Під Ужгородом біолог і мандрівник облаштував альпінарій, який вважається найкращим в Україні
Про сад Віктора Ганущина на Закарпатті не чув хіба що немісцевий. Решта або були тут, або мріють потрапити. У біолога на приватній ділянці площею 1 га зібрані цілі видові колекції рослин (первоцвітів, півоній, рододендронів, хвойних), а ще — власноруч сформована альпійська гірка, рівних якій, кажуть спеціалісти, нема в Україні.
Із 2020 року Віктор Ганущин здався під тиском друзів і знайомих і почав організовувати у своєму саду дні відкритих дверей. Тож, записавшись попередньо та вибравши час, коли господар удома і не мандрує світом, тепер помилуватися цим рукотворним дивом може кожен, пише Укрінформ
НАЙВИЩА ПОХВАЛА БУЛА ВІД СУСІДА
Важко уявити, що ця місцина, яка зараз квітне й переливається найрізноманітнішими кольорами і вражає формами, ще якихось десять років тому була купою каміння на приватній ділянці.
– Я купив цю ділянку в 2009 році — вона розташована поруч із моїм будинком, тут була територія сусідів. Я довго їх умовляв продати (плани закласти тут альпінарій були одразу), але вони все ніяк не погоджувалися, також хотіли будуватися й жити тут (саме для цього й завезли сюди оті чотири КамАЗи каміння, які я потім вручну перескладав). Але тоді прийшла криза 2008-го року — в сусідів плани змінилися, і так я став власником цієї землі, – розповідає історію свого диво-саду Віктор Ганущин.
Він, пригадуючи, просить уявити, що усе це навколо, що зараз упорядковане зонально, було просто купою каміння в заростях ожини та бур’янів. А які тут шикарні були полози!
Мені спочатку не віриться, що цю територію можна було самотужки впорядкувати.
– А саме так і було. Важко було змінити той хаос на космос — я довго думав, як це зробити. Мені хотілося насамперед, щоб гірка мала природний вигляд. Тому найбільша робота — це саме впорядкування каміння на території. Керувався чудовою книгою американських авторів “Робота з каменем”, саме за нею побудував першу півтораметрову суху опорну стінку. Уявіть, що тут на території в майже 1 га кожен камінчик по чотири рази мною вручну перекладений! Це неймовірно затратна за людиногодинами робота: вибудувати в єдиний ансамбль чотири КамАЗи розсипаного по схилу каміння! Це переважно андезити та місцеві породи (недарма село називається Кам’яниця, для своєї гірки я підшукував по околицях підходящі каменюки, такі собі “чемодани”, бо з ними легко працювати, укладати їх — на відміну від круглих бриляків), і, впорядковані, вони потім виглядають природно. Знаєте, яка була найбільша похвала моїй роботі? Коли сусід прийшов, глянув на гірку і сказав: “Но нич не не розуміву: туй ни в кого на ділянці скелі нема, а в тебе скеля вийшла!” Тобто я так зімітував розташування каменів, що воно дійсно стало схоже на вихід породи. Але то все не вулканічна діяльність мільйони років тому — а зроблено своїми руками!
ЧОМУ СОЙКИ ЗАВАЖАЮТЬ КАТАЛОГІЗАЦІЇ
Якщо Віктор Ганущина спитати, скільки нараховує його колекція рослин на гірці та в саду (у ботаніка тут рослини згруповані за чотирма зонами: болото, луки, ліс та альпінарій) — він губиться в рахунку. Каже, що нереально назвати точну цифру, бо в саду йде постійний динамічний процес: щось вимирає, щось нове з’являється, устежити за цим самому просто неможливо.
– Раніше було так, що я кожен рік складав стос порожніх контейнерів від посаджених рослин. Але визначити з того всього, що росте, а що не прижилося — дуже важко. От воно росте, ти поїхав у подорож, повернувся – а рослина вже пропала. Або посадив 20 сортів чогось нового, заніс до каталогу — а з того вижило лише сім. Або коли рослина не приживається, а ти саджаєш знову і знову… – пояснює Віктор Ганущин.
Утім зауважую, що біля деяких рослин на гірці є бірочки з назвою та роком посадки.
