Як на Закарпатті проводяться голі весілля, для чого нареченим кидають під ноги сокиру та ламають головою хліб

[Total: 2    Average: 1/5]

Весільний бізнес на Закарпатті доволі розвинений, або це – край , де працюють за кордоном, а значить знають, що таке долари

Весілля для закарпатців – особливе свято, на яке чекають усі – і батьки, і сусіди, і родичі, і друзі наречених. Хоч наші земляки все частіше розлучаються, все одно щоразу весілля роблять так, якби воно відбувалося всього раз у житті… тож відповідно грошей на нього не шкодують.

Тож які особливості весіль на Закарпатті, які традиції досі збереглися, які курйози стаються під час одруження, у скільки обходиться нашим землякам організація свята?

Про це та інше у прес-центрі газети «Неділя Закарпатські новини» під час наших «Недільних бесід» ми говорили з весільними ведучими  Едуардом Коваленком і Володимиром Гончаренком.

Що стало поштовхом для того, що ви реалізовуєте себе у весільній сфері? Ви з дитинства любили весілля?

Володя:

Усе просто. Ми протягом тривалого часу грали в КВН. І я, і Едік. Почали спочатку виступати на корпоративних вечірках, на концертах і це потроху почало переходити в сферу проведення урочистих заходів.

Едік:

Я думаю, що свою роль зіграв випадок, бо ми навіть не задумувалися про те, щоб почати працювати на весіллях, але… У знайомих в останню мить відмовився ведучий проводити свято і до нас звернулися, як до друзів, з проханням допомогти. Ми  мали доступ до інформації більш досвідчених на той момент ведучих і взялися провести перше весілля абсолютно випадково. Це було 10 років тому на День святого Валентина. Із того часу святкуємо цей день, як день початку нашої роботи у весільній сфері. Тоді в нас вийшло добре і нас порадили й іншим і так все закрутилося.

Колись весільний староста мав ходити з молодятами селом цілий день, гостити на вулицях людей і розважати всіх. Якими рисами має володіти сучасний ведучий урочистих подій?

Едік:

Потрібна комунікабельність, аби спілкуватися на будь-які теми, кмітливість, щоб  людей зацікавити, а також почуття гумору і правильно ним користуватися, щоб бути душею компанії.

Володя:

Також треба вміти користуватися сучасними методами пошуку інформації, різними фото шопами, завжди, як і в будь-якій іншій сфері треба йти в ногу з часом, завжди вдосконалюватися, аби триматися на плаву на цьому ринку.

User comments

Ви згадали про перше весілля, яке провели. Як вам працювалося? Чи легко було? Чи траплялися курйози?

Володя:

Ми думали, що добре спілкуємося українською, але як тільки взяли в руки мікрофони, помітили, що не так добре нею володіємо, як хотілося. Крім того, місце було атмосферним. Проводилося воно у їдальні ФМК.

Едік:

Наскільки мені відомо, ця їдальня колись була популярною для проведення таких заходів, але вже на той час доволі застаріла. Та, тим не менше, все пройшло успішно, хоча ми були ще настільки юними, що навіть не голилися.

Володя:

Ми були студентами. А я ще зіткнувся з такою проблемою, як закарпатський діалект. Я живу на Закарпатті давно, але  приїхав сюди з Києва і не орієнтувався взагалі в закарпатській говірці і тоді мені було дуже важко. Добре, що зі мною був Едік і він міг перекладати і пояснювати, що означають певні слова.

Едік:

А зараз Володя в будь-якому районі Закарпаття вже свій.

А де, крім Ужгорода, доводилося проводити весілля?

Едік:

По всьому Закарпаттю. У більшості населених пунктів, де є весільні зали, ресторани. А так – у всіх районах.

Володя:

Взагалі ми беремося за будь-яке замовлення як в Україні, так і за кордоном. Це розширює географію роботи. Це – цікаво.

Едік:

Нас запрошують і до Львова, і до інших областей

Чи доводилося проводити весілля з нареченими-іноземцями? Чи мають такі шлюбні церемонії певні особливості, чим відрізняються від наших?

