Продавець щастя. Як український кондитер вигадує Париж в Ужгороді

Геніальний, бездарний, видатний, шарлатан, ідеаліст, цинік, сноб.

За добу мого перебування в Ужгороді так характеризували місцеві жителі одну й ту саму людину – кондитера Валентина Штефаньо, пише УП.

Найцікавіше навіть не те, що ці епітети суперечать один одному, а те, що жодного разу ніхто не спитав “а хто це?”.

Кондитер, який створив “солодку візитівку” столиці Закарпаття, – торт “Ужгород”, сам набув статусу місцевого культурно-гастрономічного надбання.

Федір Шандор, професор УжНУ і президент Закарпатської туристичної організації взагалі вважає, що завдяки Штефаньо локальні кулінарні традиції українців, угорців, словаків та швабів, переплетені в цьому регіоні, нарешті отримали заслужену обгортку. Французьку.Валентин Штефаньо: Можна навчитися бути хорошим кондитером. А ось вкладати емоції та особисті переживання у свою справу – цьому не навчишсяФОТО: ІЗ ОСОБИСТОГО АРХІВА ВАЛЕНТИНА ШТЕФАНЬО

Ідентифікація шефа, або французький зв’язковий

Ужгород, субота, восьма ранку. Центр міста безлюдний. Професійні жебраки ще не окупували пішохідний міст через річку, а на вулиці Корзо ромські парубки з гітарами ще не заволали “Ой, смереко!”.

Навіть лебеді та качки під мостом ще не готові метушитися заради хлібних крихт, а я вже похмуро плентаюсь до площі Шандора Петефі на інтерв’ю до засновника бренду Shtefanyo V&V Валентина Штефаньо.

Валентин зустрічає мене біля входу до кондитерської. Якби в часи мого дитинства такий персонаж жив у нашому будинку, за ним закріпилося б прізвисько Француз. Стиль одягу, зачіска, манера посміхатися, носити окуляри і говорити з легким прононсом – от їй-богу Француз.

Можливо, на нього вплинув рік народження – саме у 1978 році радянські громадяни заучували всі ці “мерсі боку”, “вуаля” та “пуркуа па” з фільму “Д’Артаньян та три мушкетери”…

– І чого тобі не спиться? – бурчу я. – Сьогодні ж вихідний!

– Вихідний у кондитера – дуже умовне поняття, – сміється Валентин. – Тим паче, коли на носі Різдво, час стискається.

Для мене добрий ранок – це коли я приходжу на роботу і вдихаю запах свіжої випічки. Ось це відчуття, що життя продовжується саме так, як і має продовжуватися, made my morning.У Валентина Штефаньо не тільки “спільне” ім’я з сестрою Валентиною, але й у його дружини, дочки і сина імена також починаються з літери “В” – Вікторія, Ванесса, ВінсентФОТО: АНДРІЙ ТАРАНЕНКО

Зазвичай Валентин спочатку їде до цеху за містом, де печеться свіжий хліб, а потім вже сюди, у свій бутік на площі Шандора Петефі.

У Штефаньо поки що два бутіки – один на лівому березі річки Уж, інший на правому. Був такий фільм про Париж – “Берег лівий, берег правий”. Валентин намагається вигадати собі Париж тут, в Ужгороді.

Як відомо, якщо ви можете почати день без кофеїну, ви досягли рівня просвітлення свого собаки. Я поки що далекий від цього ідеалу, а тому замовляю міцну каву – кавіль, як кажуть на Закарпатті, круасан та абрикосовий джем.

Валентин одягнений у темно-синій іменний кітель. У цьому кітелі він нагадує корнета, з яким неодмінно хочуть перетанцювати усі жінки на балу. На плечах, немов погони, абревіатура DGF.

– Кітеля я собі ніколи не купував, – усміхається Валентин. – Ну хіба що в період учнівства. Той, що зараз на мені, з першого чемпіонату України з кондитерського мистецтва, організованого французькою компанією DGF.

Ця компанія проводить чемпіонати світу для кондитерів. А також розвиває та підтримує артизанальні напрямки в кондитерській справі.

