Таємниці закарпатських волохів: чому їх досі плутають із ромами

Упродовж історії високогірні пасовиська південного узбіччя Карпат приваблювали численні народи. Поки навколо руйнувались й створювались імперії та нації, тут займались скотарством та жили з лісів, передаючи свої знання та ремесла з покоління в покоління, і так до сьогодні. Так на Закарпатті збереглася культура волохів. Нащадки колись напівкочових груп волохів-скотарів продовжують говорити специфічним діалектом румунської мови та займаються традиційним ремеслом — працюють із деревиною. Проте, звідки й коли вони прийшли та чому вирішили «осісти» саме тут, досі є таємницею як для науковців, так і для самих волохів — їхня історія передавалася із вуст у вуста, і згодом забулася.

Обава. Робити ложки

Олена сидить на низькому стільчику в невеличкій майстерні, що прилягає до хати. В неї за спиною полички з інструментами та бляшанками, на стіні висить старе велосипедне колесо. Її чоловік Володимир Волошин рубає сокирою плахи. На вимощеній дошками підлозі — обрізки деревини, бруски та готові дерев’яні ложки.

— Що люди старі робили, то й ми тепер робимо.

Для родини майстрів, як і для багатьох волохів Обави, виготовлення ложок — сімейна справа, яка приносить основний дохід.

— Ложки, лопатки із дерева знаємо як робити. Лиш це й робимо.

Щодня подружжя Волошиних робить по 40-50 ложок, щоб наступного ранку везти їх на базар. Це важкий та багатоетапний процес.

— Заготовки робить чоловік. Іде у ліс по деревину, робить заготовки з круглого дерева.

Володимир спершу рубає плахи сокирою. Потім сідає на стілець поряд із дружиною, бере сокиру за головку та починає «вичищати» прямокутні бруски лезом. Він стинає смуги дерева, щоб вийшла вузька та довга ручка; далі знімає маленькі тріски в ширшій частині, де буде черпало (заглибина).

Олена обтесує заготовки звичайним ножем: спочатку вирізає перемичку, надає округлої форми черпалу, потім згладжує ручку. Час від часу посміхається й говорить до чоловіка місцевим діалектом румунської мови.

— Румунською говорити нас навчили мама й тато. Вони жили тут, як і всі наші предки.

Тож волохи Закарпаття двомовні: місцевим діалектом румунської спілкуються всередині громади, а українською — поза її межами:

— У нас діти вчать дві мови: українську і румунську. Вдома румунською говорять, а як дитина йде в дитсадок, до школи, треба щоб знала українську, за себе щоб могла постояти, сказати вчительці все.

— В мене менший син навчився це робити, а старший уже не захотів. А менший знає як ложки робити.

Мова та ремесло — ледь не єдине, що залишилось від волоських звичаїв:

— Паску держиме як всі українці. Паску, Різдво, свята, а так наших традицій немає у нас. Просто робимо, як усі. Тоті-во на заробітки їдуть, наприклад, а ми з ложками так.

Місцеві майстри розповідають, що раніше у волоських селах робили також корита та миски, але зараз лишилися тільки ложкарі:

— То старі люди знали як їх робити, а молодь — ми вже того не робимо, лише ложки і всьо.

Марія Волошина, тітка Олени пояснює, що причина — збіднілі природні ресурси:

— То давно ліси були, возили люди (деревину. — ред.). А тепер вже немає — ліси повирубували. На корито, наприклад, велике, деревини вже немає, тільки на ложечки. З того корито не зробиш.

Тож, тепер у невеликих волоських громад на Закарпатті з традиційних ремесел волохи займаються ложками. Технологія в усіх майже однакова. Чоловіки вирубають заготовлення з верби, тополі, осики або ж з липи. Потім зачищають: хто сокирою, як чоловік Олени, хто спеціальним кривим ножем, що має зручні вигини для обробки черпала ложки, або лижкою — округлим різаком для вирізання заглибини в ложці. Залишається обтесати й згладити шкарубку поверхню майже готових ложок. Це зазвичай роблять жінки. Наступного дня вони везуть продавати свої вироби на базар. Олена розповідає, що визначеного місця торгівлі у волохів немає, вони їдуть на базари в різних містах України:

— Київ, Житомир, Львів, Стрий, Калуш, Франківськ, Ужгород, Чоп — усюди! Берегове, Свалява, Воловець, Славськ, Скотарське — всюди, всюди ходимо.

Проте, ні як волохи почали робити ложки, ні звідки вони прийшли, родині майcтрів, як і іншим волохам Закарпаття, невідомо.

Забута історія — не рідкість для кочових народів з усною культурою. Знання та спільні уявлення про минуле губляться, і за відсутності документальних джерел, з яких можна було б вчити свою історію, нащадки таких етносів не живуть минулим.

— Ми не знаємо. Нас тут так лишили, та так і обжилися.

Звідки волохи?