Едік:

Зазвичай ті весілля, які проводяться на Закарпатті за участі іноземців, робляться закарпатськими, традиційними. Іноземцям цікаво брати в таких дійствах участь, дізнаватися про щось нове. А загалом розважальну програму  готуємо з розрахунку, що в нас є багато іноземців. Звісно, мову під кожного ми не вивчимо, але таких весіль у нас було чимало і всі вони проходили на «ура».

Володя:

Проводили ми й весілля, де молодята були іноземцями, тобто наречений з Німеччини, а наречена – з Ужгорода. Цікаво спостерігати, як іноземці підлаштовуються до святкувань на Закарпатті, адже таких гучних весіль, у такому форматі, як кажуть у нас «мусай до рана», у них немає. Не мають вони і таких традиційних речей, як у нас. Наприклад, у випадку з німцем, із його  боку не було ніяких традиційних моментів і він був готовим виконувати все, що робиться у нас.

Який найцікавіший звичай доводилося бачити на весіллі? Маю на увазі не знімання фати під пісню «пожежників», а щось інше.

Едік:

Усі традиції на Закарпатті є дуже цікавими. До того ж деколи учасниками традицій були самі учасники свята – близькі родичі молодят. Мені найбільше запам’яталося, коли молодята обов’язково мають пройти через вогонь і  сокиру.

Володя:

Це був викуп нареченої. Ми працювали зранку. Молодята повинні були вийти з хати. На вулиці їх чекали близькі родичі. Та їх зупинила бабця, махаючи рукою, кинула їм під ноги сокиру, зіжмакану газету, яку підпалила сірниками і сказала: «От тепер ідіть через вогонь».

Едік:

Ми трохи розхвилювалися. Наречена в пишному платті. Чи не спалить його. Незважаючи на те, що переважна більшість закарпатців – християни, такі обряди  – це одна з дивних речей, яка відбувається в нашому краї. У більшості віддалених районів, таких як Тячівщина, Хустщина, є ще таке поняття, як заходити до весільної зали під колач. Двоє найвищих парубків із запрошених на весілля тримають випечений колач з отвором усередині в руках високо над головами інших. А під такою «аркою» повинні пройти молодята і всі пари їхніх свідків. Коли вони тричі обходять під цим хлібом, кожен з хлопців намагається підстрибнути і головою зламати цей хліб. Виглядає це ламання колача головою  трохи дивно і не по-християнськи, але це така весільна традиція. І вона не єдина.

Володя:

Часто ми намагаємося зрозуміти, звідки пішла така традиція, що стало поштовхом для такого дійства, але знайти таку інформацію в Інтернеті не можна, бо її просто немає.

Едік:

А коли питаємо від носіїв звичаю, чуємо одне: «Бо так ся у нас робить».

Із весіллями пов’язано також багато закарпатських забобонів. Пригадайте якісь.

Володя:

Зіштовхувалися і з таким, наприклад, як коли молода повинна відхилитися від хустинки тричі, коли її мама пов’язує.

Едік:

Справді, в багатьох селах люди в нас є забобонними і намагаються знайти сенс у тій чи іншій дії. Для прикладу, наречену хтось покликав і вона вийшла за поріг, тримаючи коровай, починає переживати, що щось не так. Ми в таких випадках намагаємося людей заспокоїти, кажемо, що нічого страшного не трапиться. Традиції треба підтримувати, але розуміти, що це – лише частина історії.

Володя:

Самі ми стараємося ніяк на забобони не реагувати, навпаки кажемо молодим, що їх немає. І так вже багато чого змінилося. Скажімо, колись було таке, що наречена в день весілля не повинна бачити іншу наречену. Цей забобон не тільки закарпатський, але й всеукраїнський, а може і всесвітній. Зараз в умовах виїзних фотосесій        таке майже неможливо. Тож ця традиція сама по собі відпала.

Чи доводилося проводити тематичні, костюмовані  весілля?

Володя:

У першу чергу зараз поєднуються наряди нареченої і дружок. Плюс враховується кольорова гама весілля. Відсотків 80 весіль зараз проводяться так. Метелики, галстуки у хлопців такого ж кольору, як сукні у дівчат. Цим підкреслюється цілісність свята.

