Де на Закарпатті є село, де підземні скарби стереже золотий гад
Старовинні легенди, виникнення унікального села на Рахівщині
Є на Рахівщині два села із назвою Бичків – Великий та Малий.
Цього разу газета «Неділя Закарпатські новини» гостювала у найвіддаленішому районі області, в надзвичайно мальовничому та гостинному населеному пункті, де привітні люди одразу чомусь вітаються з незнайомцями, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Наша поїздка до села, про яке ходить багато легенд виявилася дуже цікавою.
Спочатку ми завітали в гості до місцевого священика отця Василя Поповича. За його словами, багато людей із села їздять на заробітки, але й місцеві мають роботу – переважно на деревообробних підприємствах.
Відтак на вулиці ми зустріли дуже допитливу бабусю Марію років 80, яка цікавилася, що ми фотографуємо.
Жінка одразу розповіла легенду про карпатського чорта, який сокотить скарби Олекси Довбуша. Щоправда, знаходяться вони за селом, перший – в печері на горі Кобила, на вершині якої нібито закопані аж три діжки золота, які стереже від шукачів пригод чорт, а другий – біля села Луг, десь на березі Тиси, де під землею скарби знаходяться одразу в кількох великих кімнатах. Але забрати золоті та срібні монети непросто, бо на столі сидить скручений золотий гад із довгим жалом і великими очима, який до скарбів не підпускає нікого.
За останнім переписом, що проводився у 2016 році, селище міського типу досить густозаселене, у ньому проживають майже 10 тисяч осіб.
Тут мешкають закарпатські гуцули, угорці, румуни, роми.
За Тисою видніється Румунія.
Зустрічаємо на вулиці двох чоловіків на возі. Вони також вітаються. Про назву села старший (сивий, у чорній куртці та спортивних штанах) знає небагато. Але каже, що ще дід у дитинстві йому розповідав, нібито колись тут розводили биків – у Великому Бичкові великих, а у Малому – малих. Ці тварини, мовляв, допомагали в господарстві і повністю могли замінити коней. А його товариш років 40 (у джинсах та коричневому светрі) додає, що, напевно, назва села не від слова «бик», а від слова «бочка», тобто діжка, адже саме такий посуд колись тут виготовляли для солотвинських копалень.
Також наші нові знайомі розказують, що на ріці Шопурці раніше була найбільша на Закарпатті лісопилка, відкрита ще в 1720 році. Місцеві тут завжди займалися сплавом лісу та перевезеннями соляних каменів. Додають, що в 1868 році у Великому Бичкові австро-угорська влада відкрила перше в тодішній імперії лісо-хімічне підприємство – хімзавод «Клотільда», де буки переробляли на оцет та деревне вугілля.
Повний текст читайте тільки в газеті «Неділя Закарпатські новини».
