15-річна Діана з Харкова втратила сім’ю, знайшла нову родину і зараз живе на Закарпатті
15-річна харків’янка Діана Кіясь, після смерті дідуся-опікуна ще на початку повномасштабного вторгнення Росії, залишилася сама. Однак дівчинці вдалося знайти нову родину та евакуюватися з нею від бомбардувань на Закарпаття. УНІАН зустрівся з ними, щоб розповісти їхню історію.
• Більше інформації у Telegram https://t.me/zakarpatpost
Два тижні в метро на льодяній підлозі
Вранці 24 лютого 15-річна харків’янка Діана Кіясь, як зазвичай, збиралася до школи. Дівчинка встає о 5-й, щоб встигнути доїхати на іншу половину міста. Але того ранку, прокинувшись, вона почула вибухи. Перша думка – хтось салют запускає. Проте, коли вийшла з хати й почула нові вибухи, зрозуміла, що таки щось недобре. Повернулася додому і прочитала страшні новини…
Діана сиділа у будинку десь тиждень, кудись виходити боялася. Коли все ж вибралася, побачила на вулиці військових, які наказували збирати речі та йти в метро – ховатися. Там, мовляв, безпечно. Дівчина вагалася, хоча страх пробирав до кісток. Невпевненості додавав і той факт, що через дорогу від її будинку розташовувалась військова частина, а ще за декілька кварталів – інститут танкових військ. Коли почалися бомбардування тієї частини міста, в якому вона жила, її дідусеві-опікунові стало погано і його госпіталізували, Діана залишилася вдома сама.
“Якось мені тоді довго не хотілося спати, а десь о другій ночі почали бомбардувати військову частину. Я пам’ятаю, як ці снаряди полетіли, а всі уламки – в наш дім, у мою кімнату. Штукатурка посипалась, світло почало блимати, у мене за секунди – повен рот пилу… Я дуже злякалась і побігла до сусідів, які живуть в іншій половині нашого будинку. Вони крикнули: на підлогу, і тут же щось прилетіло в покрівлю… Було дуже страшно! І так само було, коли бомбили танкове училище: виглядаєш у вікно, а там низько-низько літаки літають, вибухи, рев, гул, і всюди ця заграва…”, – розповідає про пережите дівчинка.
Наступного ранку додому повернувся її дідусь, хоча й був дуже слабким. Як виявилося, він просто втік з реанімації. Це, звісно, не покращило його стан: удома в літнього чоловіка зупинилося серце, і дівчинка втратила єдиного опікуна. Дзвінки Діани до родичів з проханням про допомогу нічого не дали, охочих взяти дівчинку до себе не виявилося, найближчими помічниками в цій страшній ситуації виявилися сусіди – практично чужі люди, які більше допомогли, ніж рідні…
Діані не залишалося нічого іншого, як іти в метро і ховатися там. Дівчинка зізнається, що безперервно трусилася, страх сковував думки, здавалося, що психіка похитнулась…
В харківському метрополітені Діана провела близько двох тижнів. Дні злилися в одну безперервну лінію страху. Основні спогади – брак свіжого повітря через погану вентиляцію, холодна і тверда підлога, на якій без матраців, на якомусь рядні, доводилося спати. Харчувалися в кімнатці персоналу, на вулицю виходили вкрай рідко. Рятувало те, що приїжджали волонтери і привозили їжу – гарячі супи, свіже молоко, сир, сметану, речі першої необхідності.
За якийсь час, пригадує Діана, люди в метро почали хворіти, у багатьох піднялася температура, хтось кашляв, хтось блював. Серед тих, хто ховався в метро, була й медсестра, але вона не знала, як допомогти усім. Та було й нічим, адже аптеки на поверхні довкола виявилися порожніми, тож із ліків тим, хто сховався у метро, лишилося вживати хіба гарячий чай…
Діана також захворіла, і в такому стані – з температурою під 40 градусів – її й знайшла та забрала до себе родина Шаповал.
“Я глянула на дівчинку й кажу чоловікові: “Саша, подивися, вона наша!””
“У мене двоє діток. Одну дитину мені подарувала війна”, – розповідає жителька смт Солоницівка Харківської області Анна Шаповал.
Спочатку її рідного населеного пункту війна не зачепила. Пані Анні зателефонували з соцслужби й повідомили про дівчинку, яка лишилася сиротою.
