Друга війна в житті. Історія 11-річного хлопчика, який сам дістався із Запоріжжя до Словаччини, та його родини
На початку березня стало відомо про 11-річного хлопчика із Запоріжжя, який самостійно дістався до своїх родичів у Словаччину.
НВ публікує переклад історії 11-річного Алхасана Алхалафа та його сім’ї, опублікованої Wall Street Journal.
• Набагато більше інформації, коротких новин, відео, мемів, жартів у Telegram https://t.me/zakarpatpost
***
«Для нього краще бути не зі мною, але живим»
Десять років тому Юлія Писецька втекла від сирійської війни до рідної України з однорічною дитиною на руках. Потім війна знову прийшла на поріг її будинку, коли російська армія почала обстрілювати розташовану неподалік атомну електростанцію, і вона зрозуміла, що настав час ще раз евакуювати її сина, якому зараз 11 років.
Але як? Вона не могла залишити свою літню матір, яка хворіє на деменцію. Троє інших її дітей, усі підлітки, вже втекли до Словаччини, де навчається ще один їхній брат, якому 20 років. Тож Писецька бачила лише один вихід: Алхасан, її молодший син, який рідко відходив від неї, мав поїхати один.
«Для нього краще бути не зі мною, але живим. Я вже махнула рукою на себе, але хотіла, щоб він жив».
Алхасан Алхалаф, якого в сім’ї називають Хасан, вирушив у триденну подорож наодинці з південно-східного міста Запоріжжя. Успіх поїздки залежав від ретельно розробленого плану, доброї волі волонтерів та прикордонників і кмітливості маленького усміхненого хлопчика з пластиковим пакетом із документами та іменем і номером телефону брата, написаними на лівій руці.
Хасан — один з більше ніж чотирьох мільйонів українців, які втекли за кордон від російського вторгнення, що стало найбільшим потоком біженців від часів Другої світової війни.
Російське вторгнення не відразу досягло Запоріжжя, промислового міста з населенням близько 750 тисяч людей на річці Дніпро. Сирени повітряної тривоги у перші кілька днів виявилися здебільшого хибними тривогами. Але походи до холодного підвалу їхнього багатоквартирного будинку з дітьми викликали у Писецької неприємні спогади.
Між двома війнами
Вона та її сім’я прожили в Сирії близько десяти років, коли у 2012 році почалися запеклі бої навколо Алеппо, де вони щойно купили квартиру. Її чоловік, фармацевт, який керував благодійним фондом для нужденних, одного разу вийшов зі своєю медичною сумкою, мабуть, щоб допомогти мирним жителям, які постраждали в ході зіткнень. Він так і не повернувся.
Бойові дії посилилися. Оскільки підвалу, де можна було б сховатися, не було, діти під час обстрілів ховалися під ковдрами. Писецька згадує, що бачила, як бойовик стріляв з гвинтівки з вертольота, який кружляв над їхньою будівлею.
Вони вибралися на українському військовому літаку у серпні 2012 року, проїхавши повз згорілі машини і будинки, перетворені на руїни, по дорозі в аеропорт в Алеппо. «Це було схоже на приземлення ангела», — згадує вона про літак.
Писецька та її діти повернулися до двокімнатної квартири її батьків у Запоріжжі. Часи були важкі. Місця було так мало, що дехто з них спав під обіднім столом, і Писецька побоювалася, що соціальні служби намагатимуться відібрати у неї дітей. Уся сім’я жила на соціальні виплати у розмірі близько $500 на місяць, плюс ще трохи грошей, які вона заробляла випадковими заробітками. Діти згадують, що в основному вони їли гречку та картоплю.
«Ніхто не голодував, — розповіла Писецька, — але ми рахували кожен цент».
Діти були здібними. Вони доповнили свою арабську мову російською та українською і вивчали англійську за програмою Державного департаменту США. Вони отримали місця в елітній школі Запоріжжя, де однокласники були здивовані, дізнавшись, що вони мають лише один ноутбук для дистанційного навчання під час пандемії коронавірусу. І вони були поруч, сказала Писецька, «як зграя вовченят».
Закарія, старший син, відомий як Зак, завжди прокладав шлях. У 2019 році він виграв стипендію для вивчення біології у Братиславі, столиці Словаччини, члена Європейського Союзу. Незабаром він вивчив словацьку, переїхав до однокімнатної квартири зі своєю дівчиною та підробляв випадковими заробітками, щоб мати додаткові гроші.
Справи в сім’ї покращилися. У Писецької був діагностований рак, але операція пройшла успішно, і її довге волосся знову відросло. Родичі зібрали гроші, щоб допомогти їй купити квартиру.
Шлях Хасана до Словаччини
Згодом 24 лютого вторглася Росія. Писецька розповіла про свій найбільший страх: не обстрілів, а опинитися в оточенні без можливості виїхати, як коли вони були в Сирії. «Ми маємо свободу. Ми самі обираємо, як нам жити, — сказала вона, — Ми не хочемо жити в Росії».
