Дорогу з лісу старенькі закарпатці знайшли аж на восьмий день мандрів

Продовження. Початок тут

«Чоловік навіть жував якихось жуків та хробаків. Я не могла, мене нудило. Жила лише на зеленині. А коли ми вийшли на суничну галявину, кричала від радості. Поки не позривала всі плоди, не пішла звідти. Але так щастило далеко не кожного дня. На третій день блукань я вже навіть звикла до всього. Я змирилася і вирішила – хай буде що буде. Хоча в глибині душі сподівалася, що надибаємо якусь хатинку…. але осель ніде не було. Ні грибарів, ні випадкових людей. Єдині живі істоти, кого ми зустріли – це косулі. Вони нас злякалися не менше, ніж ми їх. Тварини мирно паслися, а побачивши нас, почали втікати. Їх було десь 15-20. Такі стрункі і прудкі, що я довго ще дивилася їм вслід. Ми пішли в напрямку, куди побігли вони, і вийшли до якогось струмка. О! Це було щастя! Ми могли напитись води! Вона була неймовірно смачною і чистою, такою ароматною, як ніколи!», – каже жінка, пише газета «ЯСНО».

Дорогу подружжя знайшло аж на восьмий день лісових мандрів.

«Вона була ґрунтовою і досить широкою. Я точно знала, що вона приведе до будинків. І не помилилася. Уже за метрів 200 ми вийшли на хатки. Я постукала у вікно першої ж.  До нас вийшов чоловік років 40. Він подумав, що ми якісь безхатьки і спочатку навіть вислухати не хотів.  Та потім вдалось його переконати, що ми заблукали. Ми були брудними, знесиленими і дуже хотіли пити. Чоловік виявився дуже добрим. Він відвів нас до хати, а його мати нас нагодувала, напоїла, запропонувала трохи відпочити. Вона була медсестрою і обробила рани на наших ногах, бо ми неодноразово травмувалися у лісовій гущавині, пробираючись крізь зарості. Ми з Василем позасинали як діти. Прокинулись уже під вечір. Нас пішки додому не відпустили. Чоловік, на щастя, мав старого «Жигуля» і відвіз нас прямо в Ужгород. На дачу йти нам зовсім не хотілося, ми мріяли про ванну і відпочинок», – зізналася закарпатка. Повний текст читай у газеті «ЯСНО». ЗакарпатПост