“Ми були в списку людей, які хочуть взяти дитину під опіку. В один з днів уже після початку війни нам зателефонували і сказали про сімох діток. Ми погодились, але їх усе ж вивезли з Харківщини. І, ось, телефонують вже вдруге і кажуть про 15-річну дівчинку Діану, про те, що вона лишилася сиротою – без дідуся-опікуна – і вже дуже довгий час перебуває у бомбосховищі. При цьому ніхто з рідних її не хоче забрати. Тому спитали, чи не хочемо взяти її до себе”, – розповідає Анна.
Жінка погодилася одразу, без роздумів, але почула, що дівчинка боїться йти в нову сім’ю. Тоді Аня взяла у працівників служби опіки номер телефону Діани й вирішила, що спробує поговорити з нею сама.
“Ми переписувались з Діаною якийсь час, а потім домовилися так: ми з чоловіком приїдемо один раз, вона на нас подивиться, ми – на неї, тоді й вирішимо. Приїжджаєм, а тут виходить дівчинка – руденька така, замучена, хвора, з температурою високою… Я глянула на неї й кажу чоловікові: “Саша, подивися, вона наша!”. Отак ми одразу обійнялися і забрали її до себе. Вона в нас дуже класнюча! Розцвітала, як квітонька. Ми їй всі допомагали, знаходили ліки, підтримували. Нам допомагали всі сусіди. Вона спочатку мовчала, а потім почала говорити…”, – розповідає пані Анна.
Своєю чергою Діана зізнається, що до Ані та її чоловіка спершу поставилася з пересторогою: “…Я взагалі до людей ставлюся з недовірою, бо поганого бачила більше, ніж доброго”.
Але у мить знайомства з родиною Шаповал страх та безперспективність перебування самої в метро таки підштовхнули її ухвалити рішення – піти в цю сім’ю: “Ані я спочатку казала, що не хочу нікуди, але потім якось повірила, подумала, що все ж краще буде з ними, ніж у метро…”.
Анна Шаповал розповідає, наскільки чуйними виявилися працівниці служби опіки Харкова, які вийшли на роботу, попри обстріли, страх і паніку, щоб оформити Діані документи бодай на тимчасову опіку й передати її в родину, щоб дитина не лишилася сама посеред війни.
Коли Діану забрали до нової родини, з’явилися й родичі, яким до того вона була не потрібна. “Почали казати, що у них постраждав дім і просили віддати їм наш. Сусіди стали на захист майна Діани й чужих не впустили. Тітки й дядьки телефонували, погрожували, казали віддати документи на дім… Я поїхала з Анею і забрала їх та ще якісь особисті речі, тож тепер усе в мене”, – розповідає дівчинка.
Саме далекі родичі, як каже Діана, забрали довідку про смерть дідуся, а без неї переоформити будинок на дівчинку не можна. Та все ж на руках у неї всі документи на право власності, й по завершенні війни вона зможе вибороти своє право на майно.
Дівчинку, над якою сім’я взяла опіку, не випустили за кордон
Саме в час, коли родина Шаповал забрала Діану, почалися обстріли й тієї території, де вони проживали. Тож одного разу чоловік сказав Ані збирати дітей і рятувати їх, виїжджати з області. Вона планувала їхати до Берліна.
З Харкова до українсько-польського кордону жінка з дворічним сином та вже дорослою донькою діставалася за допомогою евакуаційного потяга.
4 квітня вони вже були на кордоні з Польщею, але потрапити в Європу не вдалося: прикордонники відмовилися випускати Діану з України. Тож родина майже вночі повернулася до Львова в пошуках житла.
“Нам допомогла старша жіночка, років за 70, яка знайшла місце, де лишитись на ніч – в якійсь лабораторії. Там була така пані Ольга, дуже добра жінка, вона нас зустріла, обігріла, нагодувала… Дуже добре до нас всі ставилися”, – ділиться спогадами Анна.
Наступного дня жінка звернулася до Служби опіки у Львові з проханням допомогти. Але у відповідь почула страшні для себе фрази: “Мені сказали, щоб я виїжджала з сином за кордон, а Діану залишала й не турбувалася, її заберуть у табір. А я їм кажу: “Ви що? Це моя дитина! Я її нікому не віддам!””.
Так Аня з дітьми лишилася в Україні. Думали, куди і як їхати, коли в нагоді стала допомога від мами молодої жінки.