Тому вона вирішила відправити трьох підлітків — 17-річну Кінану, 16-річну Луну та 15-річного Мухаммеда — до їхнього брата у Братиславу. Хасан мав залишитися, оскільки правила перетину кордону забороняють особам молодше 16 років перетинати кордон без батьків. Сім’я сподівалася, що Мухаммеду дозволять перейти кордон, а якщо ні, то він зможе повернутися до Запоріжжя один.
Всі троє після виснажливої триденної подорожі країною зрештою дісталися Братислави, де зателефонували своїй мамі: вони сказали їй, що цим маршрутом зможе дістатися навіть Хасан, з правильним керівництвом.
Писецька вагалася. Хасан був її наймолодшою дитиною і ніколи не їздив один, навіть у літній табір. Зак намагався її переконати, згадуючи про своє лідерство, коли вони виїжджали із Сирії. «Чому ти не віриш у Хасана?» — спитав він.
Потім, до початку березня, наступ російської армії досяг атомної електростанції під Запоріжжям, і Писецька вирішила, що настав час.
Наступного ранку вона відвезла Хасана на вокзал і посадила на поїзд зі словами: «Я люблю тебе, і ми скоро побачимося». Вона також сказала йому: не грай в ігри на своєму мобільному телефоні, оскільки це розряджає батарею.
Знайомий погодився простежити за ним до Львова, але після цього він мав залишитись один.
Понад 24 години повільно пройшли в переповненому поїзді, який повз на захід, рухаючись вночі без світла, щоб уникнути вогню росіян. Він з’їв яблуко та кілька снеків. Вночі у вагон увійшла жінка з дитиною, і Хасан поступився їй місцем.
Він залишився у Львові у знайомої сім’ї, потім ще один знайомий підвіз його до вокзалу та посадив на потяг до станції Ужгород на південному заході України, попросивши провідника приглядати за ним.
Хасан розмовляв зі своїми сестрами по мобільному телефону, заряд якого швидко закінчувався. Він розповів їм, що довкола нього багато людей, але що з ним все гаразд. Його тремтячий голос говорив про інше, згадує Луна, за словами якої, по його голосу було чути, що він ось-ось заплаче. Але він намагався показати себе хоробрим і казав їй: «Я мужик», справжній чоловік.
Був пізній вечір, коли поїзд в’їхав до Ужгорода. Чоловік, який запропонував допомогу через соціальні мережі, знайшов Хасана і відвіз його до кордону. Українські прикордонники перевірили його паспорт і пропустили. Почувши, що він мандрує один, вони сказали йому: «Ти класний чувак», — згадує він.
Близько опівночі він під’їхав до кордону зі Словаччиною, віддав паспорт, показав на номер на руці і сказав прикордонникам: «Це мій брат у Братиславі».
Фото: Ministerstvo vnútra SR via Facebook
Прикордонник зателефонував і розбудив Зака, який ліг рано, щоб розпочати роботу о 4-й ранку. Прокинувшись, Зак пояснив, що це його молодший брат і що він чекає на нього у Братиславі. Через п’ять хвилин зателефонував волонтер і погодився довезти Хасана до столиці за шість годин їзди.
Возз’єднання сім’ї
Словацька влада незабаром оприлюднила історію Хасана, після чого громадянка Словаччини запропонувала поїхати до Запоріжжя, щоб знайти Писецьку та її матір. Писецька відмовилася, побоюючись, що жінка може заблукати і наразити себе на небезпеку. Але коли російська армія наблизилася, Писецька вирішила, що вона теж ризикне вирушити у подорож разом зі своєю матір’ю та собакою. Її побоювання щодо подорожі також заспокоїли словацькі волонтери, які запропонували зустріти їх в українському місті Чоп на кордоні зі Словаччиною та привезти інвалідний візок для її матері.
То був перший раз, коли її мати покинула свою квартиру за багато років. Навіть ліки не заспокоїли тривогу літньої жінки під час поїздки. Але завдяки додатковій допомозі їм вдалося доїхати. З того часу інші волонтери та влада допомогли сім’ї знайти квартиру й одяг, а також відкрити рахунок у GoFundMe. Хасан вже ходить до школи.
Щедрість словаків нагадала Писецькій про благодійність її сирійського чоловіка. «Можливо, це його карма повертається до нас», — сказала вона.
ЗакарпатПост цілодобово бореться на інформаційному фронті у ці складні часи, і зараз, як ніколи, ми потребуємо вашої підтримки. Під час війни ми втратили рекламу, а отже основну частину прибутків, спрямованих на те, щоб доносити вам оперативно найсвіжіші новини. Підтримайте сайт ЗакарпатПост фінансово. Одержувач: ТОВ «ЯСНО МЕДІА» Рахунок: UA163052990000026000003605115, ЄДРПОУ 43832020, ПриватБанк
