21 рік жила безхатченкою, працювала на ромів, а після побиття втратила пам’ять
Історія Тетяни Присяжнюк гідна голлівудської кінострічки. Бо є тут усе: поневіряння, втеча, побиття, сльози і радість. Але найбільше в ній любові, яку отримувала жінка, і ночуючи просто неба, і перебиваючись у притулку, і шукаючи зустрічі зі своїми п’ятьма дітьми, пише газета ЯСНО.
Після сварки із сином пішла з дому та не повернулася
Молоді свої роки Тетяна Присяжнюк провела в одному із сіл на Полтавщині. Разом із чоловіком нажила чотирьох дочок та сина. А коли чоловік проміняв сім’ю на горілку та ще й приніс до хати туберкульоз, Тетяна з ним розлучилася. Весь тягар сімейних клопотів вона узяла на свої плечі. Щоб прогодувати дітей, працювала відразу на двох роботах – у маслоцеху та на харчовому комбінаті, пише t1.ua
У 2000 році в сім’ї сталася біда. Син Вадим отримав серйозні опіки руки. Фахівці рекомендували ампутувати кінцівку. Однак Тетяна вирішила будь-якою ціною врятувати дитину. Оскільки кожен день лікування потребував шалених коштів, мати розпродала все, що мала. «Зосталася, – як потім розповідала, – в одних рваних трусах». Але саме така самопожертва допомогла синові зберегти руку, пише «Твій вибір».
Втім, як це часто буває, хлопець виявився невдячним. В одній зі сварок Вадим зневажливо висловився до матері. Вона у відповідь теж не підібрала слів. І конфлікт завершився тим, що Тетяна, в чому була вдягнута, в тому й пішла на вокзал, сіла в перший-ліпший дизель і поїхала світ за очі. Аж коли прибула на вокзал Одеси, зрозуміла: не має ні грошей, ні роботи, ні знайомств…
Не хотіла, щоб люди називали «смердюча бомжиха»
«Я опинилася на вулиці в чужому місті. Спати лягала, де ніч застане: на вокзалі, на парковці, в підземному переході», – згадувала потім Тетяна.
На відміну від більшості безхатьків, жінка взагалі не вживала алкоголю, не порушувала громадського порядку, жодного разу не потрапляла в поле зору правоохоронців.
«Жити просто неба – діло не просте. Але в цьому мені допомагали добрі люди. Особливо дякую моїй подрузі Наді. Саме вона розповіла мені про закони безхатьків, навчила шукати їжу та нічліг. Там прийнято ділитися продуктами, які роздобув. Навіть коли мене не було поруч, мені лишали чогось добренького поїсти. Так само робила і я, – згадує Тетяна. – Всі люди, які жили на вулиці, мене поважали, бо ніколи не бачили п’яною. А Надя, яка раніше могла заглянути до чарки, завдяки дружбі зі мною стала менше пити».
Згадуючи життя просто неба, жінка зізналася: серед їжі найбільше цінувала хліб. Бо коли є хліб – голод не страшний. Та ще більше за хліб Таня любила книги:
«Тільки назбираю якусь копійчину – йду в перехід і купую книгу. З часом продавець став мене шкодувати і давав почитати всього за гривню, – із вдячністю каже жінка. – Так само шкодували мене дівчата з вокзалу. Взимку вони за символічну плату дозволяли мені переночувати в кімнаті для відпочинку, помитися, випрати речі. Я дуже стежила за своєю гігієною, не хотіла, щоб про мене казали «смердюча бомжиха», тому для зимового життя збирала гроші ще з весни, а в теплу пору року митися і прати одяг їздила на річку».
Після побиття втратила пам’ять
Із часом жінку втомило життя без даху над головою. Тож, коли до неї підійшли люди ромської народності і запропонували працювати на них, Тетяна погодилася.
Робота була банальна: жебракувати і всі гроші віддавати «хазяїну». Чи дощ, чи сніг, чи лютий мороз – стій і проси.
«В якийсь період я вирішила втекти від «хазяїна». Взяла тих пару гривень, які назбирала за день, і пішла раніше, ніж по мене приїхала машина. Але дуже швидко мене вичислили, забрали гроші і побили так сильно, що я втратила пам’ять», – розповіла жінка.
