На Закарпатті є найбільший у Європі масив букових пралісів
На Тячівщині в межах Угольсько-Широколужанського масиву Карпатського біосферного заповідника росте дійсно найбільший у Європі буковий праліс, площею майже 9 тис. га, у якому ніколи не велося господарської діяльності, пише Укрінформ.
Буки тут мають висоту понад 40 метрів, сягають більше метра в діаметрі та живуть 250-300 років. Саме цим буковим пралісом із Малої Угольки зазвичай починають подорож до унікального Карстового мосту або ж ідуть на один із чотирьох карпатських Менчулів – Драгівський, або просто милуються ним знизу із села, коли здійснюють паломництво до цілющих мощей одного з найвідоміших карпатських православних святих Іова Угольського (в лісі добре чути його дзвони).
Але варто відкласти усі ці причини і просто провести кілька годин у самому буковому пралісі, де за роки нашої цивілізації (хоча через погані дороги та віддаленість по-злому жартують, що Тячівщини цивілізація, мовляв, мало торкнулася) люди ніколи не вели господарської діяльності. Це означає, що цей ліс ніколи не рубали для промисловості. То чому тут варто побувати? Бо це – унікальна нагода зрозуміти, що на цій планеті насправді господарі не люди, а дерева, от у Європі, зокрема, це буки. Живуть вони набагато довше за нас, буковий ліс – прекрасно згуртоване суспільство, що живе за своїми правилами. Тут дорослі виховують молодняк, а молоді шанують старших, а ще вони разом борються проти ворогів, які несуть смерть буковому роду, іноді ця боротьба довга й повільна, така, що тягнеться понад сто років. Але в сукупності ці всі якості дають букові те, чого не мають інші дерева, – сьогодні в умовах глобального потепління буки посилюють свою експансію просторами Європи, вчені фіксують збільшення верхньої межі їхнього проростання, а дерева почали вдвічі частіше давати насіння.
ЧИМ ЛІС ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД ПРАЛІСУ?
Ми вирушаємо на прогулянку пралісом Угольсько-Широколужанського масиву також з Малої Угольки – в погожу днину й разом із науковцем з Карпатського біосферного заповідника Мирославом Кабалем. Мирослав спеціалізується на дослідженні букових лісів, він проводить тут чимало часу за польовими дослідженнями, часто водить сюди екскурсії, супроводжує колег-науковців з інших регіонів чи країн. І вам пощастить, якщо вас у пралісі супроводжуватиме Кабаль: він любить його, захоплений ним і після кількагодинної прогулянки з таким інформаційним супроводом ви, повірте, любитимете праліс не менше, от, хіба що не підете міряти дерева, як Мирослав, та робити аналітичні дослідження ґрунтів. Але від розуміння того, що ліс – це не просто густо насаджені дерева, чи скажімо, місце, де можна назбирати додому грибів для закруток, або ж коли вже зовсім грубо – це не склад іще не порізаних дров, ви будете в захопленні!
Я виросла на Закарпатті, поряд з моїм домом також є буковий ліс, порівняно молодий, насаджений років з 80 тому, але він таки відрізняється від пралісу. По-перше, складом (якщо у промисловому лісі породи можуть співіснувати, то у пралісі ви звернете увагу на те, що це держава однієї “національності”: бук витісняє зі своїх володінь усі інші породи, поступово, впевнено і вміло. Власне, тут, в Угольсько-Широколужанському масиві ми помітили хіба що куці залишки насаджень тисів на скелях (про них згадували в історичних джерелах як про величні ліси близько 500 років тому, а зараз у порівнянні з товстими та високими буками вони виглядають оточеним і розбитим військом, яке просто не встигло остаточно катапультуватися).
