Герої України: закарпатець Василь Штефко – повернувся з моргу і нищить окупантів
Непересічний воїн, який став прикладом для багатьох побратимів. Своєю незламністю і жагою до життя він щоденно показує, як сильно любить Батьківщину. На війну хотів йти ще з 2014 року, але у військкоматі його не брали, довелось обманом стати до лав ЗСУ
Еспресо розповідає про українського військового Василя Штефка, 55-річного уродженця Іршавщини, з села Кушниця, який нищить російських окупантів, не маючи обидвох ніг, у складі 128-ї бригади першого гірсько-штурмового батальйону.
Повернувся з того світу: “Виявилось, що я живий, пульс відчули”
Василь Штефко вже 18 років як не має обидвох ніг. Втратив їх у Росії, на заробітках. Тоді його сильно побили і він отримав обмороження всього тіла. Привезли пана Василя відразу до моргу.
“Втратив обидві ноги в 2004 році, я тоді був на заробітках в Росії, мав там невеликий бізнес. Мене настільки сильно побили, що вже без свідомості, без документів і одягу привезли просто до моргу. Коли оглядали, виявилось, що я живий, пульс відчули. Подзвонили на швидку допомогу, звідти забрали до лікарні, але через обмороження всього тіла, а найбільше ніг, лікар сказав, що може врятувати життя, лише якщо ампутує обидві кінцівки”, – пригадує Василь Штефко.
Забрати його з чужини приїхали рідні сестри. Наприкінці 2007 року пан Василь навіть звернувся до тодішнього президента України Віктора Ющенка, аби сприяв у наданні протезів.
“Після цього приїхала до мене комісія, цілий консиліум лікарів обстежував тоді. Направили в Київ, в ортопедичний інститут і я там майже півроку був на лікуванні”.
“Я теж здоровий, просто дечого не вистачає”
Пан Василь навіть після складної операції і реабілітації не вважав себе хворим чи немічним, до війська просився ще з 2014 року. Але допускати у воєнкоматі його не хотіли. Потрапив лише тому, що не сказав правду про два протези, зізнався лише про один.
Як чули, що я у протезах, то одразу відправляли чи на волонтерку, чи просто водієм. Наш воєнком лише пропонував роботу на телефоні, але така робота мене не влаштовувала.
“В військкоматі не взяли, в добровольчі батальйони ходив – теж не взяли. Вони як чули, що я у протезах, то одразу відправляли чи на волонтерку, чи просто водієм. Наш воєнком лише пропонував роботу на телефоні, але така робота мене не влаштовувала. А зараз я вже просто не міг втриматись. Возив багато хлопців у воєнкомат і вже тоді, як нікого у воєнкоматі не було з нашого села, що мене знали, прийшов до дівчат і записався у 128 бригаду. Переконав, що маю авто, можу їздити і точно стану в нагоді. От, працюю для своєї Батьківщини”, – ділиться Василь Штефко.
Вдома на воїна чекають дружина, старша сестра та 11-річна донечка. Дружина дізналася, що чоловік пішов на фронт, коли той уже був у потягу. В родині Штефків йти на війну, попри заборони – сімейна традиція. У 1944 році його батько також пішов на війну, не маючи 18 років, а лише 15. Всі прийшли записатися добровольцями, пішов і він.
“Я все це своїй дружині повторював. А вона мені каже: так він здоровий був. А я теж здоровий, просто дечого не вистачає. Протези мені замінюють ноги. Інколи буває важко, але найважче не фізичні вади – найбільше боявся їхати, щоб не побачили мою проблему і не завернули. У батальйоні ніхто не знав про мої ноги, але якось сталась прикра ситуація – зламався протез. Пошкодилась різьба, і протез повністю потребував заміни. Попросив свого напарника, аби мені поїхав купити деталь, відремонтувати протез. Він сказав начальству, що в дяді Васі болт випав з ноги. Аж тоді ротний дізнався, що в мене протези”,- зазначає військовий.
