Дідо у білому сказав молодятам, що вони будуть разом тільки через 50 років
Василь і Оленка разом виросли на одній вулиці. А восени вони хотіли побратися. Вже всі в селі сприймали їх не інакше як подружню пару. Бо вони завжди були разом. І в поле – разом. І з поля – разом. І на якихось празниках туляться одне до одного. Ніби нікого більше не бачать навколо. То була така любов, якою милувалося усе село, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
- Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!
Але якось увечері вони поверталися з поля. І там зустріли дивакуватого діда. Той був убраний у все біле. Навіть мав білого капелюха. Це було дуже дивно. А вже у полі цього дня через спеку стояла велика пилюка. Одяг незнайомця ж був бездоганно чистим. Молоді спитали його, звідки це він прийшов? А дід тільки недбало махнув рукою на схід.
Та усе ж таки старий їм сподобався. Вони розговорилися. А потім навіть зізналися, що хочуть зіграти весілля.
– Діти, діти, – сумно похитав головою старий. – У вас свої плани, а в життя – свої.
Але молоді почали гаряче його запевняти, що дуже кохають одне одного і що інакше і бути не може – вони будуть разом.
– Ще як годно бути! – якось сумно засміявся старий.
– Але ми дуже хочемо бути разом! – вже якось тривожно стали переконувати старого майбутні наречені – так, наче це від нього залежала їхня доля.
– Ну коли аж так дуже хочете, то це станеться. Але не скоро. Рівно через 50 літ. Так вас життя розкидає у різні боки, що о-го-го! Ну а щоб ви не сумнівалися, я теж вас там почекаю. Хочеться дуже побачити, як ви зустрінетеся.
Молоді тільки засміялася на ці слова. Адже дідусеві було далеко за 70. Та невже він збирається 120 літ жити на цій землі?
Але життя після цього і справді закрутилося вихором. Один знайомий покликав Василя заробляти гроші у Сибір. Робота важка – валити дерево. Але за рік можна купити будинок, спокушував його знайомий. Радилися вони з Оленкою і так, і сяк. Жити їм справді ніде. Бо в кожній родині ще по троє та п’ятеро дітей. Із важким серцем Оленка нарешті все ж таки відпустила нареченого.
Але Сибір – місце глухе. Якщо спочатку робота йшла добре, заробітки були великими, то потім сталося лихо. Якось там привалило деревом одного великого начальника. А все це списали на Василя, за якого нікому було заступитися. За це світила йому найвища міра. Знайомий, який покликав його сюди, якось одразу щез, щоб тінь не впала і на нього.
Але, на щастя, всі розуміли, що Василь ні в чому не винен. Знайшлися добрі люди, які допомогли Василеві знайти сховок у тій тайзі. Там справді людина може загубитися. Так сталося і з Василем. Спочатку він дуже поривався бодай якось передати з вісточку своїй Оленці. Але добрі люди знову ж таки його застерегли, що краще цього не робити. Бо цим він свою кохану може добряче підставити. Та й взагалі – якщо будуть знати, що є така людина, яка йому дорога, це може спровокувати всілякі небезпечні ситуації.
Отак лише один день круто змінив усе життя Василя. Господарював він у людей, які його прихистили. А через 5 років одружився на їхній дочці. Справа його була ще не закрита. Його все ще розшукували. Тим більше що й рідні того начальника, який загинув, були впевнені, що саме він і винен у смерті їхнього родича. Тому ховатися треба було не тільки від правоохоронних органів, а й від них.
Тим часом Оленка все ще чекала на свого Василя. Навіть часто ходила до ворожок. А вони – всі як одна – казали, що Василь вже одружився і хай перестане про нього думати. Та все ж Олена дуже не хотіла у все це вірити. Тільки через 7 років Оленка вийшла заміж і виїхала із села, щоб лише забути про все на світі.
Але життя минало, от вже і Союз розпався. Справа, яку «шили» Василеві, тепер вже не була актуальною. Родичі нарешті довідалися, що Василь не винен у тому, що сталося із тим високопосадовцем. І Василь несміливо повернувся у своє село – бодай для того, щоб побачити, що ж це там діється.
Йому дуже зраділи рідні. А от родичі Оленки зустріли його дуже холодно і навіть вороже. Не хотіли давати її адреси. Але на це була ще й інша причина. В Оленки не було дітей, її чоловік помер. Тому вони хотіли заволодіти її майном. Більше ніхто не міг у селі сказати Василеві, де зараз Олена. Адже вона жодного разу не навідувалися додому. Такою тяжкою була її образа.
Дружина Василя ревниво ставилася до рідного села чоловіка, та й знала, що тут жило його перше кохання. Вона нізащо не хотіла залишатися тут. А Василь нізащо не хотів повертатися в Сибір. Так вони і розлучилися. Без особливих сварок. Але назавжди.
Василь став жити у хаті якогось далекого родича. Але роки брали своє. Він став немічним. Родина вирішила віддати його до будинку пристарілих. Василь і не опирався – не хотів він бути тягарем для когось.
І от повезли його в той заклад. На порозі цього будинку його зустрів дивний чоловік. Він був вбраний у все біле. Білий капелюх аж сяяв на сонці. І тут Василя пронизав болісний спогад. Це він колись бачив! Дідусь, якого вони зустріли у полі, коли поверталися з Оленкою додому. Коли ж то було? Аж цілих п’ятдесят літ тому!
Життя тут було надто спокійним. Тут із цікавістю вітали кожного нового прибульця. І за місяць Василь теж заспокоївся і став жити звичним життям. Аж тут до будинку привезли ще одну жінку. Вона була в інвалідному візку. Привезли її родичі. Але коли Василь почув голос, він завмер. Це був голос його Оленки.
Василь став навколішки перед своєю першою коханою жінкою, щоб не вивищуватися над нею. Адже вона не могла підвестися. Цілував її зморщені руки. А вона гладила його сиве волосся – і плакала, як дитина.
Олег КРІЛЬ, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