“Мама моя залишилася на окупованій території, але ще до війни вона мені передала коробочку, в якій олівчиком були написані імена далеких родичів з села Монастирець на Закарпатті. Пакуючи речі, я довго думала, брати ту коробочку, чи ні, а потім таки сказала Діані, щоб пакувала”, – каже жінка.
Одразу вийти на зв’язок з рідними не вдалося, тож Анна з дітьми на якийсь час оселилася в приміщенні Нижньобистрівської гімназії, розташованої на території Горінчівської тергромади на Закарпатті. Вирішила: спершу треба дати дітям теплу їжу, ліжка та дах над головою, а вже потім шукатиме родичів.
Поки Аня з дітьми в безпеці, там, на Харківщині, залишився її чоловік, близькі, друзі. Молода жінка каже: багато хто із знайомих на війні, а загалом з рідного населеного пункту виїхали практично всі родини з дітьми. Батьки Ані залишилися в Печенізькому районі, їхнє село окупували у перший день війни – одразу були підірвані дамби навколо, вибратися з нього нікому не вдалося. Через село на Харків пройшли сотні російських танків.
“Мама спочатку розказувала, що одразу, в перші дні окупації, дуже страшно було: росіяни їздили селом, стріляли по покрівлях, у будинки залазили, багато техніки вкрали. А тато розповідав, як із моїм братом все ж думали організувати посівну, хоч і боялися кожного дня, щоб встигати до комендантської години. Казав, що закінчується дизпальне, то думали всім селом, як сіяти будуть. Як треба, каже, то будемо вручну робити, тільки б посіяти…”, – розповідає Анна.
Жінка з гордістю переказує розповіді рідних про те, як усе село згуртувалося у тяжкий час.
“Їм приносили російські пакунки – не брали люди. Ніхто не брав! Так вирішили! Натомість своїм усім ділилися: ріже хтось порося – м’ясо всім, є сир – роздають, хтось пече діткам печиво – ділиться. Але при цьому домовилися, що ворогу нічого не дадуть: не спілкувалися з окупантами, не допомагали їм, не годували, нічого! Вони всі вирішили, що якщо їх вб’ють, то вб’ють, але допомагати окупантам не будуть”.
Село батьків Ані досі під окупацією, і те, що там коїться – гірше за пекло, адже саме зараз на тому напрямку тривають тяжкі бої.
“На Закарпатті добре, але додому повернемося одразу, як тільки окупантів виженуть”
Певний час Анна Шаповал з донькою та синочком жили в пансіонаті Нижньобистрівської гімназії на Закарпатті – закладі, який приймає зараз близько сотні таких самих переселенців, як і родина з Харківщини. Спершу тут було вкрай сутужно, бо приміщення не були пристосовані для прийому такої кількості людей. Та зрештою зусиллями волонтерів та Благодійного фонду “Майбутнє – дітям” (https://maydit.com.ua), який опікується закладом, побут та харчування переселенців вдалося покращити. А згодом Аня Шаповал переїхала в село Монастирець до родичів.
На питання, яким бачить своє майбутнє, 15-річна Діана впевнено каже, що закінчить школу і продовжить навчання: “Я випускниця 9 класу. Планувала вивчати готельно-ресторанний бізнес. Але стовідсотково ще не вирішила. Головне – що у мене є голова, а далі вирішуватиму, куди саме йти навчатися”.
За словами Ані, її дім під Харковом цілий, чоловік чекає на повернення дружини та діток. Тому, як тільки ЗСУ виженуть окупантів з околиць та стане безпечно, родина повернеться додому.
“Знаєте, я дуже хотіла дівчинку, – додає насамкінець Аня. – Ось, тепер маю – золоту таку! Кажуть, складно, перехідний вік, 15 років… А мені не страшно, бо ми всі такі були. Виросте, вивчиться, заміж видамо, дочекаємося онуків….Усе в нас буде добре, аби лише війна закінчилася!”.
Наталія Петерварі
ЗакарпатПост цілодобово бореться на інформаційному фронті у ці складні часи, і зараз, як ніколи, ми потребуємо вашої підтримки. Під час війни ми втратили рекламу, а отже основну частину прибутків, спрямованих на те, щоб доносити вам оперативно найсвіжіші новини. Підтримайте сайт ЗакарпатПост фінансово. Одержувач: ТОВ «ЯСНО МЕДІА», Рахунок: UA163052990000026000003605115, ЄДРПОУ 43832020, ПриватБанк, призначення платежу: “Інформаційні послуги”.
