Батько жив на дві родини. Через роки чоловік допоміг дорослому сину з того світу

[Total: 0    Average: 0/5]

Мало серед моїх знайомих знайдеться сімей, які були б повними і благополучними. Абсолютна більшість з мого оточення вже побували у шлюбах, розлучилися, а потім знову створили сім’ї.

  • Читай газету «ЯСНО»! Живи на ЯСНОму боці! Купи газету у кіоску або передплати на своїй пошті. Індекс: 76076

Є пара знайомих жінок, які виховують дітей на самоті. Але не через те, що не можуть знайти собі пару, а тому що більше не хочуть залазити в шлюбну кабалу, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».

Моя сім’я, на жаль, теж не була благополучною. Точніше – була. Дуже навіть благополучною. Але до певної пори. Потім все пішло прахом… Батьки розійшлися, коли мені було лише 15 років.

Зізнатися, це був шок для мене! Вони ж до останнього зберігали видимість нормальної сім’ї, не посвячуючи в свої проблеми навіть мене. Та й що я міг бачити в тому віці, коли підліткові комплекси і шкільні конфлікти затьмарюють все навколо. В голові в мене ж були друзі, вулиця і перша любов.

Сказати, що я був ошелешений, коли батьки оголосили про своє розлучення, – не сказати нічого. Як виявилося, батько вже 3 роки жив на дві сім’ї, вішаючи нам локшину про відрядження. І в тій, другій родині, мала народитися дитина.

Мама простягнула мені спортивну сумку і наказала збирати речі. Через годину таксі повинно було відвезти нас до її батьків. Все ще відмовляючись прийняти те, що мені сказали, я як уві сні складав одяг, підручники, фотографії… Батько лиш винувато заглядав у кімнату і боязко пропонував свою допомогу.

– Не треба, – крізь зуби цідив я. Мені, хто тільки що дізнався про підлості батька, ні чути, ні бачити його не хотілося.

– Сподіваюся, ти коли-небудь мене зрозумієш і вибачиш, – зітхнув він.

– Не сподівайся, – відрізав я.

Ми з матір’ю переїхали до діда з бабою, припинивши спілкування з батьком. Це не тому, що він більше не хотів нас знати, – зовсім навпаки. Відчуваючи свою провину перед нами, він дзвонив і писав мені, пропонував допомогу мамі, але я відмовлявся йти на контакт. Як би там не було, але кожен день народження я продовжував отримувати від нього подарунки через матір.

На відміну від мене, мама, переступивши через свою гордість, від фінансової допомоги не відмовлялася. Пам’ятаю, до мого вісімнадцятиріччя він передав мені старий альбом з нашими фотографіями. Я гортав його і згадував ті часи, коли ми жили разом: ось їхнє весілля, а ще мама така молода!

Ось вони виносять мене з пологового будинку. Тато тримає мене так дбайливо! Ось ми з ним на морі, він вчить мене плавати… Ось я в костюмі зайчика на ранку. Якби не чоловіча гордість, я б розплакався над цими свідоцтвами щасливого минулого.

Після мого повноліття батько перестав з’являтися на горизонті. Говорили, що він з новою сім’єю переїхав у сусідню область, продавши і свій маленький бізнес, що приносив невеликий, але ж стабільний дохід.

А у мами справи до цього часу, навпаки, налагодилися: її підвищили, ще додали зарплату, матеріально ми не потребували підтримки. До того ж я, вступивши до інституту, зміг влаштуватися на підробіток, додаючи в сімейний бюджет нехай невеликі, але ж гроші.

Мама завжди говорила, що, незважаючи на його вчинок, батько був хорошою людиною, і вона не тримає на нього зла. А я тримав, зізнаюся.

Життя – штука непередбачувана. Ніколи не знаєш, яким боком повернеться вона до тебе в наступний момент.

