Фотограф показав 36 видів Говерли. Унікальні фото

Дмитро Купріян створив аналог «Тридцяти шести видів Фудзі» Хокусая, але замість Фудзіями зняв Говерлу. Фотограф працював над проєктом три роки. У результаті вийшла медитативна серія про найвищу гору України.

Говерла — найвища гора України, що, за аналогією зі священною горою Фудзі в Японії, овіяна легендами. Ці дві гори мають практично ідеальні конічні обриси і схожі силуети. Надихнувшись «Тридцятьма шістьма видами Фудзі» Кацусіки Хокусая, фотограф Дмитро Купріян створив власну добірку видів, щоб нагадати українцям про сакральність Говерли, пише birdinflight.com

Дмитро Купріян

Український фотограф-документаліст. Працював фотографом в УНІАН та українських ЗМІ, зараз займається персональними проєктами. Виставлявся в Україні, Грузії, Італії, Угорщині.

— Цю серію я почав знімати в квітні 2017 року. Це було моє перше сходження на Говерлу і на сусідню гору — Петрос. З того часу я п’ятнадцять разів їздив у ті місця і двічі піднімався на Говерлу.

Зараз, на мій погляд, Говерла є не сакральним місцем, а скоріше туристичним об’єктом для українців. Але мені б хотілося, щоб було інакше і люди вирушали в гори за новим духовним досвідом.

У 2010 році мене надихнула серія гравюр Кацусіки Хокусая «Тридцять шість видів Фудзі». Потім я став шукати потрібні образи в книгах («Латиські дайни» з ілюстраціями), альбомах, фотографіях і картинах — у мене перед очима все ще стоять старі розфарбовані світлини Парижа, зображення з книги «Тридцять шість видів Ейфелевої вежі» Анрі Рів’єра та альбом з малюнками тварин «Подорожі Ісландією» Еггерта Оулафссона і Б’ярні Палссона.

Говерла — одна з декількох гір у Чорногірському хребті, з усіх боків вона закрита іншими хребтами і не дуже вирізняється серед них. Іноді я навіть плутав її з сусідньою вершиною, з Петросом. Крім того, Говерлу часто закривають хмари, і тоді доводиться чекати просвіту. Було складно відшукати цікавий сюжет, але ще складніше — сфотографувати Говерлу.

Туристи в горах зайняті своїми справами, інші мандрівники їх не надто цікавлять. А ось місцеві жителі не проти бесіди. Їм цікаво почути про новини зі світу, як вони кажуть, «з України» (чомусь вони начебто відокремлюють себе від решти країни). Саме місцевих я і намагаюся знімати.

Коли я тільки розмірковував про зйомку, я уявляв собі гуцулів, які пасуть худобу, уявляв трембіти, карпатські пейзажі… Але в реальності звичайні люди займалися звичайними справами. Ніхто не ходив у гунях, як гуцули на фотографіях. Пастухи на випасах були взуті в звичайні калоші й одягнені в штани і сорочку. А на трембіті грали тільки на Різдво.

Я побачив жінку, яка сиділа до мене спиною. Несподівано вона обернулася — в руках у жінки був ніж — і запитала: «Ну що, знайшов кохання?»

Одного разу, коли я спускався з полонини Кукул, звідки відкривається вид на Петрос і Говерлу, я побачив жінку, яка сиділа до мене спиною. Несподівано вона обернулася — в руках у жінки був ніж — і запитала: «Ну що, знайшов кохання?» У цьому моменті було щось магічне.

Зараз я надрукував і розфарбував 19 фотографій — робив по одній на місяць. Я друкуватиму знімки ще принаймні півтора року, і за цей час я хочу зняти ще кілька сюжетів у Карпатах.