Дитина не розмовляла, лише мукала. Історія одного усиновлення

Усиновлення – складний процес, і українські батьки часто проходять його без підтримки держави, залишаючись із проблемами сам на сам.

Наталія (ім’я змінене) три роки тому усиновила дівчинку і розповіла свою історію: про “маленьке створіння”, яке змушували читати вірші на зустрічі з майбутньою мамою, про пропозиції “купити” здорових сиріт, а також однолітків, які кажуть дитині в садочку: “Це не твоя мама”, пише ВВС.Україна.

• Золотце, передплати газету ЯСНО на своїй пошті. Індекс: 76076

Попри всі ці труднощі, жінка вірить: з ними можна впоратися.

Чому усиновлення?

Існує такий стереотип: що всиновлюють ті, хто не можуть мати дітей. Я могла їх мати, але був страх пологів.

Про усиновлення думала вже 13 років, але мої партнери відмовлялися це прийняти. Тож це було обдуманим рішенням. Я говорила з представниками дитячих будинків і служб, зважувала всі за і проти.

Термін “народжені серцем” дуже добре підходить під опис усиновлення, бо уявлення суспільства, що ти, як на ярмарку, обираєш дитину, – неправильне.

Я гортала багато сайтів, дивилася анкети й фотографії дітей. Завжди знала, що хочу дівчинку. Коли пишеш заяву на усиновлення дитини – ставиш побажання статі і приблизний вік.

Далі ти збираєш документи, приходиш із ними в соціальну службу і вивчаєш справу дитини. Там є фотографія, сімейна історія, діагнози.

Потім вирішуєш: хочеш знайомитися з дитиною чи шукатимеш когось іншого.

Вже на етапі перегляду документів і розмови з персоналом будинку дитини чи дитячого будинку можна вирішити – твоя це дитина чи ні. Але навіть при зустрічі я не відразу прийняла рішення. Не було такого, що з першого дня знайомства я зрозуміла: “Ось моя дитина”.

Це дуже складно, бо практично у всіх дітей там педагогічна занедбаність. У моєму випадку – така, що дитина практично не розмовляла, тільки мукала.

Я консультувалася з лікарями, і вони сказали, що все це можна виправити. Єдине, чого я боялася, – це психічних відхилень.

“Привели маленьке створіння”

На першій зустрічі привели маленьке створіння, змушували читати вірші, а вона не могла їх згадати. Навіщо ця показуха? Це й для дитини стрес.

Але я запитала: “Хочеш піти зі мною?”, вона відповіла: “Так”, і ми пішли гуляти.

Я приготувала прописи для п’яти років, розвиваючі заняття, пазли і т. д. Але дитина тоді навіть пряму лінію провести не могла. Могла лише хаотично малювати фарбами.

Але нехай це всиновителя не лякає. Це все можна, хай не до кінця, але відновити, і досить швидко. Коли з дитиною займаються, коли вона відчуває любов, навіть деякі хронічні діагнози можуть минути.

У моєї доньки діагнозів було на понад сторінку – напевно, тому її інші не брали. Але, знову ж таки, це можна подолати.

Я не відразу вирішила її забрати, довго думала. Адже ти не собачку береш і не товар на ринку. Це член сім’ї, твоя найдорожча й близька людина, тому треба зважити всі за і проти.

У якийсь момент я зрозуміла, що просто не зможу, якщо не заберу її.

Були думки відмовитися, але мені здалося, що потім складно було б налагоджувати стосунки з іншою дитиною. Великий стрес для обох.

Адаптація

Багато прийомних батьків, з якими я спілкувалася, відразу після усиновлення мали момент, коли хотілося відмовитися від дитини, бо бувають дуже критичні ситуації, і не одна.

Але ми навчилися з цим справлятися. Зокрема й спілкуючись один з одним.

Моя дитина спершу погано орієнтувалася, навіть погляд у неї був якийсь відчужений. Не розуміла, де вона, не розуміла, що взагалі відбувається. Для неї все було новим – метро, тролейбус, в будинку вона все оглядала.

Хоча деяких страхів у неї не було. Наприклад, багато прийомних дітей бояться їздити в транспорті, а донька його нормально сприйняла.

Пам’ятаю її перше бажання, коли вона прийшла з дитбудинку: викупатися у ванній. Думаю, це таке символічне рішення – змити весь негатив, що був до цього.

У цілому – адаптація була складною. Я взагалі не знаю нікого, хто переживав її без проблем. Фахівці кажуть, що скільки часу дитина провела в дитбудинку – стільки ж років має піти на адаптацію.

Ми працювали з кількома психологами, дефектологами, логопедами, проходили арттерапію.

І адаптація ще не закінчилася, формування прив’язаності триває.

Взагалі – це як “американські гірки”: криза – затишшя, криза – затишшя. Нещодавно у нас була криза в стосунках, але ми разом із психологами з неї вибралися. Це триватиме, і я до цього готова.

Попереду – підлітковий вік. Він у всіх проблемний, але в прийомних дітей у цьому віці зазвичай іде формування ідентичності, і багато хто починає шукати батьків.

Моя дитина знає, хто її кровні батьки, і я вважаю, що краще це не приховувати і не брехати, особливо якщо вона пам’ятає, де була до усиновлення.

