Бійці «Закарпатського легіону» – воїни-миротворці
29 травня в Україні відзначається Міжнародний день миротворців – військових, котрі під егідою ООН ставали щитом між сторонами збройних протистоянь, захищали цивільне населення, запобігали гуманітарним катастрофам, підтримували мир у зонах конфлікту. У лавах 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади й зараз перебувають учасники різних миротворчих контингентів.
Полковник Бондарук, позивний «Кельт», брав участь у двох миротворчих місіях – у Лівані в 2000 році та в Іраку в 2004 році. Умови служби в двох країнах разюче відрізнялися.
– Ліван (країна в західній Азії) перебував у давньому конфлікті з Ізраїлем, а прикордонна територія між двома державами завдовжки 200 кілометрів і в глибину до 10 кілометрів була замінована, – згадує «Кельт». – Головне завдання миротворчої місії – розмінування, а також запобігання конфліктам і підтримка миру. Наша ротація виявилася найпершою, тому ми жили в польових умовах – у наметах на березі Середземного моря. Поряд із нами стояв контингент із Фіджі (острівна країна в Океанії). Для наступних ротацій збудували компактні модульні будинки, жити в яких було комфортніше. Клімат у Лівані спекотний, а градусу додавали постійні сутички між ліванцями й ізраїльтянами, в тому числі із застосуванням вогнепальної зброї. Наша ротація загалом пройшла спокійно, а далі було по-різному. Недарма в місцевості, де ми стояли, встановили пам’ятник загиблим миротворцям…
В Іраку – зовсім інша ситуація. Український контингент направили сюди після повалення режиму Саддама Хусейна, однак війна фактично не закінчилася, а перейшла в партизанську стадію. Кожен ранок починався з виїздів саперів на розмінування маршрутів нашого підрозділу, який охороняв мости, будівлі, місця водозабору… А вночі іракці їх знову мінували. Це робили професіонали, колишні військові армії Хусейна, тому нашим саперам доводилося важко. Перша наша втрата – загибель офіцера – сталася в місці забору води, де іракці встановили міну. Наш табір щоночі обстрілювали реактивними снарядами. На пікапи встановлювали металеві рами, кріпили труби від реактивної системи залпового вогню й відкривали вогонь. Під час одного обстрілу мене поранило – снаряд вибухнув поруч, і якби не бронежилет, ми б зараз не розмовляли. Пригадую, одного разу нас відправили на бойове завдання – охороняти залишки складу боєприпасів іракської армії. Ми мали пробути там 3 – 4 дні, тому взяли відповідну кількість провізії. Але склад взяли в облогу іракські партизани. Нас постійно обстрілювали, навіть готували штурм. У підсумку ми затрималися на два тижні, а нестачу продуктів компенсували полюванням на зайців. З облоги вдалося вийти цілими й неушкодженими, але загалом під час місії у нас було немало втрат – і поранених, і загиблих. Ми досі підтримуємо контакт із товаришами, що там служили, час від часу зустрічаємося…
У перший же день повномасштабного вторгнення росії полковник Микола Бондарук пішов у ЗСУ – в 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. Хоча не підпадав під мобілізацію, оскільки через поранення в Іраку має інвалідність.
– Миротворчість – це почесна місія, а зараз я захищаю свою батьківщину, – каже полковник. – Ні Ліван, ні Ірак за масштабами бойових дій не можуть зрівнятися із тим, що відбувається зараз в Україні. Але бути зараз тут – мій громадянський обов’язок!
Майстер-сержант Ярослав Мельник, позивний «Чорний», брав участь у чотирьох миротворчих місіях: в Іраку в 2004 і в Косові – в 2006, 2011 та 2013 роках.
– Перед першою місією я пройшов тримісячну підготовку, після якої вилетів у Ірак, – розповідає «Чорний». – Наш контингент охороняв бази, мости, супроводжував колони й зачищав місцевість. Іракські партизани обстрілювали нас, але не так інтенсивно, як американців. Як правило, під’їжджали на пікапах Mitsubishi L-200, відкривали вогонь із встановлених у кузові мінометів, НУРСів (некерованих авіаційних ракет), реактивних снарядів і швидко тікали. Відкритих бойових зіткнень ми не мали, але втрати все-таки були – внаслідок підривів на фугасах чи мінах.
Наступного року після повернення з Іраку мені запропонували ротацію в Косово. Підготовка перед відправкою тривала пів року, тобто вдвічі більше, ніж перед Іраком, хоча в Косово було спокійніше. Там гарна гориста місцевість, дуже схожа на Закарпаття, але миротворців могли заблокувати й закидати гранатами. Під час гарячої фази одного з конфліктів між сербами й албанцями загинули українські міліціонери, котрі відбували ротацію неподалік.
Усі три ротації в Косово наш підрозділ патрулював місцевість (часто з місцевою поліцією), супроводжував вантажі, слідкував за порядком на лінії розмежування між Республікою Косово та Сербією. Неодноразово бували гарячі моменти. Одного разу серби заблокували в горах польський контингент, то ми на гелікоптерах доставляли полякам провізію з боєкомплектом і самі залишалися для посилення. Іноді доводилося створювати транспортні коридори для доставки вантажів у зону конфліктів. Ми багато чого навчилися там, бо постійно співпрацювали з різними арміями країн НАТО. І хочу сказати, що український контингент показав себе з найкращого боку. Бували випадки, коли через негоду чи з інших причин американці не могли дістатися на визначену точку для спільного патрулювання, тоді командування об’єднаними силами зверталося до українців, і ми все виконували бойові завдання швидко й ефективно. А головне, що за всі ротації в нашому підрозділі не було жодних втрат.
Моя третя ротація в Косово закінчилася в квітні 2014, в Україні якраз почалася війна – росіяни загарбали Крим і вели бойові дії на Донбасі. І я пригадую, як кардинально змінилося ставлення конфліктуючих сторін до українського контингенту. Албанці перед тим ставилися до нас насторожено, з недовірою, а серби – дуже добре, бо вважали нас вихідцями з СРСР, близькими до росіян (серби мають давні історичні симпатії до росіян). Але як тільки почалася війна в Україні, усе дзеркально змінилося. Серби припинили будь-які контакти, зате албанці стали сприймати українців як своїх братів. Якщо наш автомобіль міг загрузнути десь на ґрунтовій дорозі, албанці не тільки відправляли трактор, але й пропонували їжу.
Участь у миротворчих місіях – це дуже цінний досвід, який згодився нам у теперішній війні. У 2014 році, на початковій стадії війни, всі миротворці показали себе дуже достойно. Нас брали в оточення, а ми виходили без втрат і допомагали витягнути інші підрозділи ЗСУ. Робили рейди й зачистки населених пунктів, а втрати мали тільки від артилерійських обстрілів. Ми й зараз продовжуємо воювати, бити ворога, що вторгся на нашу землю…
За бойові заслуги під час виконання міжнародних миротворчих місій полковник Микола Бондарук та майстер-сержант Ярослав Мельник отримали чимало відзнак і нагород, у тому числі від ООН та командування Міжнаціональними контингентами. Уже під час повномасштабної війни з росією обидва військовослужбовці відзначені державними нагородами України.