По-друге, у промисловому лісі майже нема звалених вітром чи снігом дерев, там їх прибирають люди, бо дрова чи дошки з них потім можна використати в господарстві. А у пралісі таких “завалюхів” багато, вони – частина екосистеми і виконують роль “годувальників”: повільно розкладаються, віддаючи поживні речовини ґрунтам, відтак, ґрунти у пралісах багатші, бо дерева живляться тими мікроелементами. Тому в пралісі багато унікальних видів ендемічних рослин (особливо вражають різновиди папороті та мохів), і ви обов’язково звернете увагу на насичений зелений колір листя плюща під ногами. Ну і зрозуміло, що добре “вгодовані” на таких ґрунтах буки теж міцніші, а тому здатні краще протистояти сильним вітровалам та снігопадам, тобто праліс – це унікальна екосистема, що здатна без діяльності людини до самозахисту, самовідновлення та самовідтворення.
БО НЕ ДУБ, І НЕ СМЕРЕКА: ЯК СТАЛОСЯ, ЩО ЦІ БУКИ ДОСІ НЕ ПОРУБАЛИ?
Звісно, перше, що запитуємо у Мирослава Кабаля – яким чином тут, на Закарпатті, вдалося зберегти такий гігантський кластер – майже 9 (!) тисяч га букового пралісу.
– Тут кілька факторів. Найперший, що тут вже досить давно – із 60 років ХХ століття заповідна зона. Потім треба зауважити, що місцевий ландшафт незручний для промислових рубок, нема швидкого доступу до лісу, надто круто та високо, також нема мережі лісових доріг, – каже Мирослав. – Ну а ще один фактор, який пояснює перший (чому не будували лісові дороги), це те, що в промисловості бук – не до порівняння зі смерекою та дубами, деревина яких цінується значно вище. Відтак, лісові дороги в Карпатах насамперед будувалися саме в смерекових лісах, власне, тому ми й маємо тут так мало смерекових пралісів сьогодні, за совєтів їх рубали і вивозили ешелонами, і, зокрема, усі шахти Донбасу стоять на опорах із карпатської ялиці. Ну, а бук через те, що його деревина швидко розкладається, не так високо цінують лісозаготівельники, це дерево здебільшого годиться на дрова, хоча зараз із нього виготовляють і меблі також. Власне, тут в Угольці (що й дало назву селу, зрештою) робили з буку деревне вугілля ще за часів Австро-Угорщини. Треба сказати, що як енергетична деревина бук дуже цінний, зокрема, тим, що швидко поновлюється. На Закарпатті за часів Австро-Угорщини добували залізну руду, для печей потрібне було вугілля, возити його звідкись – задорого, а от робити із закарпатського бука – це будь ласка, – пояснює науковець.
Власне, й зараз у буферній зоні Угольсько-Широколужанського масиву, що межує із селом Мала Уголька, місцевим селянам дозволено заготовляти дрова. “Справжній” заповідник починається у ядровій зоні пралісу – отут уже заборонена будь-яка діяльність, крім наукової. Про це вам сповістить відповідна табличка. З цього моменту на прогулянці починається найцікавіше.ї
ВИХОВАННЯ ДЛЯ ВИЖИВАННЯ, АБО ЧОМУ ВАРТО “ПОСИДІТИ” У ПІДЛІСКУ
Треба сказати, що на прогулянку буковим пралісом я йду теоретично підготовлена – у тому сенсі, що напередодні “вивчила” бестселер про життя лісу німецького лісівника Петера Воллебена “Таємниче життя дерев”. Зізнаюся, що мені, яка усе життя прожила поряд із буковим лісом, Воллебен свого часу відкрив очі на те, чим насправді є ліс – що це високорозвинуте еко-суспільство, де дерева співживуть на одній території, спілкуються, захищають одне одного і разом протистоять викликам у вигляді стихії, комах і грибів. Коротко про ці постулати можна також почути та побачити у знаменитому ролику ВВС про життя дерев.
Протягом кількох годин у пралісі з Мирославом ми часто згадуємо Воллебена. Науковець каже, що дослідження цього лісівника часто критикують науковці, проте більшість з його постулатів – доречні і доведені.