Едік:

Для когось колір може мати свій власний символізм, так само як пісня, під яку наречені вперше танцюють. Тематичні замовлення нам траплялися також. Це – така собі молодіжна тусовка у стилі стиляг, на яку приходили тільки найближчі друзі молодят. Були весілля у стилі 90-х, на які люди відповідно одягалися, просили нас підбирати таку тематику.

Володя:

Були й чисто українські весілля, коли  на свято приходили у вишиванках і мала грати тільки українська музика, ми спілкувалися тільки українською.

Едік:

Біло в нас також весілля у стилі 18+. Ті наречені одружувалися не вперше і вони сказали, що всі традиції вже проходили, тому їм потрібно максимально відірватися. У них була компанія  хард-кортного формату.

Володя:

Вони одразу заявили, що ми вже треті, з ким вони зустрічаються, тож поцікавились, чи ми беремось, чи їм іти шукати інших.

Едік:

Їм потрібно було, аби не було ніякої цензури, щоб вільно вживалася ненормативна лексика. Ми вирішили, що нам це буде цікаво для власного досвіду і погодились.

Володя:

Поставили тільки одну умову, що ми не вживатимемо нецензурні слова, а їм все було дозволено. Зрештою весілля вийшло  таким, що ми його згадуємо по цей день. До речі, ми завжди за щось нове і радіємо, коли клієнти хочуть урізноманітнити свято. Але відсотків 90 усе ж маємо весіль класичних з усім набором традицій.

Як вас знаходить більшість клієнтів?

Едік:

Переважно завдяки нашій рекламній діяльності. Але також тут основне – поради і рекомендації людей, які були на весіллі, бачили, як ми працюємо і передали іншим. І так пішла інформація селом.

Володя:

Колись ми і друкували флаєри, і розвішували білборди, роздавали візитівки, рекламувалися в Інтернеті, але саме «жива » реклама виявилася найбільш ефективною.

Яке найбільше і найменше весілля ви проводили?

Володя:

Найменше – це була весільна вечірка на 14-15 осіб. Але там була повністю замовлена програма і з музичним оформленням, і з усім.

Едік:

Здавалося, що персоналу, який обслуговував свято було більше, ніж гостей. Але це теж було по-своєму круто і затишно. А найбільше було на 450 осіб на Хустшині в Ізі. Загалом там настілки весілля масові, що можна відчути себе навіть на якомусь іншому заході.

Які ціни на весільні послуги? Скільки приблизно коштує хороший тамада, музиканти, оператор, фотограф?

Едік:

Весільний бізнес на Закарпатті доволі розвинений. Якщо не брати до уваги міста-мільйонники, а більшу частину України, то наша область у плані організації весіль на кілька голів вище за інших. Наш регіон не є бідним, тож ціни в нас доволі високі.

Володя:

Крім того, Закарпаття – це край, де працюють за кордоном, а значить знають, що таке долари.

Едік:

Тож кожен ведучий, на якому лежить відповідальність за проведення свята, кожна фірма, що займається весіллями, весь час оновлює і закуповує техніку. Тому ціни прив’язані до цього також.

Володя:

Орієнтовно ведучі  професійного рівня, залежно від особливостей замовлення, дня тижня і місця, де буде проходити свято, беруть від 250 до 600 доларів. Це по Ужгороду. Дует ведучих трошки дорожче – від 400 до 1000 доларів.

Едік:

Порівнювати ціни фотографів дуже складно, бо це як порівнювати ціни автомобілів – може бути «Лексус», а може – «Жигулі».

Володя:

Ми зустрічали на весіллях навіть людей, які працюють у еквіваленті 50 доларів. А середня ціна близько 500 доларів. Оператори – так само, але залежно від того чи одна, чи дві камери, чи є аерозйомка, а музика, чомусь так склалося, від 150 до 300 доларів, часом навіть дешевше.

Весіль без курйозів не буває. Згадайте найсмішніші моменти.

Володя:

Їх дуже багато завжди. Є така традиція, коли крадуть із весілля молоду. У нас було таке, що наречену вкрали, а від тих, хто її вкрав, її вкрали ще раз. Тож ніхто і не знав, де вона. Зрештою наречена загубилася по-справжньому.

Едік:

Мені найбільше запам’яталося, як років 7 тому в одному із сіл Іршавського району я випадково розбив бокали молодят. На щастя, були запасні, ми з цього посміялися і все закінчилося добре. Але в той момент на мене дивилося все село.

