У дитинстві мачуха морила нас із братом голодом та зачиняла на ніч у неосвітленому холодному підвалі, а тепер, на старості, просить допомоги

Життя з мачухою у більшості випадків є непростим. Не дарма кажуть, що дитина без батька напівсирота, а без матері – сирота. Довелося пережити різні знущання від чужої жінки, з якою одружився батько і закарпатці Ларисі Подоляк. Та життя – бумеранг і зараз жінка стала такою ж безпорадною, якими були ті діти, над якими свого асу вона знущалась. І тепер Лариса не знає, допомогти мачусі чи ні. Вона поділилася своєю історію із газетою ЯСНО і просить поради у читачів.

Коли померла мама мені було 5, а братові – 3 роки. У неї був рак. Батько горював недовго. Уже за кілька місяців привів у будинок нову жінку. Не витримав навіть річного трауру. Мачуха була злою, як із казки про Попелюшку. Ще поки не мала власних дітей, нас не ображала, а як тільки народила близнюків-синів, почала над нами знущатись. Ми їли лише залишки зі столу, а деколи навіть лягали спати голодні. Вона ховала від мене шампунь і я мила волосся засобом для посуду. Змушувала робити всю домашню роботу. Черещ це я навіть не могла нормально витись у школі. Коли ми з братом щось виконували невчасно, вона навіть взимку зачиняла нас на ніч у холодному неосвітленому сирому підвалі. Ми там спали прямо на землі, бо навіть підлоги там не було. Своє дитинство я згадую. Як найстрашніші часи.

Брат, як тільки закінчив школу, поїхав на заробітки до Чехії. Зараз він там живе, там має свою родину. Я ж швиденько вискочила заміж за хлопця, з яким зналася всього три дні. Коли при знайомстві розповіла йому про своє життя, він пошкодував мене. На щастя, Василь виявився просто ідеальним чоловіком і ми з ним уже 18 років разом, живемо душа в душу, дуже щасливо. Разом виховали донечку, їй уже 17.

Батько помер кілька років тому, а мачуху після інсульту два місяці тому паралізувало. Тепер вона часто дзвонить мені, просить прийти допомогти, випрошує гроші. Я питала її, чому не звертається до своїх синів, та вона каже, що хлопці спилися і про неї забули. Час від часу я допомагаю їй фінансово, приношу їсти, але мені цього не хочеться робити, бо я не можу їй пробачити того, що вона робила з нами із братом.

Порадьте, будь ласка, чи варто їй допомагати, чи ні  • Цілу статтю читай у свіжому номері газети ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекс 76076 • ЯСНО – газета №1 для життя! ЗакарпатПост