Не знаючи, хто вона, звідки та яке ім’я має, Тетяна знову опинилася на вулиці. Саме тоді її запримітили волонтери з благодійної організації. Роздаючи їжу безпритульним, вони звернули увагу на жінку, яка культурно поводилася, розмовляла гарною мовою і складала враження інтелігентної людини. Так Тетяна опинилася в притулку. В закладі до жінки почала повертатися пам’ять. Таня згадала свої ім’я та село, в якому колись проживала.
Отримавши цю інформацію, волонтери разом із журналістами адресували в сільраду запит і просили повідомити, чи знають Тетяну Присяжнюк.
Ось так про жінку, яка зникла 21 рік тому, дізналися її п’ятеро дітей…
Повернутися додому заважали гординя і страх
«Мені було 18 років, коли мама після сварки з Вадимом пішла з дому і не повернулася, – розповіла дочка Яна. – Ми кинулися її шукати: зверталися в поліцію, дзвонили в лікарні та морги, зверталися на передачу «Жди меня» – марно. Не розуміючи, де могла зникнути мама, ми їздили до екстрасенсів. Вони сказали: «Жінка жива. Шукайте». Але ми не змогли знайти жодної ниточки, яка б вивела на слід мами…»
Так само чекала зустрічі з дітьми Тетяна. Спочатку вона думала, що за тиждень-другий діти її знайдуть, попросять пробачення і вона повернеться додому. Але минали тижні, місяці, роки, Таню ніхто не знаходив, і вона вирішила, що нікому не потрібна (хоча насправді винувата сама, оскільки майже 20 років про перебування в місті жінки на ім’я Тетяна Присяжнюк не знав ніхто: ні соціальні служби, ні поліція, а всі знайомі називали її просто «баба Таня»).
«Як тільки я почала бомжувати, мене зсередини виїдала образа на дітей. Потім я тисячу разів шкодувала, що покинула рідних і поїхала світ за очі. Далі я дуже тужила за дітьми. Тому декілька разів їздила в село на Полтавщину. Ховаючись від людського ока, дивилася на свій дім і на дітей, які поралися у дворі. Бачила, що всі вони живі-здорові, і знову поверталася в чуже місто. Чому не зайшла до хати і не обняла дітей? Бо думала: якщо вони мене не шукали, значить, я їм не треба. А ще боялася, що діти, побачивши маму-бомжиху, просто виставлять мене за двері…»
Дві години сліз і каяття
Як же помилялася Тетяна! І скільки болю собі та рідним завдала через свою помилку!…
Дочка Яна, дізнавшись цього року про ймовірне місце перебування мами, відразу ж переслала волонтерам фото Тетяни Присяжнюк. Почувши, що знайдена в притулку і зникла 21 рік тому жінка – це одна й та ж особа, Яна розплакалася. «Я негайно виїжджаю по маму!» – сказала вона. А коли Тетяні повідомили, що до неї їде дочка, щоб забрати додому, жінка не повірила: «Невже я така потрібна своїм дітям? Невже вони заберуть мене додому?»
Майже місяць тому відбулася зустріч, про яку мама і діти мріяли останні 21 рік. За цей час Яна дуже змінилася. Тож після тривалої розлуки Тетяна не впізнала своєї дитини. «Мамо, це я, твоя Яна», – прошепотіла дочка. І дві жінки заплакали, стискаючи одна одну в обіймах.
Дві години вони двоє сиділи в кімнаті. Дві години розповідали одна одній про те, як жили останні 20 років. Тільки тепер Тетяна збагнула, що через власні гординю та страх пропустила найважливіші події в житті своїх чотирьох доньок та сина. Адже за цей час вони одружилися, народили діток, навіть дочекалися внуків.
«Якби життя можна було повернути назад, я б нізащо не покинула своїх дітей і ніколи б не пішла з дому, – зажурено каже Тетяна. – Але минулого не вернеш. Тож тепер, скільки Бог відведе мені часу, я буду цінувати кожну хвилинку, проведену з дітьми, внуками, правнуками. Бо я їх дуже люблю. І завжди любила…» • Більше цікавого читай у газеті ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекс 76076 • ЯСНО – газета №1 для життя! • ЗакарпатПост