А одним з наших найулюбленіших курйозів є історія про павича.  Після святкування новорічної ночі у одному з великих туристичних комплексів на Перечинщині, де було багато туристів не з Закарпаття, у залі залишилося всього декілька осіб. Вони вже насвяткувалися і компанія з трьох чоловіків встала із-за столу, взяла з собою по пляшці того, що ще не допила, й направилася до номера. Але по дорозі один із них помітив велику інсталяцію у вигляді павича, яка сама була металевою, а хвіст було викладено із фруктів. Він вирішив, що цього птаха йому терміново потрібно забрати з собою в номер. Чоловік відклав пляшку, взяв павича і почав із ним прямувати до виходу. Це помітила адміністраторка закладу і сказала, що павича забирати не можна, можна брати тільки фрукти. Почався конфлікт. Вони підключили друзів, адміністраторка викликала охорону, зібралася ціла армія персоналу закладу та однодумців цього чоловіка. Він наполягав, що йому потрібен павич. О 6 годині 1 січня зателефонували власнику комплексу в Київ, щоб він сам розбирався з клієнтом. Тож коли дійшло до максимального хаосу, адміністраторка не витримала і сказала: «Най вам буде на здоров’я. Я більше не маю сил. Забирайте свого павича!» Вона розвернулася й пішла. А чоловіки, які це ініціювали, відчули перемогу, переглянулись, подумали, помовчали і заявили: «Ну і нащо нам цей павич!» Ми коли почули останню фразу. Падали від сміху.

Володя:

А таких курйозів було багато. Можемо розказати про готель.

Часто буває так, що на Тячівщині і Хустщині ми працюємо до ранку і часто не вистачає сил на дорогу назад. Тож ми залишаємося там спати, аби не заснути за кермом. Якось ми вирішили зупинитися в Тячеві у готелі. Зайшли, привіталися і спитали, чи є номер. На нас так подивилися і кажуть: «Так, номер є, але там ліжка окремі». А ми сонні і навіть увагу не звернули. Взяли ключ і пішли. Зайшли в номер, сіли і прокрутили все в голові й тільки тоді зрозуміли, що вона мала на увазі.

Розкажіть про себе. Чим займаєтесь крім весіль, які маєте хобі, як проводите вільний час, куди любите подорожувати?

Едік:

Вважаю себе активною молодою людиною, люблю людей, комунікабельний, неконфліктний. Найбільше в інших ціную ввічливість. Працюю радіоведучим вже кілька років і це величезна практика, яка дає великий плюс у роботі на весіллях. До цього підтягнув і свого кума – Володимира, з яким ми познайомилися через приятеля, який був моїм сусідом з дитинства, а Володя з ним ходив до школи.

Володя:

Плюс ми грали в КВН у різних командах, хоч знайомі були завчасно, а потім почали спілкуватися і працювати разом. Відтак Едіка я зробив кумом, ми породичалися і будемо бачитися ще частіше, крім роботи. Хоча бувало так, що під час «гарячого» сезону ми навіть не спілкувалися між собою всю дорогу, хотіли відпочити один від одного. А якось вирішили зробити трохи бар’єр у спілкуванні і… у відпустку поїхали… разом. Про себе розповім, що я – молодий активний тато, маю донечку, якій буде 4 роки. Вона знає декілька мов. Для подорожей часу небагато, але взимку разом з Едіком і нашою компанією хоча б раз на рік на декілька днів їдемо на Драгобрат покататися на лижах.

Едік:

Володя також прихильник екшен-туризму. Він їздить на концерти за кордон.

Володя:

Із Едіком у нас практично все спільне. Маємо ще одне хобі – рибалку. Цим займатися почали років 4.

Едік:

У дитинстві рибу ми ловили, але спортивною риболовлею почали займатися нещодавно. Загалом виявилося, що в касті весільних працівників є окрема категорія риболовів. І таких дуже багато.

Володя:

Часто буває, що коли ми зустрічаємось на весіллі, починається тільки одна тема – обговорюємо снасті і загалом рибалку.

Едік:

А на рибалці говоримо про весілля.

Успіхів вам у всіх справах! Веселих та цікавих весіль!

Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.