Як п’яні закарпатці ночували з ведмедем в одній барлозі

[Total: 1    Average: 1/5]

Ми з Юрком разом ходили ще в дитсадок. Ну а вже потім, коли пішли в 1 клас, теж сиділи з ним за одною партою. А згодом навіть в армію потрапили в один і той самий загін. Закинуло нас тоді аж на північ. Це була величезна школа життя. Але та школа виживання згодилася нам у житті не один раз, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».

  • Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!

Три місяці ми рубали ліс у тайзі. Умови, я вам скажу, там далеко не курортні. Але тайга щедро годувала нас ще й своїми ягодами та грибами. А в річках було дуже багато риби. Тому ми мали би гріх, якби почали скаржитися на тутешнє життя – все ж таки ми там не сиділи на голодному солдатському пайку. А доповнювали свій раціон дуже цінними продуктами.

Тихенько навіть сушили ягоди і відправляли їх додому. Так само засолювали ще й рибу і консервували. А коли хтось ішов у відпустку, розвозив домашнім подарунки – щоб вони мали змогу хоча б спробувати таких делікатесів.

Ми були молоді та сильні, тому всі ці труднощі життя в тайзі нас не лякали. Хоча варто було б бути і трохи обачнішими. Але одного разу ми все ж таки налякалися не на жарт. Бо того разу нас закинули так глибоко в тайгу, що їжу нам привозив тільки вертоліт.

Це траплялося тільки раз на тиждень. Їжа була вся лише консервованою. Зазвичай тих консервів надовго вистачало. Але ми примудрялися деколи застрелити ще й зайця або птахів. Тож зовсім не бідували. Але от ночувати у спальних мішках у вагончиках було не так уже й комфортно. Бо морози там страшенні.

Вихідні ми проводили там же – у тайзі. Адже тільки до найближчого населеного пункту було сотні кілометрів. Розважалися ми на вихідні – хто як міг. Хтось ходив на полювання. Дехто – по гриби та ягоди. Але не обходилося і без горілки.

Зазвичай горілки нам вистачало. Її нам підкидали з продуктами. Але бригадир потрапив би в тюрму, якщо б хтось упіймав нас під мухою на робочому місці. Тому горілка відкладалася на вихідні.

Вихідні теж були не особливо яскравими. Але один вихідний ми з Юрком запам’ятаємо на все життя. Це було вже напередодні нашого дембеля. Юрко запропонував своїй дівчині через півроку одружитися. Вдома обидві родини готувалися до весілля. Ну і ми (хай і далеко від них, у глухій тайзі) активно відзначили наближення весільного свята.

На радощах ми зайшли дуже далеко в тайгу, вкриту снігом. Сніг був таким щільним від морозу, що ми не провалювалися. Ми йшли далі і нам було весело разом. Хоча ми знали, що цього робити не можна. Адже, якщо заблукаємо, знайти нас буде дуже і дуже важко.

Але цього разу ми нарешті зрозуміли, що вляпалися у прикру історію. Тайга була все щільнішою. А це означало, що тут ніколи або принаймні вже давно не рубали ліс. I зустріти людину у цих глухих місцях – майже неможливо. Хіба що зеків, які тікають із в’язниці. А це явище ще набагато небезпечніше, аніж зустріч із хижим звіром.

Це ми тепер такі мудрі. І про все здогадуємося, що могло тоді з нами трапитися. А тоді й горілка добряче розігріла наші душі. І ми були такі хоробрі, що море по коліна. Ми трохи злякалися, що заблукали. Але переляк здавався скоріше веселим. Нарешті ми спинилися – треба ж подумати, що робити далі.

Але я раптом послизнувся і полетів у яму. Юрко намагався мене рятувати, але полетів услід за мною. Та й ми не дуже перелякалися – адже горілка ще не випарувалася з нашого  організму і все ще підтримувала наш чудовий настрій, як тільки могла.

Невдовзі ми відчули, що в тій ямі чомусь ще й дуже тепло. Настільки тепло, що навіть у кімнаті із центральним опаленням такого не буває. Тож ми вирішили у тій ямі заночувати. А вранці шукати дорогу назад. Бо вже починали западати сутінки.

Від горілки та несподіваного тепла ми заснули так солодко, наче немовлята. Прокинулися тоді, коли сонце вже було досить високо на горизонті. І раптом ми побачили таке, що волосся заворушилася в нас на голові. Виявилося, що ми спали в одній барлозі з ведмедем!

От чому у цій ямі нам було так тепло! Це ж він так щиро грів нас своїм хутром та диханням. Ведмідь дуже солодко спав. Але раптом заворушився уві сні. Ми вже подумки попрощалися з життям. Але ведмідь на нас не зважав і навіть не розплющив очей.

З великими труднощами ми спорудили щось на зразок сходинок і почали вибиратися з ями. Це в нас зайняло більше години часу. Ведмідь так хитро влаштував барлогу, що з неї не так легко було вибратися. Ми намагалися просуватися якомога тихіше, щоб не виказати себе і не видати жодного зайвого звуку.

Але ведмедеві, мабуть, ми зовсім і не заважали. Бо жодного разу він не виказав ніякої зацікавленості гостями його барлоги.

Коли ми вибралися на величезну галявину, почули гуркіт, який ми не могли сплутати ні з чим іншим. Це був наш вертоліт. Якраз сьогодні він доставляв на нашу базу продукти. Але зазвичай він прилітав дуже рано і вже мав давно полетіти геть. Мабуть, вертоліт зараз шукав саме нас. Хлопці вже встигли повідомити про наше зникнення.

Ми обидва, мабуть, народилися в сорочці. Бо коли вибралися на галявину, нас було видно як на долоні. Вертоліт зробив над нами одне коло, потім ще і ще. І нарешті вибрав місце, щоб приземлитися. Ми повернулися на базу здоровими і неушкодженими. Хлопці сміялися з нашої історії з ведмедем і навіть не дуже нам вірили.

Звичайно, нам би дуже перепало від начальства на горіхи, якби воно дізналося про нашу витівку. Але пілот вертольоту нас не видав. А то б ми могли зостатися в армії ще на рік-два. Коли все ж таки закінчився строк нашої служби, нас із тайги теж забрали вертольотом.

Це була вже справжня весна. І ми з Юрком прикипіли до ілюмінатора в надії побачити нашого ведмедя, який нас так приязно колись прихистив і, мабуть, врятував від смерті. І ми його побачили! Приблизно у тому ж районі, де ми двоє тоді й заблукали. А коли придивилися пильніше, зрозуміли – точно він.

Адже, коли ми вибиралися з барлоги, Юрко зачепився за колючу гілку. Великий синій шмат його куртки залишився на дереві. Ми тоді не мали часу та й не могли ризикувати зайвою хвилиною, щоб визволити Юркову куртку.

І тепер ця синя шматина  розвивалася, як прапор. Адже у всьому лісі неможливо було знайти синього кольору. Хіба що дрібні вкраплення червоного, жовтого або ж зеленого. Це були трава, квіти та ягоди.

Ми махали ведмедеві руками. А він раптом задрав морду догори, – наче вітаючи нас. Звичайно, було б великою наївністю вважати, що ведмідь чув або бачив саме нас. Він реагував на звук вертольоту. Та все ж дивно він на все це реагував. Не тікав і не ховався, навіть не нервував. А просто зачудовано дивився на небо, в якому йому виднілася срібна цятка нашого вертольоту.

Іван СУРАН, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.