– Наприклад, німці використовують щодо лісових розсадників такий термін як “лісова школа”, у нас він лісівниками не використовується (хоча я – за те, аби Воллебена давали читати усім майбутнім лісівникам в усіх лісотехнічних вишах країни), – каже Мирослав Кабаль. – Це підтверджується природою в комуні дерев, коли старші особини “ростять” молодняк. У пралісі молоді буки можуть перебуват в підліску понад 50 років, великі дерева не дають їм доступу до світла, а значить, можливості росту, своїми розлогими кронами, зате підгодовують переробленими цукрами завдяки розвиненій кореневій мережі.
Таким чином, у промисловому лісі річне кільце бука буде мати сантиметр, скажімо, а тут, у пралісі, – міліметр або навіть півміліметра. Ви ніколи не визначите на око, скільки років молодняку, бо ці молоденькі дерева можуть мати 10 років, а можуть і 50. Воно затінене, росте собі під кроною іншого дерева і чекає часу, коли материнський велетень помре і йому дадуть зростати вище, тоді, отримавши доступ до світла, молодий бук почне нарощувати масу в рази швидше, ніж протягом усіх тих умовних 50 років. Разом із тим, дерева, котрі стрімко піднялися вверх з підліску мають слабшу деревину, відтак, швидше зламаються під натиском вітру. Серцевина ж тих буків, що 20-70 років провели в підліску, буде щільнішою та міцнішою. Таким чином молоде покоління росте здоровішим, загартованішим і витривалішим. Треба також зауважити, що усі ці старі дерева протягом цього часу підгодовують молоде покоління у підліску – через корінну систему, вони насичують їх поживними речовинами та цукрами, у Воллебена це добре описано. Це і є “виховання дерев”, – розповідає Мирослав Кабаль.
ЛІСОВА ДЕГУСТАЦІЯ
Спостерігати за цим процесом виховання перебуваючи, власне, у лісі – саме задоволення. Усвідомлюєш побачену на свої очі природню велич, її розум, вражає те, що дерева у лісі керуються, як часто і люди, інстинктами – для того, аби вижити самим, дати потомство і зберегти й розширити популяцію. Ну, чим не нарід?
Мирослав Кабаль зазначає, що букам усе це добре вдається в умовах глобального потепління.
– Ми зафіксували, що буки за останнє десятиліття стали давати насіння частіше та більше, аніж раніше, – каже науковець. – Дослідники лісу притримуються аксіоми, що бук дає густе насіння приблизно раз на 4-5 років (власне, дерева дають потомство щороку, але бувають роки надврожаїв). А останнім часом ця циклічність скоротилася до 2-3 років, тобто, “народжуваність” серед буків у Карпатах зросла вдвічі! Крім того, ми фіксуємо підйом верхньої межі зростання буків у Карпатах: вона давно перейшла офіційно визначену позначку в 1400 метрів над рівнем моря, – говорить Мирослав Кабаль.
Власне, ми під час нашої екскурсії цим дерев’яним музеєм під відкритим небом наочно пробуємо розібратися, що таке бук лісовий або Fagus sylvatica. Порівнюю постулати з опису біологічного виду з побаченим. Отож, це справді стрункі дерева з гладкою корою (я обожнюю торкатися букової кори – вона неперевершено гладенька!). Листопадні. Як казав колись один мій співрозмовник, знавець лісу Янко Деревляний: “Нема в Карпатах лісу над буковий!” І був правий, бо буковий ліс прекрасний у будь-яку пору: весною він першим у Карпатах набуває неймовірного яскраво-зеленого кольору. Влітку – сіра кора та густа зелень крони створюють унікальну гру світлотіні під кроною. Восени – це такий перелив усіх відтінків золотих кольорів, що дух захоплює (саме в буковому лісі можна побачити усю красу золотої осені в Карпатах, і навіть Янко Деревляний визнає, що найкращий буковий ліс саме ранньої осені, доки золоте листя не опало! Але я люблю буковий ліс у таку пору, в яку саме перебуваю в ньому разом із Мирославом Кабалем – це пізня осінь, тепла та суха, коли листя щойно осипалося і лежить під ногами пухким, ще не збитим дощами килимом, і так шурхотить – що хочеться ходити та розгрібати його годинами і це перетворюється на якусь терапію! А ще в цю пору в буковому лісі можна знайти справжній смачний скарб (адже кожна порядна екскурсія має завершуватися чим? Правильно: дегустацією!) – мова про букові горішки, такі унікальні на смак насінинки-коробочки, за якими в сезон полюють звірі, з типовим запахом букового лісу, який, крім цих горішків, мають ще хіба гриби, знайдені у ньому. Втім, переїдати букових горішків не варто – як кажуть, хоча люди і використовують їх в харчовій промисловості (переробляють на олію). Втім, є ще один делікатес, який можна їсти тільки в буковому лісі – щоправда, іншим часом, напровесні, коли листя тільки-но випросталося з бруньок і має такий салатовий колір. Воно кисле і смачне, цей смак я, як і більшість карпатських жителів, пам’ятаю з дитинства – разом зі смаком дикого щавлю та рослини, яку ми називали “заяча комониця”, тобто, конюшина.
