Через тиждень після похорону закарпатець прийшов додому. Дружина знепритомніла
Мирослава живе в одному з сіл Хустщини. Її чоловік Микола все життя їздить на заробітки, вона ж сидить вдома, каже, що займається вихованням чотирьох дітей, пише газета ЯСНО.
Та якось жінці зателефонували з Чехії, де на той час працював чоловік і повідомили страшну новину, що він загинув, потрапивши у страшну аварію дорогою додому. Також тоді втратили близьких ще 8 закарпатських родин.
«Я не тямила себе від горя, – розповідає газеті «ЯСНО» жінка. – Чоловіки були з різних сіл. Із нашого – мій один. Я поїхала на впізнання. труп був такий розчавлений, що щось зрозуміти було складно. Впізнала лише за татуюванням на руці. Там у нього був кораблик, бо він служив у Армії в Одесі і там собі набив разом з другом із Чернівців. У Миколи та Ігоря були абсолютно одинакові наколки. Саме таких немає більше ні в кого, бо макет розробляли вони самі».
Згорьована жінка почала готуватись до похорону. Діти плакали за батьком, вона – за чоловіком. Думала, як тепер житиме без годувальника… уже сама обмірковувала, як поїхати в Чехію, на кого залишити діточок, найменшому з яких був усього рік, а найстаршій доньці – 12.
Поховали Миколу на гарному місці, проводжати його зібралось багато людей. Ночами Мирослава не могла спати, не знаходила собі місця… дуже побивалася за коханим.
Та через тиждень після цієї страшної події посеред ночі у двері почувся сильний стукіт. Мирославу, наче ошпарили, вона ж нікого не чекала… Боялась іти відчиняти.
«Люди знають, що я тепер вдова, – подумала я, – пригадує жінка. – Тож хтось обікрасти вирішив. Стукіт дедалі ставав гучнішим… по той бік дверей хтось явно нервував. Я взяла кухонний ніж і все ж вирішила піти подивитись, хто там. Думаю, ворота ж зачинені. а може усе ж хтось зі своїх… ніхто не знає, де ключ ховаємо… тільки рідні. Та й чи стукали б злодії. вони б просто вибили вікно чи двері»
Мирослава, набравшись мужності відчинила…. а на порозі стояв Микола. Від переляку жінка одразу ж втратила свідомість.
«Коли я оговталась, чоловік обливав мене водою і схилився над обличчям. Перше, що я видавила з себе: «Я ще жити хочу! У мене діти малі! Чому ти прийшов за мною?», – каже Мирослава.
Микола ж нічого не розумів. І всіляко почав заспокоювати дружину, випитуючи в неї, чому вона зустріла його так дивно.
«Та ти ж тиждень тому помер! Ми тебе поховали», – казала вона, не перестаючи хреститися.
І тоді чоловік розповів, що ж із ним відбулося насправді.
Автомобіль, яким поверталися додому заробітчани справді потрапив у аварію і всі, хто був у ньому – загинули. однак Миколу викинуло з мікроавтобуса на поле. Там іще з одним чоловіком він пролежав без тями майже добу. Їх ніхто не шукав, бо точно нікому не було відомо, скільки пасажирів перевозив водій. Оскільки подія трапилась давно, мобільних телефонів ні в кого не було. На щастя, гроші і документи у обох чоловіків були при собі, вони носили сумки-пояси. Зникли лише речі. Побиті, скалічені і голоді вони дісталися до кордону попутками, а з Ужгорода – так само зустрічними автомобілями додому.
На щастя, у обох крім струсу мозку, синців та забоїв серйозних травм, що загрожували б здоров’ю не було.
А як же з татуюванням, яку впізнала на руці Мирослава?
Справа в тому, що до Миколи приїхав працювати і Ігор. Його батьки померли, родини він не створив, тож останнім часом почав частенько випивати. Микола допоміг йому виїхати, аби чоловік відволікся. трохи заробив грошей… На. на жаль, ті заробітки стали для нього не лише першими. але й останніми. Саме його Мирослава і прийняла за чоловіка і його поховали у селі.
Відновлював документи Микола досить довго, бо його всі вважали покійником. А на своїй могилі він змінив табличку і запросив священника відслужити за упокій за Ігоря. Хоч із того часу минуло 20 років цей випадок родина пам’ятає у деталях і не забуде його ніколи • Більше цікавих історій читай у свіжому номері газети ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекс 76076 • ЯСНО – газета №1 для життя! ЗакарпатПост