– Раніше такі робив біля кожної, але цим зацікавилися місцеві сойки: вони викльовують ці бірочки і крадуть їх. Заважають каталогізації, – сміється біолог.
Та й до вибору рослин треба підходити виважено, наголошує Ганущин.
– Часто люди бачать цікаву рослину і відразу хочуть її купити: мовляв, ой, така квіточка гарна, я її у вас куплю. Я одразу питаю: а де ви її посадите? Така рослина на грядці рости не буде — вона вимагає своїх умов вирощування. Це — ксерофіти, тобто, рослини, що ростуть на сухих схилах, і коли їх покласти в чорнозем, вони за сезон наберуть вегетативну масу, цвісти не будуть, а в першу ж зиму помруть, бо мороз уб’є всю оту недозрілу зелену масу.
Ось ця тепла й волога зима була аномальна і багато хто з мешканців гірки її не пережив, каже Ганущин.
– Багато рослин “загрибили” (на них поселився грибок — авт.) – якісь лікую, якісь уже померли. Для ксерофітів краще, коли зими сухі та морозні, це їхні природні умови.
Біолог звертає при цьому увагу на флокси-самосіви: вони висіялися на дорозі і цвітуть тут набагато рясніше та пишніше, ніж поруч на гірці.
Більшість рослин до своєї колекції Ганущин купує в розсадниках чи у приватних колекціонерів у Чехії, рідше — у Німеччині. Каже, що саме у цих країнах — найкращі в Європі гірки, тут дуже розвинена культура альпінаріумів.
– Власне, моя гірка почалася із спеціалізованої екскурсії любителів найкращими альпійськими гірками Чехії, саме чехи вважаються власниками найкрутіших альпійських гірок в ЄС, є навіть окремий вид альпінаріумів — у нас їх називають “чеські скалки”, англійською цей термін звучить “Crevice garden”.
Крім розсадників, Віктор Ганущин привозить собі рідкісні рослини з мандрівок (він об’їздив понад 60 країн світу).
– От, до речі, тюльпанчик, привезений з Ірану, росте у мене вже чотири роки. Із тропіків нічого не везу — все одно не приживеться. Модні тибетські аборигени також у нас довго не живуть, але з деяких регіонів можна спробувати — наприклад, із Кавказу рослини дуже добре приживаються. Але це довгий процес: ти привозиш насіння (або цибулинку), потім довго його пророщуєш, акліматизуєш… Ну і звісно, це все контрабанда, – сміється Віктор Ганущин. – Але для закарпатця, котрий виріс на чотирьох кордонах, тут нема нічого дивного.
НАЙДОРОЖЧІ СЕРЕД ХВОЙНИХ – МУТАНТИ
Окрема любов біолога — хвойні рослини. Їх у Ганущина близько 100 видів і сортів, більшість — рідкісні карликові.
– Вони особливо цінні, бо кожна рослина доростає до певної межі і більше не росте. Тобто, вони вимагають мінімуму роботи та догляду. Але за цим стоять десятки років роботи селекціонерів. Наприклад, висівають тисячу насінин, і відбирають ті, в яких є видові відхилення — низький ріст, кучерявість, нерівна крона чи стовбур… Тому коли у мене покупці питають, мовляв, а чому воно таке дороге, відповідаю: тому що ця цікава рослина — економія твоїх 30 років життя.
Особливо пишається Віктор Ганущин кількома своїми хвойними — це плакучий кедр, секвоядендрон гігантський (те саме мамонтове дерево, що сягає 150 метрів у висоту, тут воно досягло поки що лише 15 метрів) та рідкісний гімалайський кедр.
– Ще дуже люблю свої “крякозябрики” — мутаційні форми популярної туї смарагд, їх вивів чеський брідер Голуб, він знайшов саме таку мутацію та розмножив її. Вони ростуть собі такими покрученими монстриками, бо не мають апікальної точки домінування. Саме цим і цікаві.
– А який із хвойних у вас тут найдорожчий та екзотичний?
– Найдорожчими будуть гімалайський кедр чи мамонтове дерево, бо вони найбільші. А от найдорожчий екзот — це подокарпус, хвойне, яке в природі росте в Новій Зеландії, їхній варіант нашого ялівця. Я цю рослину придбав у колекціонера в Чехії.
– Маєте улюбленців?
