Ніяк не йшов зі згадки невістчин борщ. «Сергій щодня таку смакоту їсть, а я наче постійно постую»
Те, що Свирид страшенно скупий, — ні для кого в селі не було секретом. Статки аж перли із обійстя, а він дружині навіть продукти на кухню ледь не під розписку видавав.
- Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!
Доки жили з її батьками — ще так-сяк. А як надбали власний дім — то й зовсім кепсько стало. Тут тобі «…сальця лише отак-и-и-ий шматочок, а м’ясо в борщ класти тільки для запаху». Таких указівок було щодня стільки, що бідолашна Варвара вже й не знала, що та як варити, пише intermarium.com.ua
Навіть народження дітей не змінило Свирида. Натуру, як кажуть, не перекроїш. Сергійко, Наталка та Мар’яночка чи не з пелюшок чули, як треба економити.
Коли Свирид дізнався, що син хоче сватати Охрімову Ганну — ставну і вродливу дівчину, але з крутим норовом, занервував. Та не через твердий характер майбутньої невістки.
— Це ж такі витрати, — хапався за голову. — Підсвинків доведеться рiзати.
Першого дня гуляли в молодої. Охрім та Настя настарались для доньки — столи аж угинались від щедрого частування. Гості досхочу наїлись. А Свиридове пригощання наступного дня було аж надто прісне. Як Варка не вмовляла благовірного, а він затявся — і край: у кожного є вдома що поїсти, а весілля — то обряд для молодих, а не для гостей. На столах страв негусто було, гості трохи помарудились та й стали розходитись по домівках.
Молодята одразу вирішили жити окремо і за два тижні вже вибрались у стару, але чепурну й міцненьку хатину аж на другому кінці села.
Сергій удачею пішов у матір, тож не мала з ним Ганна ніякої печалі. Спокій час від часу порушував тільки Свирид, котрий полюбляв навідуватись до дітей і давати цінні вказівки.
Одного дня переступив за поріг синового дому у важливій справі: треба було зpiзати старого осокора біля хліва, а винаймати людей не хотів, бо довелося б платити.
— Сідайте обідати, тату! — Ганна поставила перед Свиридом велику миску борщу й поклала чималий шмат м’яса. — Сергій ось-ось прийде з роботи.
Пахучо-апетитний невістчин борщ Свирид заходився наминати за обидві щоки. От дивина! Його Варка вік прожила, та такого не наварить. А тут молода, а вже така хазяйновита. Молодець, Сергій! Знав, кого брати.
Поїв, повагом обтер вуса й мовив:
— Оце так борщ! Ніколи такого не їв.
Ганна аж розквітла від тих слів, а він веде далі:
— Єдине, що погано, — багато м’яса кладеш. У борщі на дві душі, доню, його стільки не треба. Це ж можна ще дві юшки зварити! Не марнуйте дурно харч. Треба іноді й попостити.
— Добре, тату. Ми ж іще молоді, дурні, а ви вік прожили, усе знаєте. Робитиму так, як кажете, — відповіла невістка із нарочито показовою слухняністю. Та Свирид іронії не помітив, бо саме син зайшов до світлиці.
Увечері Ганна мовила Сергієві:
— Ти не сердься, але як твоя мати прожила з батьком стільки літ?
— Якось звикла. Одружувалися з великої любові. Хто ж знав, що він кожну крупинку рахуватиме.
Ганна замислилась, а потім загадково усміхнулась.
Минав час. Чомусь Свиридові ніяк не йшов зі згадки невістчин борщ. Аж шлунок зводило від тих спогадів. «Сергій щодня таку смакоту їсть, а я наче схимник якийсь постійно постую, — свербіло чоловікові. — Весь вік економлю. А жити коли?». Напередодні Нового року таки не витримав і пішов до дітей. От, мабуть, невістка вже наготувала всього! Пригостить смачненьким.
Ганна саме смажила щось на величезній пательні, і в повітрі витав такий неймовірно апетитний аромат, що Свирид аж слинку проковтнув.
— Ви до Сергія? Він ось-ось повернеться із райцентру. Сідайте, тату, до столу, — привітно зустріла невістка.
Ганна відставила пательню із м’ясом убік, а з каструлі щедро насипала свекру відвареної гречки.
— Їжте, тату, на здоров’я!
Глипнув Свирид на те пригощання, скривився і каже:
— Доню! А… того… як його… Може, трохи м’ясця покладеш.
— Так не можу. Сергій його ще вранці з’їв.
— А що то в тебе на пательні шкварчить?
— Так це про запас! Поставлю в холодильник, і будемо тиждень цими шкварками гречку та картоплю присмачувати. Самі ж казали — треба іноді й попостити.
Засопів Свирид, з’їв для годиться «голої» гречки та й пішов додому, навіть сина не дочекавшись.
— Треба було батькові тієї гречки ще із собою дати, — сказав увечері дружині Сергій. — Як думаєш, такий «виховний метод» спрацює?
— Поживемо — побачимо, — усміхнулася Ганна.
Добре, що Свирид цього не чув. І без того був сердитий, як оса. Увесь вечір місця собі не знаходив.
— Чого тобі не сидиться? — не витримала Варка. — Бігаєш із кутка в куток, як ошпарений!
Промовчав Свирид. Та й що тут скажеш? Зрештою не витримав — глянув дружині у вічі й видихнув:
— Ти завтра, Варуню, поклади-но в страву м’ясця побільше. І не шкодуй! А на вихідні поїдемо на базар та продуктів на святковий стіл закупимо. Реберець, оселедця, нарізочки, сиру гарного. Хтозна, скільки ще того життя лишилось? Хоч на старості літ усмак поїмо.
Відтоді Свирида Яковича наче підмінили. А Варка із невісткою, як, бувало, сідали разом за стіл, повний наїдків, одна одній весело підморгували.
Ірина ЯСІНСЬКА , Вербиченька.
