Закарпатець до заводу пішов через цвинтар. Що він там побачив, викликало шок
Я працюю у сфері постачання – тож деколи мені доводиться їздити по всій Україні. Буваю навіть у найбільш глухих селах. І одного разу зі мною трапився випадок, який я б міг назвати містичним. Хоча раніше ніколи в таке не вірив. Вважав це жіночими забобонами. Чоловікам не личить в таке вірити, пише популярна на Закарпатті газета «Поради».
Так от, зупинився я в одному селі. Бо там колись був потужний колгосп. А нам треба було знайти деталі до тракторів. Щоб дістатися до села, можна було зійти просто на трасі. А потім перейти через цвинтар – і ось ти вже в центрі.
Я так і зробив, як порадили мені люди. Цвинтар був чималенький. Бо останнім часом цвинтарі в нас дуже розростаються – люди мруть як мухи. Я аж здивувався, що в такому малому селі таке кладовище. Але коли вже виходив до воріт, почув дуже виразний голос: «А я тут!».
Була зима, тож весь цвинтар я бачив як на долоні. Ніде нікого не було. Навіть за надгробками не міг ніхто сховатися, бо я тепер стояв на високому пагорбі і бачив усе довкола. Але раптом з того місця, де я щойно почув людський голос, на мене плигнула кішка. Це була дуже мила кішечка, яка одразу почала лащитися до мене. Моя рука мимохідь потягнулася, щоб погладити її. Хвилин десять кішка не відпускала мене від себе. А потім плигнула на те ж місце, де й була. Це був чийсь пам’ятник. Я автоматично прочитав прізвище та ім’я. Померла пішла в кращі світи у 14 років.
День для мене був дуже вдалим. Я придбав стільки матеріалу, що навіть і не сподівався на такий успіх. Причому це був добротний, ще радянський матеріал, а не якісь китайські цяцьки. Ми сіли на східцях курити із колишнім трактористом. Він спитав, як я дістався до центру. Я сказав, що люди порадили йти через цвинтар.
– А голос на цвинтарі чув? – раптом спитав мене дядя Коля.
– Чув! – аж здригнувся від такого питання я.
– Так отож бо. Всі чують цей голос. І впізнають його в селі відразу. Це голос Ганьки, яка померла у 14.
Тут мені стало моторошно, бо дід назвав прізвище, яке я бачив на надгробку.
– Ганька була хвора. Батьки пиячили. Били дитину. То десь і голову пошкодили. Вона ходила селом і могла вимовити тільки кілька слів: «А я тут!». Про що ти б із нею не говорив, вона завжди так казала. Чи питаєш про батьків, чи хочеш дати дитині попоїсти, чи вітаєшся з нею, вона завжди торочила одне і те ж саме: «А я тут!».
– І я чув те ж саме, – зізнався я.
Діда це зовсім не здивувало. Він тільки гірко похитав головою і продовжив свою розповідь:
– А та Ганька дуже хотіла, щоб її всі любили. Голодне ходить, босе, обідране, а хоче, щоб його погладити по голівці, пригорнули. Хлібом не годуй дитину, тільки приголуб.
– А чому вона померла – і так рано? – спитав я.
– Та замерзла вона якоїсь ночі. Морози сильні були. Батьки десь пиячили. Дров у кальзі не розклали. А вона хотіла дотягнутися до дров, але за щось перечепилася і впала на двері. Двері – навстіж. Вона втратила свідомість. І до ранку замерзла. Вже багато людей хотіло вдочерити цю дитину. Або просто взяти до себе жити, поки виросте. Та де там! Підпилі батьки погрожували, що спалять хату тому, хто відбере в них дитину. Отак село потихеньку дівчинку підгодовувало. А якщо дадуть добру одежину дитині, батьки те продадуть, щоб купити горілку.
– То тепер її душа блукає цвинтарем. – сказав я.
– Та кішка одразу завелася на її могилі, як Ганьку поховали. І говорить Ганька не з усіма. А от батьки її ще живі та здорові, – після довгої мовчанки додав дядя Коля. – Тільки жодного разу вони на могилі дочки не були. То вже село поставило їй надгробок.
Микола КУЛІШ, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
