Жінка йшла в монастир і побачила, що чоловік пригощає бомжів кавою. Ви не повірите, заради чого
Якось я захотіла сповідатися в монастирі. Дуже важко було вибрати час. То се, то те – ніяк не вдавалося. Аж ось випав майже тиждень вихідних, бо були свята. І я зважилася на далеку подорож, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
- Більше актуальних новин читай у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купи газету у кіоску або передплати на своїй пошті. Індекс: 09653
Приїхала до початку служби, могла ніби й трошки за той час відпочити від дороги, але дуже хотіла їсти. А там, недалеко від входу, є такий ніби ларьок монастирський із випічкою, чаєм-кавою і всякими іншими смаколиками.
Зайняла я чергу, а коли вона підійшла, переді мною раптом ні з сього, ні з того влазить чоловік.
– Я вже відстояв, брав щойно, тож що будьте ласкаві і т. д.
Огидний чоловік! Бритоголовий, весь такий собі на понтах. Гаманець товщий від моєї сумки, куди поміщається абсолютно все. Шлейф якогось не надто дешевого одеколону…
– Мені кави! – каже. – Дві!
– Розчинну? – питає продавчиня.
– Мені натуральну і найкращу, – понтується той.
«Голений» не вгавав – замовив ще якихось пирогів, тістечок, ще чогось…
«Що, дружина не може спекти, чи коханка? – думала я про себе. — І взагалі, я на сповідь запізнююсь».
І кидаю на нього такі погляди, що він просто на попіл повинен згоріти. Але на мене він навіть уваги не звернув – не його польоту я птах.
Нарешті він взяв все, що йому треба, і вийшов.
П’ю чай, дивлюся у віконце. І бачу, як цей нахаба свою «найкращу натуральну каву» бомжам віддає.
Вони там неподалік розташувалися. І свої пироги з тістечками теж усім там роздав.
Я аж поперхнулася. Не витримала, підійшла до них.
– Це ви для них все купували?
– Так! У мене сьогодні день народження. Пригощаю ось.
Принюхалася – та ж начебто тверезий.
– Вітаю! Можна я тут постою з вами (цікаво ж)?
– Звичайно!
Нагострила вуха, а він бомжиків розпитує, що з ними сталося і т. д.
Підтяглися до нашої «компанії» ще й якісь дві церковні бабусі. Теж йшли в монастир – чи не так само, як і я. І стали з бомжиками говорити, що так жити не можна, треба працювати. Ну і я підспівую…
А чоловік цей, поки ми отак проповідували, штанину одному бомжу підняв, а нога в того вся гнила, смердюча. Він обмацує її. Прямо голими руками. Я аж не витримала:
– Ви не боїтеся?
– Я ж ЛІКАР, – каже.
Оглянув, написав на папірці якісь ліки і грошей бомжу дав на ті ліки.
Дивлюся я на дядька, а він ніби ж нормальний. Очі такі добрі. А чого я про нього тільки не подумала.
А бомжі задоволені. Тістечка з кавою лопають….
І попленталася я на свою сповідь. Тільки толку з мого покаяння, коли отак погано подумала про таку порядну людину.
Ганна МОРОЗ, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