“Артизан” – французький аналог англійського слова “крафт”. Індустріальне виробництво – це величезні обсяги та максимально дешева сировина. Артизан робиться з дорогої сировини і в малих кількостях. Відповідно і коштує дорого.Валентин виготовляє святкові шоколадні писанки щороку, починаючи з 2003-го. Ця писанка була прикрашена гілкою сакури, бо навесні до Ужгорода традиційно приїжджає багато туристів помилуватися цими квітучими деревамиФОТО: ІЗ ОСОБИСТОГО АРХІВУ ВАЛЕНТИНА ШТЕФАНЬО

Артизанальний напрямок в галузі шоколаду та карамелі – скульптура. Коли Штефаньо виготовляє з чорного та білого шоколаду 8-кілограмову скульптуру “Сакура в снігу” або 15-кілограмову шоколадну новорічну ялинку або шоколадну писанку, що потрапила до “Книги рекордів України”, – це артизан. Його мета не комерція, а підкреслення статусу кондитера.

Власне, саме через свою любов до артизана і небажання перетворювати мистецтво на конвеєр, Валентин Штефаньо одного разу мало не втратив усе, що мав.

Ех, яблучко, куди ти котишся?

Якщо глянути біографії найвідоміших європейських кондитерів, можна помітити, яку роль у їхній долі грають спадковість і наступність.

Наприклад, легендарний П’єр Ерме, за чиїми макарунами і мільфеями божеволіє світ, − спадкоємець чотирьох поколінь ельзаських булочників і кондитерів.

У випадку Валентина Штефаньо маємо справу з іншим сюжетом на кшталт per aspera ad astra – крізь терни до зірок.

Коли Валентину було три з половиною роки, його мати – кранівниця і батько – інженер, поїхали по комсомольській путівці до міста Ноябрськ в Тюменської області на розробку газових родовищ.

– Сестру залишили в Ужгороді з хрещеними, а мене взяли з собою, – розповідає Валентин. – Це називалося “поїхати на заробітки”. На Півночі й справді платили великі гроші, але за них у тих краях мало що можна було купити.

Зрозуміло, що ми не голодували, але фрукти та солодощі були мені недоступні. Я прожив там близько року.

Літо там умовне, один місяць на рік, та й температура вище плюс 12 не піднімається. Пам’ятаю, якось влітку я вийшов у двір покататися на своєму самокаті. А тут сусід теж погуляти вийшов, мій одноліток. І в нього було свіже яблуко. Яблука я не їв з від’їзду з Ужгорода. Тому відразу обміняв свій самокат на його яблуко.

З’ївши його, я повернувся додому без самокату. Мама, дізнавшись про це, не стала мене сварити, а просто наступного ж дня почала пакувати валізи, щоб повертатися до Ужгорода.

На відміну від усім відомої парочки, яку через яблуко вигнали з Раю, у долі Валентина цей фрукт спрацював із точністю до навпаки.

Проте його професійну долю визначило не яблуко, а звичайний американський батончик з начинкою.

– Друг батьків був у США у відрядженні, а коли повернувся, привіз мені цей батончик. Як довго і з якою насолодою я їв цю шоколадку! І тоді у мене виникла мрія – виробляти таку смакоту.

Після повернення до Ужгорода Валентин завжди був поруч із матір’ю на кухні, коли вона щось готувала. Навчився готувати горішки зі згущеним молоком, зрозумів принцип приготування шоколадної “ковбаски” з печивом.

А на початку 1990-х років його мати зняла з ощадкнижки останні 600 рублів, що стрімко знецінювались, і віддала Валентина до місцевого кулінарного училища на піврічні курси.

І хоча диплом, який видавали після цих курсів, був суто символічним, Валентин Штефаньо остаточно відповів собі на питання, чим хоче займатися у житті. В 1998 році Валентин Штефаньо закінчив Ужгородське професійне училище торгівлі та технологій харчування за спеціальністю “кухар-кондитер” 

До речі, любов до кулінарії наприкінці 1990-х довела Штефаньо до контррозвідки.

