто доводиться плакати, що подушка – це не чоловіче плече, що ночами хочеться простого банального сексу, бо організм потребує, а власні пальці – то зовсім не те і т.п.… Я вислухав, тобто вичитав усе, час від часу проявляючи увагу чи виявляючи просту присутність у розмові нейтральним словом. А вона писала і писала. З телефону, звичайно. І на нього час від часу крапали сльози – я відчував це по зміні інтонацій. Я вислухав і мудро уникнув давати якусь конкретну пораду. Сказав щось таке: дослухайся до свого серця, воно підкаже правильний вихід. Ще трохи – і ти повернешся до свого Петра, який тебе любить. Ще трохи і… Але у кожного є свій розум і, врешті, кожен відповідатиме за свої вчинки сам. Бог не спитає: а хто тобі порадив робити гріх?
Тож Марія поїхала у гості до Вінченцо. Все було аж занадто добре. З хати вони не виходили. Вінченцо запропонував переїхати жити до нього, а роботу він знайде чарівній українці десь поблизу свого обійстя. На наступні вихідні Марія перевезла валізу до Мілану. І більше моїх порад вона не питала б. Якби…
Нині, тобто у понеділок увечері, вона написала знову. Спочатку писала, що вона не така і жаліє, що так поспішно прийняла рішення – то просто вибух гормонів, шампанське, музика і все таке інше, романтичне і красиве. Потім розповіла, що вдома Вінченцо один – спокійний та врівноважений, а на людях поводиться, як підліток. Зачіпає її, обіймає, цілує, проявляє шквал емоцій і говорить, говорить, говорить… Марія не все розуміє, але ясно, що то слова любові та ніжності. Що вона має робити? Люди ж дивляться. А серед них і українок багато, а що як вони розкажуть вдома і новина дійде до Петра, а повертатися ж додому скоро. Чи що робити?
Але порада моя мала стосуватися не того. Справа в тому, що у поїзді, яким Вінченцо проводжав Марію до місця її роботи вранці, сталася пригода. Темпераментний італієць не реагував на прохання гонорової закарпатки поводитися більш пристойно у громадському транспорті, то вона його вдарила. Він образився, але провів Марію аж до будинку, де живе бабуся із хворим онуком. Цілий день не дзвонив, а під кінець робочого дня дав ся чути. Так от, Марія питає мене: що робити далі? Чи заглиблюватися у стосунки, чи змінити роботу таким чином, щоб Вінченцо не міг її знайти? Але найважливіше: як забрати валізу?
Знову сотні нюансів, сумнівів, страхів… Може він наркоман, то поводиться так? Чи то південний темперамент? Чи то щось інше? Чи він закохався? Чи, може, щось задумав? Треба гроші відправити додому, бо тисячу євро вже заробила…
Але насправді жінку цікавлять не мої поради… І вплинути на розвиток подій ніхто з нас не може. Я теж. Отже, якщо ця історія матиме продовження, я розкажу про це вам, шановні читачі кращої в Закарпатті газети «Неділя».
Файного вам тижня!
Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