Ну, а всім відомий делікатес букового лісу – це гриби. На Закарпатті є навіть окрема назва білих грибів – “букові”, це білі гриби, які поза регіоном визначаються як “боровики”. Дегустувати буковий гриб можна тут же, на місці знахідки – білі гриби, як відомо, можна вживати без термальної обробки, хоча зазвичай їх дегустують таки уже поза лісом – у зготованій страві.
ХТО ТУТ ДРУГ, А ХТО – ВОРОГ
Цікаво також на екскурсії пралісом заміряти на око висоту та товщину буків і вгадувати за цими замірами їхній приблизний вік. Зазвичай, кажуть біологи, буки ростуть у висоту від 20 до 40 метрів, а товщина їхня не перевищує метра в діаметрі. Десь такі заміри й має переважна більшість “населення” в Угольському пралісі. Але на те він і праліс, що тут можна знайти справжніх гігантів, яких навіть удвох не обіймеш, а дивитися на вершину – шия заболить. Такі екземпляри в пралісі – старожили, вони пам’ятають ще часи розквіту Австро-Угорщини, бо їм близько 300 років, а вік найстаршого офіційно визначеного бука цього пралісу – 550 років.
І ще в пралісі (і це, певно, найцікавіше тут заняття!) варто спробувати себе у ролі детектива. Вивчаючи структуру лісу, ви тут і там натикаєтесь на сліди нерівної боротьби. Тому можна сотні разів прокрутити в голові можливий сюжет чиєїсь смерті (“чиєїсь” – мається на увазі котрогось із повалених дерев). Це може бути вітровал, бурелом (тоді дерево зламане, а з його високого пенька стирчать тріски), може, сніговал – тоді місце зламу буде вище, бо тиснуло зверху, від крони, а може бути, що дерево загинуло внаслідок війни, програної грибам.
– Гриби – це вічні “вороги” буків, – пояснює Мирослав Кабаль. – Дуб має в своїй деревині дубильні речовини, саме тому йому гриби не такі страшні, у смереки також на захист від грибів та жуків працюють ефірні смоли. А от для буків гриби – це справжні терористи, проти яких дерево не має жодної зброї. Як тільки міцелій грибів поселяється в деревині бука (при зламаній вітром гілці чи іншому ушкодженні, що руйнує цілісність кори), це стає початком його кінця. Якщо ушкодження незначне, дерево спішить швидко самозалікуватися – поранення затягається наростами кори, це стає бар’єром для проникання спор. Утім, гриби в цих перегонах на потрапляння до камбію бука, як правило, швидші за дерево, яке нарощує кору на місці поранення – вони поселяються на дереві, поступово нарощуючи колонію та поїдаючи цукри та інші поживні речовини, якими харчується дерево. Тож саме дерево поступово слабне, зрештою, трухне і зневоднюється, і тоді або всихає, або ламається, заслабле, під натиском снігу чи вітру.
Та нема лиха без добра: саме гриби переточують звалені дерева і витискають із них поживні речовини, які потім ідуть у ґрунт, звідки їх знову “поїдають” дерева. Такий от кругообіг поживних речовин у лісі.
