Винахідливий український коваль перекував уламок ворожого “Іскандера” на паркову скульптуру
Юрію Савугіну 64 роки, у свої сорок він почав займатись рідкісним, як на теперішні часи, ремеслом – ковальством. У 2007 році покинув свій Київ і переїхав у Ташань на Переяславщині. Купив у селі будинок, обладнав у дворі невеличку кузню та виготовляє металеві паркові скульптури.
Живе пан Юрій майже в столітній хаті, вкритій дерев’яною плашкою, вікна обрамлені фігурними наличниками, від дороги оточена кам’яним муром, а подвір’я й кузню оточують великі дерева, кущі, пише pereiaslav.city.
На подвір’ї біля кузні стоїть готова фігура козака з хрестом. Запитую, що це, очевидно, чергове замовлення. Коваль широко посміхається у відповідь:
– Ооо, так! Це буде легендарна скульптура! Адже це не просто фігура козака, цей козак «загартований і заговорений». Він виготовлений частково із російської ракети «Іскандер»! Пам’ятаєте, як навесні, її збили українські воїни над Капустницями й вона впала на поле фермера. Так ось, мені привезли шматок того страхіття. І кувати його було важко, бо корпус ракети зроблений з надміцного сплаву, який майже не піддається обробці. Проте впорався: як українські вояки збили того монстра, то так і я перекував рашистську смертоносну нечисть на такого мирного хлопа! Важко було, як ніколи раніше, але то втіха для майстра: перетворити те, що було злом, на річ для радості людей.
Козак зроблений із рашиського «Іскандера»
– Як довго ви її робили?
– Щодня по 12 годин протягом трьох місяців.
– По 12 годин тримали в руці важкий молоток?
– Ну, не такий він уже і важкий, – коваль показує свій робочий молоток вагою не більше півтора кілограма. – Це, мабуть, в уявленні людей коваль – здоровий дядько із великим пудовим молотком. А я в дитинстві уявляв собі коваля як маленького, худого й злого дядька із молоточком, до якого краще не наближатись.
– І чому ж злий? Якраз ваші роботи, як на мене, наповнені добром і тонким гумором, чи не так?
– Та то ви не бачили моїх ранніх робіт – вони були злими. Зло дужче чіпляє за душу, а добра скульптура не викликає таких бурхливих емоцій у людини…
Якось до мене звернувся замовник із проханням викувати йому вершників Апокаліпсису. Навіть я, який полюбляв робити такі особливі скульптури, навіть злякався його ідеї. Насправді, ж викувати чотирьох вершників – не проблема. Проблема в тому, де вони стоятимуть і навіщо? Невже лякати людей? Я відмовився.
– А як надумалися перебратися в Ташань?
– 15 років тому я отримав черговий гонорар, і ми із дружиною вирішили вкласти його в нерухомість: купити будиночок в будь-якому селі. Поїздив, подивився у багатьох місцях – і ніде за душу не зачепило, жодного почуття не зродило. А приїхавши в Ташань, зачув таку потужну енергетику… Це тут насправді місце сили.
Приїхав до мене в гості якось київський сусіда, то перше, що вигукнув: «Ого! Та тут енергетика – зашкалює!». Гармонія навколишньої природи, оцей Горчаковський парк, у якому росте навіть коркове дерево. Озера, повітря, вранішній туман, який стоїть в долині над Супоєм – красота неймовірна! Ландшафти й природа створюють потужну життєдайну ауру, яка спонукає до творчості. А додайте сюди тисячолітню історію села, то ого-го…
– Юрію Анатолійовичу, як ви прийшли до ковальської справи?
– Ви знаєте, за 40 років, які передували моєму вибору, чим я тільки не займався. І горілку пив, і байдикував, – каже спочатку жартома, а трохи помовчавши, все всерйоз: – Знаєте, кожна із професій до чогось привчала, щось залишала у моєму характері.
В дитинстві я любив робити з дерева макети кораблів. Не просто складати конструктор, а всі деталі майстрував власноруч. Мабуть, оте моє дитяче захоплення привчило мене до терплячої послідовності в досягненні кінцевого результату. І якось, аж у 40 років, я побачив у кузні хлопців, які займалися художньою ковкою. Мені це так сподобалось, дуже сильно запало в душу. І ось уже чверть віку займаюсь цією справою.
– Чи пам’ятаєте ви першу свою самостійну роботу?
– Звичайно, це був пірат Сільвер. З дерев’яшкою замість ноги, із пов’язкою на одному оці, трикутною шапкою на голові і з папугою на плечі.
Його побачив знайомий художник і порадив займатись саме такими парковими скульптурами. Каже, полиш оту всяку дрібноту, парканчики, хвірточки, квіточки, а займайся справжнім ділом – тільки скульптурами.
– Ви, мабуть, ще й гарно малюєте, якщо вмієте такі образи творити з металу?
– Та ви що, я зовсім не вмію малювати! Якось мені замовили козака, який сидячи грає на бандурі. Я намалював ескіз, приношу замовнику. Він дивиться, дивиться, а тоді здивовано мене питає: «Це що?» – «Козак, який грає на бандурі», відказую. – «Я такого страхіття не хочу». – «Давай так, я його викую, а потім вирішиш: страхіття це чи ні, підходить тобі, чи залишу для себе».
Зробив, покликав дивитись на готову скульптуру, а він як узрів, то ніби аж онімів: – «Як так? Малювати не вмієш, а таке чудо робиш!» – «А краще було б, аби я гарно малював, але поганенько кував?». Посміялися.
Та зізнаюся, що моя донька до цього має хист: на кіностудії малює мультики. Ось недавно дала мені кілька уроків із малювання. То, може, я буду вже краще хоч ескізи малювати, щоб клієнтів не відлякувати.
– А з чого починаєте роботу, яку вам замовили?
– Отримавши замовлення, відправляюся спочатку подивитися, де ця скульптура стоятиме. Я вважаю, що її потрібно так зробити, аби вона гармонійно вписалась в навколишнє оточення, ландшафтний дизайн чи парковий інтер’єр. Щоб скульптура не виглядала «білою вороною», яку хочеться звідти викинути. От щоб поставили мою роботу, а вона там ніби сто років стояла, як там народилася.