Штефаньо проходив армійську службу у департаменті управління військової контррозвідки. Це була маленька частина, розташована у центрі Києва. Начальник управління дуже любив закарпатську кухню. І всі кухарі, які тут служили, завжди були з цього регіону.

Коли термін служби попереднього кухаря добігав кінця, він був зобов’язаний підшукати собі заміну. Так, власне, і знайшли Валентина Штефаньо, який на той час працював шеф-кухарем на туристичній базі у Лумшорах. Він нічого не мав проти того, щоб змінити старшого товариша на бойовому посту біля плити.

Тільки ось у чому була заковика – документи Валентина військкомат загубив, без документів на медкомісію його не допускали, а після заяви, що він, мовляв, і справді хоче до армії, його одразу направили до психіатра. І лише після офіційного паперу з департаменту контррозвідки, питання вирішилося. Валентина відправили до Києва, причому на потяг його посадив особисто начальник Ужгородського військкомату. 

Всім сестрам по сережках, всім братам – по гештальту

Про Валентину Штефаньо, рідну сестру Валентина, я дізнався навіть раніше, ніж про нього самого – у 2013 році.

Це був репортаж у журналі “Огонек” про вірменина, який спробував втекти з Росії до США, але його депортували. Повертаючись без грошей до Москви, він застряг у київському “Борисполі”.

Там він і зустрів Валентину Штефаньо, що летіла до Астани на майстер-клас. У репортажі її називали паризькою “королевою макарунів”, яка нагодувала вірменина тістечками власного виготовлення і тим самим врятувала від голодної смерті.

Валентина 12 років прожила у Болгарії, після чого разом із чоловіком переїхала до Франції, де вступила до кондитерської школи.

– У 2004 році сестра запросила мене до Франції. Візу мені тоді дали тільки на місяць і лише за умови, що потім я особисто приїду до посольства в Києві, щоб підтвердити своє повернення. Я на той час був молодим, неодруженим, без нерухомості, тобто потенційним емігрантом.

Сестра мені говорила – залишайся, адже незрозуміло, чи ти зможеш знову сюди приїхати. Але я бачив, що таких, як я, у Франції, мільйони. А ось в Україні я мав шанс зробити щось помітне. Це не про бажання бути “першим хлопцем на селі”. Це…

Валентин змовкає, намагаючись підібрати потрібні слова, але я розумію, що він хоче сказати. Це як для стародавніх греків було важливо збігтися зі своєю долею, якою б вона не була.

Звісно, можна прожити і чужу долю, десь відсидітися. Але якщо не проживеш свою, не станеш особистістю. І Валентин підсвідомо розумів, що збігтися зі своєю долею він може лише на батьківщині. Втім поки що він знову і знову повертався до Франції.

– Завдяки моїй сестрі в мене з’явився шанс стати кондитером – вона надала мені житло, а я усі свої гроші вклав у інтенсивне вивчення французької мови.

Паралельно з мовними курсами ходив на практику до кондитерської школи, де навчалася сестра. Французи – дуже відкриті люди. Мене, іноземця, ось так легко взяти на практику. “Просто перебувай поряд із сестрою і не роби різких рухів”. Це була унікальна можливість вчитися. Тому я завжди говорю, що професійно зростав на руках у сестри. 

Валентин і Валентина вирішили взяти участь у французькому конкурсі “Крокембуш”. Це окрема дисципліна в галузі кондитерського мистецтва, що виникла ще за короля Людовіка XIV, коли із заварних булочок “шу” та карамелі виготовляються різні об’єкти чи скульптури.

– Ми перетворили маленьку квартиру сестри в Аньєрі – це арабське передмістя Парижа – в один суцільний кондитерський цех, – сміється Валентин. – Цукор був всюди, кроку не можна було ступити, щоб не прилипнути до підлоги.