– Ще одні “вороги” буків – це дерева інших видів, – каже науковець. – Буковий ліс – це таке ідеальне суспільство однодумців. Це свого роду комуна, де за рахунок того, що один одного підтримує, усім добре. Нам би як суспільству бути такими! Буки всі разом, згуртувавшись, знають, хто ворог, і просто “зжирають” своїх ворогів – дерева інших видів, які випадково проросли у лісі. У них нема шансів, їм не дадуть розвинутися, перекриють шляхи до цього зверху (гіллям і доступом до світла) та знизу – за допомогою розвиненої кореневої мережі.
Ну, й останнє відкриття, яким дивує Мирослав Кабаль під час екскурсії, про те, що у буковому лісі є свій мікроклімат, очевидно, створений деревами (бо більше нікому).
– Помічено, що взимку в буковому лісі тепліше, ніж поза ним, на кілька градусів. Улітку буки охолоджують повітря в лісі, а взимку в лісі на один-два градуси буде тепліше, ніж на відкритому просторі – полі чи узліссі. Причому, цей температурний феномен стосується тільки лісового простору під кронами – бо у верховітті, в кронах, температура буде така ж, як у полі. Чому так – поки ми не готові сказати, очевидно, дерева виділяють тепло. Але яким чином дерева це роблять, – поки не досліджено. Тому працюємо далі, – каже науковець.
ОБЛИЧЧЯМ ДО ПРАЛІСІВ
Працюють у цьому та й в інших пралісах Карпат нині десятки науковців, українці й із сусідньої Європи. Кожен проводить свої цікаві заміри та дослідження, буковий праліс дає для цього неймовірно широкий спектр можливостей як екосистема.
– Досліджують різне: життя дерев, структуру лісу, його певні компоненти, як-от, мохи, лишайники, чи фауну – птахів, комах, кажанів (тут, саме в цьому кластері букового пралісу понад двадцять видів рукокрилих), – каже Мирослав. – Певно, найбільше пієтету до букових пралісів у німців, бо у них таких лісів давно немає.
– Не кпите, що ж ви, мовляв, такі-сякі, самі своє порубали, не зберегли, а тепер до нас катаєтесь? – питаю жартома.
– Вони порубали, бо вони промисловість розвивали – і шкодують про це, не приховуючи. Сьогодні європейські не лише науковці, але й практики, дійшли висновку, що саме праліс як стійка і саморегульована екосистема є еталоном “ідеального” лісу в тих чи інших природно-кліматичних умовах. І сформувати такий ліс, який забезпечував би потреби людей не лише в деревині, але й у воді, чистому повітрі, грибах, лікарських рослинах і т.д. і не потребував би значних капіталовкладень, – вигідно навіть з економічної точки зору (на противагу створенню лісових культур на місці суцільних зрубів, які потребують постійного догляду, що є дуже дорогим задоволенням). Тобто, результати досліджень можуть бути вигідні і для практики ведення лісового господарства, яке посідає далеко не останнє місце у структурі економіки багатьох європейських країн. Саме тому різні європейські екологічні організації так твердо стоять на захисті Карпатських пралісів, і підтримують наших вітчизняних активістів у боротьбі за те, аби ці ліси не вирубувалися, а зберігались. Власне, зараз ми бачимо, що є розуміння того, що праліси – це унікальний ресурс, який у нашій країні дивом вдалося зберегти, а відтак, є демонстрація бажання зберігати цей ресурс і надалі. Влада, а саме – профільне міністерство і лісівники – повернулася обличчям до пралісів, щороку нові кластери вносять до заповідного фонду, і це добре. Бо ці ліси можна не тільки вивчати і розвивати науку, але на їх базі за умов мінімального антропогенного впливу розвивати екологічний та екопізнавальний туризм. Це зараз має шалений попит, і на цьому можна добре заробляти.
ТЕТЯНА КОГУТИЧ, УКРІНФОРМ
фото СЕРГІЯ ГУДАКА