На фірмі матері пройшли масові скорочення у зв’язку зі зміною керівництва, і от посаду головного бухгалтера, займану моєю мамою, віддали новій людині. А тут, як назло, мама ще й у лікарню потрапила. Лікарі приголомшили мене повідомленням, що їй потрібна серйозна операція…

Ось тут я й схопився за голову: навчання; пошуки грошей, оплата доглядальниці для мами… В голові лиш одна думка: «Як зібрати на дорогу операцію?» Адже за квотами будемо чекати її роки! Банки відмовлялися надати мені позику. Я продав мамину машину, але ж цих коштів виявилося мізерно мало.

У відчаї я лазив по полицях і антресолях у пошуках хоч якихось цінних речей, що їх можна здати в антикварний магазин. Серед мотлоху, що не має серйозної цінності, знайшов і старий фотоальбом, подарований мені колись батьком.

Погортав його знову. Згадав я й мамині слова: «Він хороший чоловік!» Я сказився: «Де ж він зараз, цей добрий чоловік, коли він нам так потрібен?!»

В ту ніч батько наснився мені. Він сидів у ногах на моєму ліжку, показував мені той самий фотоальбом і примовляв: «А пам’ятаєш, сину, як ми ходили на риболовлю? А ось дивись, це ми перший раз їздили в зоопарк! Тебе неможливо було відвести від слонів. Ніхто більше тебе не цікавив… О, тут ми у бабусі на ювілеї!»

Я в тому сні був ще дитиною, 14 років, тобто в тому віці, коли ми ще жили разом, коли я й не підозрював про насування катастрофи. Я дивився на батька з ніжністю і гордістю.

Вранці продрав очі, засліплений злістю на його адресу, я кинувся до альбому з наміром знищити його – порвати і спалити… Нерозумно, звичайно, нерозумно. Причому тут пам’ять?! Але в тій ситуації я був вже на межі, занадто багато звалилося на 20-річного молодика…

І раптом, коли я схопив в руки альбом, з нього випали три конверти. Причому важких. Дивно! Я ж їх раніше не бачив, хоча їх неможливо було не помітити, ці три величезні конверти!

Я розірвав перший. У ньому були дві пачки грошей і листівка. «Синку, від усієї душі вітаю тебе з твоїм днем народження. Ти став справжнім чоловіком, я пишаюся тобою. Будь щасливий і бережи маму. Тато. P. S. Тут для тебе подарунок на повноліття».

Я тремтячими руками розірвав другий конверт, потім ще й третій. Там теж були гроші. Купа грошей — 3 мільйони! Їх з лишком вистачило на операцію для мами.

Через півроку вона була в повному здоров’ї вдома.. Я був щасливий і вперше за останній час згадав про батька. Мені захотілося подзвонити йому, подякувати за подарунок на повноліття.

Мобільний не відповідав. Вірніше, такого номера не існувало, як повідомив мені робот. Тоді через старих знайомих батьків, які, як я підозрював, продовжували підтримувати з батьком зв’язок, я спробував дізнатися його домашній телефон.

Номер телефону, звичайно, дали, але дзвонити було вже нікому. Батько помер від серцевого нападу в ту саму ніч, коли ми уві сні розглядали з ним сімейний альбом. Але я все одно зібрався з силами і подзвонив.

Подзвонив вдові батька і його синові – своєму маленькому братові. Ми подружилися. Братик був кумедний. Він і тепер забавний, хоча, здавалося б, уже дорослий. Радіє мені щиро, я його люблю. Я часто в них буваю. Ледь дозволяють справи, збираю сумки, сідаю в поїзд і їду до Марини і Саші.

Мама мене схвалює, хоча Марину ніколи не бачила. Думаю, їй все ж таки боляче дивитися на жінку, заради якої батько її залишив. Але це мамина справа. А ми з Мариною і Сашею їдемо в ліс, влаштовуємо пікнік, балакаємо без угаву, регочемо.

На другий день йдемо на кладовище провідати батька, прибратися на могилі.  Нехай бачить, що ми не сваримося, що ми разом. Упевнений, він все бачить і йому від цього радісно.

Ірина КУРТЯК, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

* Copy This Password *

* Type Or Paste Password Here *