Походження волохів таємниця не лише для них, а й для наукової спільноти. Дослідники часто пов’язують назву етнічної групи із Валахією (або як її ще називають Волощиною) — історичним регіоном між Дунаєм та румунською частиною Карпат. До речі, саме із Волощиною пов’язана назва «волоського» горіха — ймовірно, саме звідти він потрапив до України.

На початку XIV століття Валахія була частиною Придунайського князівства Мунтенія. У XIX сторіччі Валахія об’єдналась із Молдавським князівством — іншою монархічною державою Придніпров’я на північ від Валахії. Таку теорію походження волохів представлено й у Великому тлумачному словнику української мови. Тут «волохи» — це назва середньовічного населення Придніпровських князівств і Трансільванії — славнозвісної батьківщини графа Дракули. Отже, волохи — це нащадки народу, з якого потім протягом XIX та XX століть утворювались румунська та молдавська нації.

Однак, це лише одна із версій, адже слово «волох» існувало ще за часів Римської імперії. В давньогерманській мові волохами називали мешканців романізованих провінцій чи Риму. Таких провінцій неподалік Карпат було кілька: Дакія та Моезія на території сучасної Румунії, Македонія та Фракія (територія сучасної Болгарії, Сербії, Греції та Туреччини).

Доказом правоти цієї теорії вважається поширення так званого «волоського права» на західноукраїнських землях у XIV-XV ст.

Однак, в середині XIV ст. відбулась вагома трансформація слова «волох». Тоді у сербському збірнику законів слово «волох» був синонімом слова «пастух». Таке ж значення зустрічається й у Моравії двома століттями пізніше. Тож, згодом етнонім «волох» перетворився на термін, який визначає не етнічність, а приналежність до певної соціальної групи, в цьому конкретному випадку до групи скотарів, пастухів. Така теорія майже унеможливлює ідентифікацію волохів Закарпаття, бо у Карпатах повсякчас було чимало груп, які займалися скотарством.

Волохи Закарпаття

З огляду на таку невизначеність, сьогодні волохами вважають народи, які говорять східнороманськими мовами: арумунів, дакорумунів, мегленорумунів, істрорумунів та марлахів. Ця етнічна група заселила території Центральної, Східної та Південно-Східної Європи, зокрема, поселення волохів є в Угорщині, Сербії, Хорватії, Македонії, Албанії, Греції та Болгарії. Іноді до цього переліку додають і Польщу.

В Україні волохи здебільшого живуть у селах на Закарпатті: Обаві, Мирчі, Вижниці, Порошкові. Існує лише одне поселення за межами Закарпаття — село Волоське у Дніпропетровській області, закладене у XVIII столітті полоненими з Валахії, яких звільнили запорізькі козаки.

Перевіреної інформації про те, що закарпатські волохи так само прийшли з Валахії, немає. Загалом, історична пам’ять волохів — сукупність уявлень та знань про спільне минуле, зникає. Тож не дивно, що їх тут плутають з іншими етнічними групами, зокрема із ромами.

Проте, таке порівняння базується на стереотипному ототожненні обох груп з молдаванами та румунами. Та з огляду на теорії походження волохів таке спрощення є хибним. Різниця між двома етносами помітна і без занурення в їхню історію.

На відміну від ромів, волохи Закарпаття все ж не живуть табором, мають цілком світлий відтінок шкіри, часто — світле волосся та очі. Волохи говорять діалектом румунської, можливо дакорумунською (за іншою версією — законсервованою літературною румунською XVIII ст.), яка ромам невідома.

Порошково. Родина Горбат

Василь, Сергій та Жана Горбат, волохи з села Порошково, які живуть поряд із ромським табором, підтверджують, що ці дві етнічні групи говорять зовсім різними мовами:

— Ми добре розуміємо румун. Їх дуже багато останнім часом приїжджає сюди. Мову румун розуміємо, а ромів — ні.

Село Порошково — найбільше волоське село в регіоні, наразі тут проживає понад дві з половиною тисячі волохів (а це наразі — майже половина усіх волохів України), і їхня чисельність досить швидко зростає:

— Чим далі, тим більше зростає кількість. У нас сім’ї великі, вісім-дев’ять дітей, десять. Один є старший дядько, то він двадцять дітей в сім’ї має.

Ранні заміжжя та великі родини — традиційні для волохів. Сім’ї зазвичай живуть поряд: батьки зводять будинки молодятам поряд зі своєю хатою. Тож дітей виховують всією родиною. Ще двадцять років тому волохи рідко віддавали дітей на навчання, малеча з раннього віку допомагала із хатніми справами та працювала. Сьогодні, розповідає Жана Горбат, всі діти відвідують місцеву школу, хоч і не всі завершують навчання:

— Я відходила одинадцять класів до загальноосвітньої української школи. Усі наші діти вчаться українською. Ну, не всі навчаються до одинадцятого класу. Є такі, хто до дев’ятого, є до восьмого, до сьомого класу. Є спад великий, бо дітей на зарабітки висилають, а до школи не хочуть так дуже віддавати.