– Кожна рослина тоді улюблена, коли цвіте, у кожної свій період. Тоді по тричі на день до них підходиш. Зараз от чекаю, коли зацвіте моя колекція півоній з понад 30 сортів і рододендронів.
В УКРАЇНІ ЩЕ НЕМА КУЛЬТУРИ АЛЬПІНАРІВ, ЦЕ БІЛЬШЕ СХОЖЕ НА КІЧ
Цікавлюся, чи часто приїжджають подивитися його еталонну гірку дизайнери — адже в Україні останніми роками альпійські гірки також дуже популярні.
– Так, це модно та круто, але народ в переважній більшості цієї культури у нас поки не розуміє. У нас у великих містах мільйонниках (Київ, Харків, Одеса, Дніпро) ландшафтні дизайнери альпійські гірки не хочуть робити — і це в ментальності, насправді, закладено: степовик лісу та гір боїться, він їх не розуміє. А ми, мешканці гірських територій, так само некомфортно себе почуваємо у степу, коли навколо тільки простір, нам треба якусь гору, ліс… Тому ті гірки, які я бачив в Україні і які радили, як найкращі зразки, мене не вразили. Вони виглядають непрофесійно, такими бутафорськими трохи. Ми жартуємо між собою, що в Україні популярні два типи альпінаріумів — “торт” (коли гірку формують пірамідально, поверхами) та “собача могилка”: кілька величезних каменів, а між ними квіточки. Іще фішка наших гірок — це здоровенні каменюки, водоспади та мармур. Насправді, це не культура — це кіч. Справжня альпійська гірка — це маленька частина схилу у твоєму саду, вона перш за все має виглядати природно. Ти не повинен копіювати Монблан, зроби шматочок схилу Монблану! Я, до слова, постійно запрошую іменитих українських ландшафтних дизайнерів у Карпати — подивитися на природні альпійські гірки у нас. Особливо це гарно на Драгобраті, на скелястих схилах гір Жандармів. Ви собі уявити не можете, яка там краса, коли вони цвітуть у липні! Дикі гвоздики, дикі айстри, едельвейси — очі розбігаються!
– А що вам дає ваша гірка — окрім слави найкращого альпінаріума в країні?
– Я цим живу! Ловлю тут світанки та заходи сонця, дуже люблю фотографувати сад саме на заході сонця, прекрасне світло тоді. Навіть коли працюю на гірці з рослинами — це задоволення, я знаю, як ця рослина далі буде рости, як цвістиме, я її стрижу, формую. Це як діти. Це на все життя! Гірка не для того, щоб отримати якусь іміджеву чи матеріальну вигоду (от як сусіди не розуміють і постійно питають, мовляв, що ти тут на горі бавишся, чом картоплю не садиш?) Порівняння із дітьми — дуже доречне, коли хворіють рослини, вони вимагають такого догляду, що часом навіть із дітьми простіше, – каже біолог.
БІДА ВІД ЗАПОВІДНИКІВ, АБО КРИТИЧНИЙ ПОГЛЯД НА ДОЛИНИ НАРЦИСІВ ТА КРОКУСІВ
Цікавлюся у Віктора Ганущина, чи займається він також і наукою, окрім як прикладним колекціонуванням рослин.
– Ні, я зараз на пенсії і не цікавлюся цим. Колись керував живим кутком у Палаці дітей та юнацтва, працював у відомій Ужгородській школі естетичного розвитку Жофчака, написав ще в 1995 році 5 авторських програм щодо викладання біології в школі — аби це робилося не так по-ідіотськи, як воно є зараз. Діти мають вивчати біоми, зв’язки в природі, а вже потім тичинки та маточки. Дитину треба знайомити із спектром флори та фауни насамперед свого регіону — із цього починати, тоді їй цікаво, а потім треба пояснити, як це живе та працює в комплексі. Тоді дитина розумітиме своє місце в цій екосистемі, свій вплив на природу. А те, що в нас у школах відбувається — це примітивізація вузівської програми, не цікаво для дітей і не дає жодного ефекту, вони не можуть навіть розрізнити рослини навколо.
А щодо наукових звань — гнатися за ними теж давно не цікаво. Мене знають маститі біологи Європи саме за мою колекцію рослин. Їх медальки не цікавлять, їх цікавить результат роботи.