Брат і сестра Штефаньо посіли на цьому конкурсі одинадцяте місце, що для новачків прирівнюється до дива. За рік на цьому ж конкурсі – третє місце. А згодом Валентин із півтори тисячі заварних булочок “шу” виготовив для своєї дружини Вікторії весільну сукню, а з карамелі – прикраси.Ця весільна сукня з заварних булочок “шу”, яку Валентин зробив для своєї дружини, важила приблизно 20 кілограмівФОТО: ІЗ ОСОБИСТОГО АРХІВА ВАЛЕНТИНА ШТЕФАНЬО

Валентина Штефаньо продовжує жити і працювати у Франції, співпрацює з іменитою кейтеринговою компанією. Не життя, а цукор. Але недарма ж у “Великому універсальному соннику” йдеться про те, що цукор сниться до ускладнень у відносинах із близькими людьми.

– А чому у вас із сестрою виник конфлікт, який навіть призвів до судових розглядів? – я різко порушую солодку атмосферу.

– Я не хотів би про це говорити, – обличчя Валентина одразу марніє.

– Я змушений наполягати, – вимовляю я з металевими інтонаціями, наслідуючи поліцейських слідчих зі скандинавських нуарів.

– У 2009 році, – зітхає Валентин, – я вирішив зареєструвати в Україні свою торгову марку. Це був серйозний крок. У Франції майже всі кондитери свою продукцію маркують своїм ім’ям. Насамперед це додає відповідальності за якість того, що робиш. У назву торгової марки я вписав не тільки своє ім’я, але й ім’я сестри – Shtefanyo V&V, тобто, Валентин і Валентина.

– Чому?

– Тому що вважаю, що вона взяла безпосередню участь у моєму професійному зростанні. І вписавши її ім’я разом зі своїм, я вирішив таким чином віддати їй належне.

Був би радий, якби під цією ж торговою маркою сестра розвивала свій бізнес у Франції. Я був готовий допомогти їй стартанути. Але, на жаль, вона не мала бажання займатися цим.

Натомість вона подала на мене до суду і захотіла, щоб я не тільки прибрав з назви торгової марки її ім’я, але навіть прізвище Штефаньо.

На сьогоднішній день ми не спілкуємось вже майже три роки. Ось так… Загалом, сумна історія.

Sweet Dreams, або багаття амбіцій

У минулому році на честь десятиріччя створення торта “Ужгород” цьому десерту встановили міні-скульптуру, розташовану у самому центрі столиці Закарпаття.

А починалось все це так.

– Знаєш, як кажуть Веди, щоб прийняти правильне рішення, потрібно привести до спільного знаменника досвід предків, думку компетентної людини та твою власну думку, – розповідає Валентин. – Якщо хоча б один із цих аспектів суперечить іншим, то задумане ти вже робиш виключно на свій страх і ризик.

І знаєш що? До біса Веди! Особисто я не зумів привести все це до спільного знаменника. Предки мої казали, що не треба йти у професійні кондитери, компетентну людину я так і не знайшов. Тому я приймав рішення, ґрунтуючись виключно на власній думці. Тобто, ризикнув.“Солодка візитівка” від Штефаньо стала вже 50-ю міні-скульптурою в УжгородіФОТО: АНДРІЙ ТАРАНЕНКО

У 2010-му Валентин півроку розробляв рецептуру, експериментував і врешті-решт дійшов результату, який і став тортом “Ужгород”.

Кожні два роки він удосконалює свій рецепт, і це, як виявляється, найкращий захист від плагіаторів. Хоча, звісно, не обійшлося і без скандалів.

– Я не міг придумати, що має бути зображено на самому торті та на його упаковці. Тому я прийшов до наймудрішого “індіанця” у нашому місті – Федора Шандора, і запитав, що він думає з цього приводу. Шандор при мені зайшов у “гугл”, набрав у пошуку слова “ужгород картинки” і виявилося, що на більшості фото, зроблених як городянами, так і туристами, завжди фігурує Кафедральний собор зі своїми вежами.

Так було вирішено, що саме має бути зображено на торті “Ужгород”. Прихожани православних храмів одразу ж зробили стійку – а чому це візитівка Ужгорода зображує греко-католицький собор? Депутати також підхопили хвилю обурення: “Що це за самодіяльність? Хто вас уповноважив ухвалювати такі рішення? Подібні речі необхідно затверджувати на комісіях у відповідних інстанціях, та й узагалі треба було оголосити конкурс проєктів!”.

