Як закарпатську бабусю хата не відпускала
Причому продавали цей дім справді дешево. Нам ніколи було вдаватися у подробиці – чому саме.
Бо ми з чоловіком заробили трохи грошей, а тут народився син. Нам терміново потрібне було житло, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ». 
Та й цей дім нам дуже припав до смаку. Садок гарний, город на 30 соток – поруч. Багато маленьких прибудов – щоб тримати худобу. Та й продали його ніби порядні молоді люди. Бабусю забрали до себе, а її будинок продали. Тож ми розпакували речі. Стали наводити лад.
І тут до нас приходить та сама бабуся. Виглядає дуже змученою. Бо й справді – щойно з автобуса. Виявляється – приїхала з міста. Хоче свій дім побачити. Потім проситься переночувати. Вранці за нею приїжджають дочка із зятем. А вона кричить на все село, впирається. Не хоче до міста. Залишаємо бабцю ще на тиждень. Та це ще півбіди. Бабця наші речі згодом розкидає. Каже, що ми все тут поруйнували. Не дає зробити ремонт. Наші меблі теж намагається потрощити. Але сили не ті. Вона тоді бере молоток, який їй потрапив під руку. Жбурляє ним у шафу. І шафа тріскає на наших очах.
Бачимо, що родичі бабусі теж у відчаї. Сують нам гроші за збитки. Силоміць тягнути в машину бабусю їм соромно, бо вона кричить на все село. Ще місяць таких страждань – і наші нерви аж киплять. Нам не залишається нічого, як продати будинок. Але покупці обережні. Вони вже почули в селі про цю історію з бабусею і нічого купувати не хочуть. Тільки головами хитають.
Врятувало нас тільки провидіння. Бабуся раптом стала слабка розумом. І багато чого почала забувати. Одного разу сказала, що це дім її сестри. А ми, виходить, – її племінники. Ми пристали на цю несподівану пропозицію. Хай вже буде й так. – А зараз за вами приїде дочка! – радо повідомили ми бабусю. – Нема в мене ніякої дочки! В мене тільки син! – почала плутати й далі бабуся. І коли виросла на порозі дочка, вона сказала, що це її невістка.
– Ну нехай буде й невістка, – вирішили ми всі. Купили рідні бабусі цукерок, до яких останнім часом вона стала дуже охоча, і забрали до міста. Нам стало і справді легше. Проте жаль ту рідню бідолашної бабці. Ой, наморочаться ще вони з нею. Проте портрет молодої бабусі з вітальні ми не викинули. Якось дуже він нам сподобався. Але коли одного разу з дочкою вона приїхала в село, себе не впізнала.
– А це ще що за одна? А, це та циганка, яка жила в нас у селі і крала курей! – завила вона.
– Але файна дівка, нічого не скажеш!
Марія КОВБИНЬ, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
