АНОНС. Мацюпісінький пиріжок, є за що вщипнути. Чи добре, коли діти повненькі?

Чому бабусі люблять повненьких дитинчат? Чому милуються надутими, мов повітряна кулька животами малят і пухлими, ніби хлібний батон, щічками? Чому худеньким, але енергійним  діткам завжди ставлять у приклад товстунів і лінюхів? Чи дійсно здорова дитина має бути, як кажуть, набитою? Чи все ж, усе з точністю до навпаки? Сьогодні газета «ЯСНО» це і з’ясовуватиме.

Дивись, який Ромчик гарний, пухнастий, є за що ущипнути. А ти, як кліщ худа!

Я з маленької була худощавою. У дитинстві бабуся силою нашпиговувала мене, наче фаршировану рибу, м’ясом, яке я зненавиділа на все життя. Мене нудило, заливало сльозами, але вона змушувала їсти, їсти і ще раз їсти. Загалом людиною вона доброю і старалася, аби ніхто не був голодним, сама їла багато і була круглою, наче м’ячик… Така низенька і повненька. Я швидко навчилася хитрувати і згодовувати своїми щедрими пригощаннями домашніх котів та собаку. Два котяри Мікі і Пітю у нас були, наче вагітні кішки. Пес Рекс зайві кілограми зганяв бігом… і він мав досить нормальний вигляд.

Утім ця любов до перегодовування всіх передалася і моїй мамі. Коли мені було 6 років, бабуся померла від серцевої недостатності. Очевидно далися взнаки зайві кілограми. Утім крім цього у неї був цілий букет інших хвороб… Також від неправильного харчування. Хоча господинею вона була доброю, готувала дуже смачно, проте всі  страви були шкідливими – жирними, гострими, смаженими, на столі також було багато всяких пиріжків, млинців, вареників, пельменів, інших борошняних виробів та копченостей.

Тож я росла завжди напівголодною, бо більшість того, що готувалося вдома, мені не подобалося. Коли не вдалося висипати їжу домашнім тваринам, мама робила скандал:

«У всіх діти, як діти, камені би з’їли… а ти – кара мені небесна! Те не хочу, те не люблю, те не буду! Старайся – не старайся, вари – не вари, а вона за цапову душу їсти не хоче. І в кого ж ти така вдалася на мою голову! Ну чекай-чекай… коли сама почнеш готувати, поцінуєш тоді роботу матері!» – кричала вона щоразу.

Я, щоб її заспокоїти, з’їдала шматок чогось, але це давалося дуже важко і я ніколи не доїдала жодну страву.

«У тебе шлунок уже стягся так, що розміром, як горошина. Вітер подує і тебе знесе. Від такого харчування ти ніколи не виростеш! Будеш як зносок мала!» – атакувала вона далі.

Утім мені було начхати, чи виросту я високою, чи залишуся низькою. Головним було, аби силою в мене їжу ніхто не пхав.

А ще була у мами знайома кухарка. Така собі баба-вогонь! Огрядна, грубезна, як чолов’яга. Ходила вона, як качка, перевалюючись із боку на бік. Жили вони неподалік від нас. Мала вона сина Ромчика. Хлоп’як був на рік старшим за мене, вчився в тій же школі, товаришував із тими ж хлопчаками, що і я, але повна моя протилежність. Скільки разів я проходила біля його хати, він завжди сидів біля огорожі і щось жував. Інші хлопці ганяли м’яча, а Ромчик-пончик спостерігав.

Мама мені завжди його у приклад ставила:

«Дивись, – казала. – Який Ромчик гарний, пухнастий, є за що ущипнути. А ти, як кліщ худа!»

Мене це дуже дратувало. Ну кому ж подобається. коли його порівнюють із іншими, та ще й із цим хлопцем • Цілу статтю читай у свіжому номері газети ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекси 76076, 76300 • ЯСНО – газета №1 для життя! ЗакарпатПост