– Спочатку я трохи здивувався, – сміється Валентин. – Я сам все придумав і сам реалізував, а мені почали розповідати, що і кому я винен.

Невдовзі пристрасті вщухли. А популярність торта “Ужгород” дала поштовх регіональним кондитерам створювати аналогічні “солодкі візитки” іншим містам Закарпаття. Тепер тут вже є торти “Хуст”, “Іршава” і “Свалява”. 

Запустивши тренд із “солодкими візитками” міст, Валентин відкриває свій перший бутік. Він знайшов інвесторів, які надали йому приміщення під виробничі цехи та склади.На цього метрового імператорського пінгвіна пішло півцентнера чорного французького шоколаду і 12 кілограмів білогоФОТО: ІЗ ОСОБИСТОГО АРХІВА ВАЛЕНТИНА ШТЕФАНЬО

У червні 2014-го відкрилася і перша кондитерська на вулиці Духновича, якраз під Кафедральним собором. Вся продукція випускалася під торговою маркою Shtefanyo V&V. До 2017 року виробництво досягло таких обертів, що торт “Ужгород” продавався вже у всіх обласних центрах України, випікали майже 500 тортів на день.

– У моїх партнерів спалахнули очі – бізнес злетів. А я раптом зрозумів, що з цієї теми конвеєра, який забезпечує всю Україну, треба зістрибувати.

Я вже не міг ані контролювати якість такого обсягу продукції, ані стежити, хто і як продає мої торти, які в них умови зберігання та реалізації. Тобто я ризикував своїм ім’ям. І я зрозумів, що потрібно створювати франшизу та скорочувати обсяги продукції. Краще я продаватиму менше, але зможу гарантувати якість.

Бізнес-партнерам Валентина це його рішення і, як вони вважали, надлишок амбіцій не припали до душі. Тому вони заявили, що колись вклалися грошима у виробництво й продаватимуть, куди хочуть і скільки хочуть.

– Я відповів – будь ласка. Тільки мою торгову марку на свою продукцію не ставте. Інакше я одразу подам до суду.

І тут мої партнери вирішили мене знищити. Вони просто перестали видавати мені продукцію з нашого підприємства. Продукцію, яка виходила під моїм брендом. Я залишився без людей, без обладнання.

А ще в 2017 році я взяв приміщення на площі Петефі. Я мав 10-12 тисяч доларів, які одразу вклав у ремонт. Взяв у розстрочку холодильну камеру, хоча запасів продукції у мене практично не було. І тоді я зовсім занепав духом.

Проте невдовзі на його порозі з’явилися друзі та знайомі. Вони оцінили сміливість хлопця, який вирішив піти в одиночне плавання. 

Разом вони зібрали невелику суму, яка дозволила Валентину викупити через супермаркети власну продукцію, що залишилася. Напряму викупити він не міг, колишні партнери не пiдпускали його до складу. Так в нього утворилось три тижні в запасі, щоб розпочати своє нове виробництво. Саме стільки часу торти можуть зберігатися після шокової заморозки без втрати якості та свіжості.

– Мені треба торти робити, а в мене навіть печі немає, уявляєш? – згадує Валентин. – І тоді колеги з усієї України стали мені надсилати обладнання – користуйся, потім повернеш, коли зможеш.

У найближчому “Фокстроті” я взяв звичайний міксер “Кенвуд”, і на такому мінімумі перезапустився. З персоналу в мене була тільки одна посудомийниця. Спав я в цьому самому приміщенні на пуфику посеред ремонту – дві-три години на добу.

А сотню доларів, які мені передали у конверті незнайомі добродії, я повісив у рамці над фортепіано та підписав “Щоб бути непереможним, не обов’язково перемагати, достатньо тільки не здаватись!”. Якісь незнайомі люди повірили в мене, і хоча сто доларів у моєму бізнесі – це взагалі нічого, меседж був для мене очевидний: не опускай руки!

