Закарпатка завагітніла від брата. Неймовірно, чим це закінчилось
Вкрадене щастя довго тривати не буде ніколи, а наслідки можуть бути дуже плачевними
Інколи доля так закручує, що волосся стає дибки
Часом життя так зводить людські долі, що аж не віриться, що таке може бути. Правду кажуть, що світ тісний і лише гора з горою не сходиться, а людина з людиною зійдеться будь-коли, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Цю історію газеті «Неділя Закарпатські новини» розповіла постійна читачка з Тячівщини. Жінка попросила лише не вказувати реальні імена героїв. А поділитися тим, що випало пережити їй, вирішила для того, аби вберегти інших від помилок, які зробила вона сама.
Я жила в родині, де свято потрібно було дотримуватись різних традицій, ходити до церкви, де дівчина до шлюбу мала бути дівчиною, а не жінкою. Мати змалечку говорила мені, що обов’язково потрібно вийти заміж і народити двох дітей. Так я й малювала собі ідеал дорослого життя. Вчитись не дуже хотіла, адже вважала, що головне для мене – заміжжя, а не професія, працювати я зможу абиде, важливо, аби не довго. Уявляла, що коли в мене буде своя сім’я, на роботу ходити не доведеться, буду лише готувати, прибирати і виховувати сина і доньку. У нашому селі так жили більшість жінок. Чоловіки ж їздили на заробітки за кордон і вдома бували лише на великі релігійні свята. Так жила і моя мати. Нас у неї було троє. З дітьми поводилася суворо, якщо було не по її, могла побити. Батька ми взагалі боялися, достатньо було одного його суворого погляду, аби ми виконали будь-яке доручення, яке було зовсім не до душі.
Вийти заміж я мріяла з 10 років. І так сильно, що у 16 років завагітніла… На той час я зустрічалася з двома чоловіками, обидва з яких були одруженими. Один із них, Василь, мав впливову дружину, власний бізнес і трьох синів, найменшому з яких тоді був усього рік. З ним ми познайомились, коли він приїжджав до нас у село домовлятися про поставку своєї продукції до нашого невеличкого магазину. Тоді я йому показала не лише дорогу, але й усю себе. Ми кілька разів зустрілися ще, і я від нього завагітніла. Звісно, заради мене сім’ю покидати він не збирався, тож я швиденько переключила увагу на іншого, з яким на той час також зустрічалася. Він був водієм автобусу. Звали його Степаном. Із дружиною у шлюбі він прожив 12 років, але дітей Бог не дав. Він дуже мріяв про сина і запевняв, що жінці, яка йому народить дитину, готовий зорі з неба дістати. І я вирішила цим скористатися. Коли сказала Степану, що вагітна, він носив мене на руках від щастя. Не знав же він, що це не від нього. Обіцяв, що розлучиться, хоча не приховував, що дружину кохає. Я ж кохала Василя, але йому ні я, ні моя дитина не були потрібними.
Розлучення у Степана було непростим. Він дуже переживав. Сам навіть не наважився про мене розказати жінці. За нього це зробила його мати, зібравши невістці чемодани і виставивши її за двері, мовляв, якщо не народила дітей, значить – непутьова, а Степану потрібна молода і порядна дружина.
Розмова з моїми батьками також була непростою. Батько мене страшенно побив. Казав, що я зробила ганьбу всій його родині, адже завагітніла і народжуватиму ще школяркою. Весілля зі Степаном було невеликим, лише гостина для близьких і розпис. Після цього я перебралася жити до нього у місто.
Зі свекрухою стосунки склалися нормально, хоча вона була дуже власною жінкою. Мене вона полюбила, бо робота просто горіла в моїх руках. Одним словом, ми подружилися. Після народження Насті вона у всьому мені допомагала, дитина для неї була найбільшим із нас усіх щастям. Та й Степан нарешті відійшов від розлучення, взявши на руки маленьку доню, розквітнув і знову почав усміхатися. Через два роки народився Миколка. Я була дійсно щасливою. 15 років ми прожили у мирі і злагоді, душа в душу з усією родиною. А потім почало відбуватися незрозуміло що. Степан почав зустрічатися з колишньою дружиною. Я знала, що вони – коханці. Але нічого вдіяти не могла. Потім раптово від інсульту померла свекруха і я втратила єдину підтримку, бо вона що б між нами з чоловіком не було, завжди була на моєму боці. Після цього Степан почав іще й пити. Часом взагалі не приходив додому спати. Я знала, що він зі своєю першою дружиною. Говорила з нею і мирно, і сварилася, і погрожувала, але вона тільки усміхалась і казала, що Степан її завжди любив і любитиме до смерті. Так насправді і сталося, бо якось вночі, повертаючись від Юлії додому, він упав посеред вулиці і помер. Від чого – ніхто досі й не знає. Лікарі написали у висновку, що лопнула підшлункова. Але я чомусь думаю, що то Юлія йому підсипала щось не те, однак довести нічого не можу.
Тим часом діти підросли і пішли вчитись у коледжі: Настя – на медсестру, а Миколка – на автомеханіка.
І якось дочка заявила мені, що вагітна. Я мало не знепритомніла від звістки. А коли вона повідомила, від кого, я взагалі мало не вмерла. Виявилося, що батьком дитини є найменший син Василя – Юрко.
Господи, та він же насправді був її братом! Я не знала, що робити і як розповісти дочці правду. Довго наважувалась, але таки сказала їй все. Настя розплакалась і пішла з дому.
На дзвінки не відповідала, ніхто з друзів не знав, де вона. Ми з Миколкою шукали її по всьому місту. Я була і в Василя, розповіла і йому про все, але дочка до них не заходила і Юрко теж нічого не знав про те, де вона. Довелося йому теж розказати про гріхи нашої молодості. Хлопець також сприйняв новину дуже негативно.
Через кілька днів повернулася Настя. Вона сказала, що має запасний варіант, однокурсника Діму, який її дуже кохає і одружиться з нею, бо сама виховувати дитину без чоловіка не збирається. Я пропонувала зробити аборт, але дочка і чути не хотіла. Весілля ми справили невелике, я ж зрозуміла, що Настя повторює мою долю, мої помилки. Я мала її навчити, більше розмовляти з нею не про те, як готувати їсти і як бути хорошою господинею, а про життя, про людей, про стосунки. Тим більше що за всі вчинки доводиться потім розплачуватись.
Дитина у Насті народилася хворою. У 4 роки вона не сидить, не розмовляє, мало на що реагує взагалі. Зараз я постійно на заробітках, працюю, щоб лікувати онучку, якій потрібна реабілітація. Крім того, зараз донька народила ще й сина. Він, щоправда, абсолютно здоровий і вже від Віктора, її чоловіка. Багато в чому нам допомагає і Василь. Зараз ми з ним дружимо, зустрічаємося в місті, коли я приїжджаю на Закарпаття, але стосунки між нами чисто родинні. Його дружина Руслана про все також знає і також підтримує Настю. Не спілкується з Василем лише Юрко. Він досі ображений на батька через те, що стільки років не знав правди. Зараз він вчиться у Києві і вдома буває дуже рідко.
Звісно, у ситуації, що склалася, найбільша вина лежить саме на моїй совісті, адже все сталося саме через мою дівочу легковажність. Тому закликаю дівчат ніколи не лізти в чужі родини, адже вкрадене в когось щастя довго тривати не буде ніколи, а наслідки можуть бути дуже плачевними… от як у мене.
Лариса ВОВЧОК, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