У мене немає негативних емоцій до цих людей, як буває у багатьох усиновителів. Ми всі потрапляємо в складні ситуації, у когось вистачає сил вибратися, у когось – ні.

“Будинки дитини – це дитяча в’язниця”

Про дитбудинок моя дитина не любить згадувати. Прекрасно пам’ятає, де вона була, але спогади залишилися не особливо хорошими.

Моя точка зору: те, в якому вигляді дитячі будинки, і особливо будинки дитини, існують зараз, – це дитяча в’язниця.

Наприклад, дітей не випускають за територію. Єдине місце, куди вони їздять, – це лікарня, і потім у багатьох дітей, які сідають у транспорт, починається істерика, бо вони думають, що їх везуть у лікарню і зараз буде боляче.

Я питала, чому дітей не можна зводити в театр чи кіно, на що мені відповіли: ми лікувальний заклад, і це заборонено.

Уявіть, що дитина до п’яти років не залишала будинку дитини і абсолютно не адаптована до соціуму. Моя донька, наприклад, ніколи не бачила, як вмикають світло, і могла стояти й годинами клацати вимикачем.

Тому я особисто рада, що зараз іде реструктуризація і реорганізація цих установ. Сподіваюся, в нас будуть патронатні сім’ї, бо ті гроші, що виділяються на дитбудинки та будинки дитини, йдуть зовсім не на дітей, а здебільшого на зарплатню персоналу.

“У всіх державних органах ви стикаєтеся з проблемами”

Найголовніша проблема в тому, що соціальні служби беруть на себе роль радше посередницьку й бюрократичну, роль контролю і менторства. І натомість – ігнорують функції з підготовки та супроводу сім’ї після усиновлення.

Зараз за новим законодавством усиновителі принаймні проходять курси (від липня 2019 усиновителів зобов’язали проходити школу для прийомних батьків. – Прим. авт.). Але я чула відгуки, що вони чисто теоретичні – тобто нічого не дають батькам в плані адаптації та психології дитини. На щастя, є супровід і курси від благодійних фондів, наприклад “Дон Калабріа”.

Мені дуже допомогла психологиня в будинку дитини, з якою я розмовляла, і поради багатодітних усиновителів.

Наприклад, багато людей, щойно беруть дитину – кидаються одразу її розвивати, записують на купу гуртків. А насправді пів року дитину взагалі чіпати не потрібно, вона має адаптуватися.

Іще мене здивувало, що соцслужби не допомагають влаштувати дітей у садок або школу, а черги – скажені, і ти маєш сам з усім впоратися.

На етапі усиновлення є й багато корупційних моментів. Деяким батькам пропонують… купити “здорову дитину-сироту”. Вартість – від 3 до 10 тисяч доларів у нашому місті. І документи замість одного дня у деяких випадках роблять тиждень. І суди не поспішають розглядати справи про усиновлення – такі справи йдуть останніми.

У всіх державних органах ви стикаєтеся з проблемами.

Та попри це, в інших країнах закони про усиновлення набагато жорсткіші, тож у нас, я вважаю, ще не так складно зібрати документи і пройти всі бюрократичні етапи.

У мене, наприклад, весь процес усиновлення зайняв трохи більше, ніж пів року.

Треба запастися терпінням, залізними нервами і не зупинятися ні перед чим, бо в деяких установах хамлять, не видають документи тощо. Краще знайти юриста, який буде вас супроводжувати.

“Ти що, не могла нормальну дитину взяти?”

Мені не подобається, як висвітлюють проблеми усиновителів у суспільстві. Ніхто не розуміє, як поводяться усиновлені діти. У загальноосвітніх установах поняття інклюзії існує лише на папері.

Чомусь у нас є дві крайності: або “Ой, яка ти героїня, що взяла дитину”, або “Це ж так складно, це тягар, навіщо ти взяла цю малечу (тавтологія)?”. Чи навіть “Навіщо тобі хвора дитина, ти що, не могла нормальну взяти?”. Мені кілька разів, причому наче адекватні люди, ставили такі запитання.

І так само ці люди виховують своїх дітей. Доньці в садочку одногрупники кілька разів говорили: “Це не твоя мама”. І якщо спочатку я не тримала усиновлення в таємниці, то зараз не хочу нікому, крім близьких людей, про це говорити.

І взагалі — в нас немає як такого інституту усиновлення, системи. Є клуби всиновителів, є організації, які допомагають, є окремі люди, які проводять тренінги.

Батькам усиновлених дітей найголовніше зрозуміти, що вони не одні такі, що проблеми схожі у всіх. Наприклад, усиновлені діти часто погано вчаться – незалежно від освіти батьків і віку усиновлення.

Реакції також практично ідентичні. Дитина може бути дуже жорстокою, але моя порада – завжди казати правду, якщо дитина раптом заявляє, що не рідна. Їй важливо відчувати захист і любов.

У травмованих дітей ці рани загоюються дуже довго. А діти, що побували в дитячих будинках, – усі травмовані.

Але якщо ви вирішили всиновити – робіть це, бо бачити, як зростає твоє сонечко, як вона намагається копіювати жести, манери, бути схожою на батьків, – це справжнє щастя. Більше ексклюзивних новин читай у газеті «ЯСНО». ЗакарпатПост