Сьогодні Валентин продає торти “Ужгород” виключно в межах Закарпаття – по 100-200 на день в залежності від сезону. Решту продукції його торгової марки – тістечка або цукерки – взагалі можна купити лише у двох ужгородських бутіках Штефаньо.

Його колишні партнери продовжили випускати торт “Ужгород”, але вже з припискою “Ностальгія”.

Продавець повітря 

Валентин показує мені зріз круасану:

– Бачиш, це 20 відсотків маси і 80 відсотків повітря? Тому що круасан – це не випічка, це повітря зі смаком випічки.

Кондитер – одна з тих професій, коли ти продаєш повітря і емоцію, але клієнт при цьому почувається щасливим, а не обдуреним. 

– А ти круасани з українського борошна випікаєш? Я чув, що якість нашого борошна досить посередня.

– Це міф. В Україні вже навчилися робити гарне борошно. Просто воно коштує дорожче, ніж мука звичайного сегменту із супермаркетів. Колись я був на стажуванні на одному знаменитому млині у французькому Шартрі. Цей млин має не лише власну пекарню, а й лабораторію для тестування своєї сировини, уявляєш?

І Валентин починає розповідати, як млинарі з Шартру роблять борошно.

Щороку у світі дозріває зерно з різними мікробіологічними показниками – на це впливає клімат, ґрунт та багато інших факторів. Щороку ці показники, звісно, ​​змінюються. І млинарі з Шартру закуповують борошно з різних країн у малих кількостях, щоб змішати ці зразки у певних пропорціях та створити купаж.

Це купажоване борошно потім віддають пекареві, який випікає з нього звичайний багет. Після цього він приходить до лаборанта і пише свої зауваження на кшталт “недостатньо виражений колір випічки” або “середній розмір хлібної пори не відповідає загальноприйнятому показнику”.

А лаборант знає, у зерні з якої країни більше глютену, за рахунок чого можна покращити колір, або в борошні з якого регіону більше білка, додавши яке можна вплинути на розмір хлібної пори. І ось ця процедура з усіма маніпуляціями додати-зменшити-замінити відбувається 3-4 рази, після чого у млинарів на руках виявляється ідеальний купаж року.

І лише потім вони починають продавати свій купаж пекарям.

– Але й у нас я вже знаю три млини, чиє борошно майже не поступається французькому. Я печу круасани саме з їхнього борошна. Але я також купую і французьке та італійське. Панеттоне роблю тільки з італійського, тому що для цього потрібне борошно з дуже твердих сортів пшениці, а в нас таку ніхто не вирощує.

Раптом Валентин замовкає та прислухається до голосу продавчині за прилавком. “Це тістечко називається “рояль-шоколя”, – пояснює вона двом туристам із рюкзаками. – Дивіться, тут є кілька фактур: праліне з хрумкими пластівцями, шоколадний мус і ніжний бісквіт без борошна на какао-порошку”.

Туристи сором’язливо починають гуглити на смартфонах слово праліне.Валентин давно займається реконструкцією старовинних рецептів. Отак виглядає реконструкція старовинного рецепту хліба “штефан” з сиром (на фото – праворуч) 

Кілька років тому Штефаньо теж почав випікати хліб.

– Для тебе випікати хліб – це бізнес-стратегія? Адже народ не купує щодня тістечка, незважаючи на рекомендації Марії Антуанетти, а хліб – залюбки.

– Так, хліб нам дуже допоміг під час локдауну – ми жодного дня не закривалися.

Але насамперед я хочу, щоб поступово до Ужгорода поверталася та культура їжі, яка була у нашому регіоні до приходу “совєтів”. А ця культура починається з хліба. Хліб, сир, вино – це класика. У нас вже є гідні сири та цікаві вина.

Тепер треба навчити виноробів, щоб ті подавали до вина добрий хліб, а не вату з супермаркету для тостів чи бородінський – заварний хліб ніколи не подається до вина, це неправильно.

Чорний орел, або залишайся у контексті

На відміну від скандально відомого Джуліана Ассанжа, який колись порівняв Євразію з тортом, де нижній корж – це Китай, верхній – Росія, а Середня Азія – крем між ними, Валентин Штефаньо не схильний до геополітичних метафор.