Зі свого боку, часом не розумію дій наших науковців — от щодо заповідання та визначення червонокнижними деяких видів, – каже Віктор Ганущин.
– От зараз зацвітає знаменита Долина нарцисів, після сакур — це друга топова рослина на Закарпаття для любителів селфі та інстраграму. Але ніхто ж не говорить, що ця Долина нарцисів, відтоді, як її зробили заповідником, вимирає. Ще два десятки років тому в околицях Хуста цього нарцису вузьколистого було дуже багато, а зараз він зникає — фактично, площа цвітіння нарцису зменшилася тут у два рази. А чому? А тому, що змінили природні шляхи існування цього біому. Фактично, там посеред луки, де завжди росли ці нарциси, обгородили територію в 20 гектарів та понаписували: охороняється, будь-який вплив суворо заборонений. Там завжди було пасовисько, худоба випасала ці луки, люди їх косили. Науковці порушили цей біом, тепер там усе заростає верболозом. І нарциси пропадають. У мене нарциси цвітуть в саду під деревами, коли головки висохнуть, я їх обов’язково скошу, і наступного року вони знову буйно цвістимуть.
Або от як із крокусами, шафранами Гейфеля, не менш знаменитим сьогодні червонокнижником. Я свого часу працював у структурі Закарпатлісу, це були ще 80-ті роки. Тоді кожен голова райкому хотів мати заповідне місце на території лісгоспу, де би він собі збудував мисливський будиночок і водив друзів на пікніки. А як виділити таке заповідне місце в лісфонді? Дуже просто: треба там знайти рослину з Червоної книги! А що у нас всюди росте? Правильно: крокус Гейфеля — його всюди повно! От занесли його в Червону книгу — і можна робити заказники для кожного голови райкому чи лісгоспу. Жаль, що у нас ця система так працює, – зазначає Віктор Ганущин.
ЦЕ ДОБРЕ, ЩО УКРАЇНЦІ ФОРМУЮТЬ СВОЮ КУЛЬТУРУ ХАНАМІ
Насамкінець цікавлюся думкою колекціонера, чи матимемо за кілька років більш свідомих людей через ріст культури на кшталт японської ханамі: адже українці все частіше милуються цвітінням різних рослин у різні періоди року, це тренд — висаджувати алеї сакур і тюльпанові поля…
– Знаєте, Ужгород ще у 80-х роках минулого століття захоплював приїжджих у період цвітіння. Сакури, яблуні Недзвецького, тюльпанові дерева… Тут в 70-х роках у місті був дуже потужний склад працівників зеленгоспу. Усі ці екзотичні посадки культур, які є в нас у місті (платани, тюльпанові дерева, гінкго, оці чотири кедри на одній із центральних площ перед православним собором, проспект Незалежності, засаджений яблунями Недзвецького) — це все були саджанці їхнього ж виробництва: вони завозили насіння, пророщували, висаджували, доглядали. Зараз це відбувається безсистемно, а те, що було насаджено тоді, погано доглядається, особливо кронування дерев псує вигляд міста. Ну й інший тренд: коли замовили за кордоном начебто дорогі екзотичні дерева, посадили, гроші відмили, а воно тут не приживається чи хворіє.
– Цікава ваша думка щодо сакуроманії на Закарпатті: оця часом комедійна ситуація, коли міста наввипередки засаджують сакурами вулиці, сперечаються про найдовшу алею тощо.
– Це бізнес, мавпування, мода. От чому не посадити яблуні Недзвецького? Це дерева, які декоративні весь рік — і під час цвітіння, і влітку через колір листя, і восени — завдяки плодам. По-друге, вони стійкіші набагато до хвороб, бо сакура страждає від моніліозу. Словом, я би радив засаджувати різними видами дерев вулиці міст. Так буде зокрема й набагато більше варіантів заробітку на періодах цвітіння. Але загалом це добре, що в українців формується така от масова культура ханамі, що з’являються лавандові поля, тюльпанові. Це місцевий бізнес, розвиток, це корисно. А якщо власник доклав трохи розуму, фантазії та грошей — виходять чудові фотозони, тому це ще й красиво. А краса, як ся каже, рятує світ!
Тетяна Когутич, Ужгород-Кам’яниця
Фото з архіву Віктора Ганущина