Волохи змалечку залучені у життя родини. Це певною мірою пояснює згуртованість волоської громади. Неофіційним лідером для волохів є біров («суддя» угорською). Цікаво, що серед усіх поселень волохів на Закарпатті біров є лише в Порошкові. Проте, тут усі його називають бароном, певно роки сусідства з ромським табором даються взнаки. Жана та Василь Горбати розповідають, що першим біровом у Порошкові був їхній покійний батько. Брат із сестрою пригадують, що волохи в селі обрали його, тобто попросили очолити громаду:

— Він став тут бароном. Його люди поставили, тому що тут був хаос досить сильний. А батько взяв все в свої руки: дороги робив, самостійно все з людьми вирішував. Він знав до людей підхід, його дуже сильно поважали.

Біров у Порошкові не має реальних повноважень. Його неформальна юрисдикція розповсюджується лише на волохів, тоді як у селі живуть і українці, є сільський голова та органи місцевої влади. Власне, біров є такою собі сполучною ланкою, він представляє інтереси волоської спільноти та досягає порозуміння із «не волоською» частиною села.

Жана пояснює, що її батько був відповідальним за вирішення будь-яких конфліктів та справ громади і мав великий авторитет:

— Даже як людина якусь проблему має, піде до голови (села. — ред.), то їй скажуть: «Ти була у барона? Спитай його». Для барона всі двері відкриті в районі, в області, а для простої людини двері не будуть відкриті. Він все має право рішати, за людину має знати, ну всьо.

Після смерті батька, Василь перейняв на себе відповідальність бірова. Виконувати нову роль йому допомагає двоюрідний брат Сергій. Удвох вони також продовжують та розвивають справу батька — столярство.

Загалом у Порошкові майже забули традиційне волоське ремесло. Тут, за словами Василя, багато хто займаються будівництвом:

— Років п’ять-шість як основний заробіток, із чого проживають волохи — то закордон. Багато людей працюють на будівництві. Підсобники, є майстри хороші теж, які вміють там все робити. Хто не вміє будувати, то йдуть ріжуть ліс. У Чернівцях, на Тернопільщині — всюди наші люди. Збирають бригади по п’ять-шість людей і їдуть на роботу. Працює народ, стараються якось.

Це почалось ще за радянських часів: тоді волохи цілими сім’ями їздили до Казахстану «на саман», тобто працювати на будівництві. Василь пригадує, як його родина вирушала у цю подорож. Йому на час перших таких поїздок було всього шість років:

— В Казахстані хати тоді зводили тільки із самана. Там цегли не було. Тоді, до 1990-х років, там тільки саман був. Батько із собою брав десять-дванадцять людей, ми сім’ями, із жінками, із дітьми їздили, і так робили саман той.

Коли Україна стала незалежною державою, волохи Порошкова продовжили займатись будівництвом, але вже в Україні. А батько Василя вирішив освоїти нову для себе справу:

— Союз коли розпався, пам’ятаю, то батько одразу приїхав додому і, ну, зробив собі один станок і почав там майструвати столярну роботу. І воно так всьо пішло.

Василь з дванадцяти років допомагав батькові працювати на саморобному деревообробному станку. Він каже, що одразу відчув потяг до роботи із деревом та демонстрував неабиякі здібності. Василь пригадує, як у п’ятнадцять років допоміг батькові зробити різьблення на дверях:

— Пам’ятаю, як зараз, батько хотів зробити сам, але він просто не знав як. А я від нього почув, пішов і за півгодини зробив. Я тільки взяв свердло, шматок металу і один зверху приварив там, свою фантазію використав, до сверлильного станка притулив і всьо.

Пізніше Василь працював із деревом на заводі у Хмельницькому, де одразу попросив директора купити нові деревообробні станки. Василь розповідає, що той спочатку мав сумніви, адже Василь був самоучка, але врешті погодився дати йому можливість проявити себе.

Так столярство стало важливою частиною життя Василя. Сьогодні він має власний цех у Порошкові, де разом із двоюрідним братом виробляє меблі на замовлення, а також сам виготовляє оздоблення для власного будинку.

Тож волохи Закарпаття зберегли низку своїх культурних ознак і з гордістю говорять про своє волоське походження. Проте вони не шукають національного самовизначення чи державності та вважають себе українцями:

— Ми громадяни України, в нас нема волохів там, в нас нема румунів. Батько, якось домагався, щоб було в паспорті написано «румуни». Не давали нам такого громадянства свого (волоського. — ред.). Бо як будемо мати своє гражданство, нам треба буде і нашого президента, школу, щоб всьо наше було. Нема у нас такого. Все українське. А ти завжди пам’ятай, що більше цікавих новин ти можеш прочитати тільки у газеті ЯСНО. Купи газету у кіоску, або передплати на своїй пошті. Індекс 76076. ЗакарпатПост