Зате я дізнався про класичний “мільфей” і про те, що через чотири години, коли це тістечко просочиться кремом і перестане бути хрумким, воно перетворюється на усім відомий “наполеон”.

– Тому через чотири години ми міняємо назву на ціннику, так заведено у Франції, – каже Валентин. – А взагалі лише за класичними кондитерськими виробами – мільфеєм, макаруном, еклером можна визначити статус самого кондитера.

– Наразі кухарі, які перемогли в одному-двох конкурсах, стають телеведучими, ведуть свої кулінарні шоу. Тебе це не цікавить?

– Якось мені зателефонувала Даша Малахова та вмовила сходити на кастинг кулінарного шоу під назвою “Майстер-шеф”. Воно тоді тільки запускалося, і автори шукали серед професійних кулінарів ведучих для пілотного випуску.

Мене попросили зіграти одну сцену, іншу, а потім винесли до студії якийсь салат, щоб я розповів, який він добрий. Але салат був жахливий, вся студія просмерділася.

Я спитав – а можна щось реально гарне принести? Адже тут навіть оскарівський лауреат впаде в ступор! А я все ж таки професійний кондитер, а не актор. Мені сказали – ні, у сценарії прописано, що саме цей салат дуже добрий.

І коли я зрозумів, що це чисте шоу із заздалегідь прописаними емоціями, просто розвернувся і пішов. “Якщо в країні немає щонайменше п’ятдесяти сортів сиру та гарного вина, значить, країна дійшла до ручки”, – говорив Сальвадор Далі. Валентин Штефаньо готовий підписатися під цими словами, додавши до списку гарний хліб, тістечка та шоколадФОТО: ІЗ ОСОБИСТОГО АРХІВА ВАЛЕНТИНА ШТЕФАНЬО

Валентин має кілька десертів, які так чи інакше пов’язані з історією Ужгорода та Закарпаття. Так кондитер намагається зацікавити туристів історією рідного краю. 

Раптом комусь, хто скуштував тістечко “Чонтварі”, захочеться більше дізнатися про угорського художника Тіводара Чонтварі, який мешкав в Ужгороді деякий час. Або після цукерок “Метеорит Княгиня” хтось зацікавиться історією найбільшого в Європі метеориту, який впав на території Закарпаття у 1866 році.

– А які авторські десерти, пов’язані з локальною історією, варто чекати від Валентина Штефаньо найближчим часом?

– “Фекете сас”, – відповідає він. – З угорської це означає “Чорний орел”. Неподалік будівлі кондитерської колись знаходився старовинний готель з такою назвою. У цьому готелі зупинявся Шандор Петефі, ім’ям якого тепер названа тутешня площа.

Відомий угорський поет і революціонер Шандор Петефі справді зупинявся на ночівлю в Ужгороді. Щоправда, місто його не вразило від слова “зовсім” – він порівняв його з “п’яною людиною, яка впала в калюжу і тепер брудна, хитаючись, іде додому”. Але ніхто з ужгородців не сприймає ці слова Петефі як образу – ну так, ну не сподобалося, людина ж має право на власну думку.

– Тебе як кондитера не ображають сцени зі старих комедій, у яких люди жбурляють один в одного тортами? Не ниє серце від такого видовища?

– Зовсім ні. Я вважаю, що кинути в когось тортом – це у певному сенсі виявити повагу. Щоб принизити людину, в неї кидають лайном або поливають зеленкою.

– Так, цього варто побоюватися людям, у яких все гаразд. Успішним людям зазвичай заздрять…

– Ти зараз мене маєш на увазі? А знаєш, чому я з радістю досі беру участь у міжнародних чемпіонатах? Тому що там дається жорстка професійна оцінка. І дуже часто така оцінка, навіть коли вона позитивна, призводить до почуття невдоволення собою. Однак саме це невдоволення змушує тебе рухатися далі.

А якщо ти настільки дурний, щоб вирішити, ніби в тебе вже все гаразд, це означає лише одне – в тебе все погано.

Андрій Тараненко, для УП 

ЗакарпатПост