«Люди, котрі зараз на війні, повернуться додому іншими – вони кардинально змінять погляди на життя…», – Олег, лікар-хірург
128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада продовжує рубрику-знайомство з нашими захисниками.
Сьогодні, «128 бригада в обличчях» – Олег, керівник лікарсько-сестринської бригади, лікар-хірург.
– Я із Закарпаття, з Мукачева, з лікарської родини. Мій батько все життя пропрацював у хірургічному відділенні Мукачівської райлікарні. Після закінчення медичного вишу я довго працював хірургом у Білій Церкві, а в 2018 році також перевівся в Мукачівську ЦРЛ.
25 лютого минулого року, наступного дня після початку війни я пішов у військкомат і через півтора тижні був у зоні бойових дій. Медики мають бронь від мобілізації, та й рідні були не в захваті від мого рішення йти на війну. Але це моє рішення, і я вважаю, що зробив правильно, – приношу тут користь, рятую наших військових.
Час від часу до нас звертаються місцеві мешканці, котрим ми ніколи не відмовляємо. Цивільні, у тому числі діти, теж отримують вогнепальні поранення від обстрілів. А ми, як правило, стоїмо в таких населених пунктах, куди «швидка» не їздить через небезпеку.
У цивільній медицині я був ургентним хірургом. Тут схожа робота, але лише умовно. Характер травм зовсім інший – від куль, осколків, вибухових хвиль.
Ми переміщуємося разом із бригадою, працюємо на різних напрямках. Щоразу в різних умовах, але хороших умов не було жодного разу. Незважаючи на це, робимо все, що можемо, а часто й більше. До нас привозять бійців у болоті і всякому бруді, і ми все чистимо, обмиваємо, обробляємо антисептиком, видаляємо неживі тканини. Надаємо первинну хірургічну допомогу. А далі все залежить від того, як поведеться інфекція, і чи сильний імунітет. Наше головне завдання – стабілізувати пораненого, щоб час доставки до лікарні чи шпиталю йому не нашкодив. Щоб йому змогли надати повноцінну медичну допомогу в нормальних умовах.
Я не пам’ятаю, скільки операцій провів, думаю, це неможливо підрахувати. Але дуже багато. Під час інтенсивних бойових дій наш пункт приймав по кілька сотень поранених на день. Часто бувало, що привозили дуже важких хлопців. Але (тьху-тьху-тьху!) жоден із них не помер на нашому операційному столі.
Я стараюся не зациклюватися на поранених. Витягти кулю чи осколок давно стало рутинною роботою. Навіть забуваю віддати її бійцю – кинув у тазик і побіг до іншого. Якщо відверто, я трохи забобонний, то стараюся й не віддавати, кажу: «Воно тобі не треба…» Якось ми працювали в містечку неподалік лінії фронту, і нас постійно обстрілювали. Снаряди руйнували навіть сусідні корпуси цивільної лікарні. Різних осколків від ствольної, реактивної артилерії чи мін було дуже багато, і ми деякі збирали й клали як «сувеніри» на підвіконні. А потім хтось прийшов і сказав – заберіть, бо вважається, що осколки притягують один одного. І ми то все викинули.
Бійці дуже по-різному поводяться. Хтось не дозволяє до себе торкнутися, а хтось може витерпіти все. Але бойові травми – це лише частина наслідків війни. Є ще психологічні, які потрібно буде заліковувати дуже довго, десятиліттями. Тому що люди, котрі зараз на війні, повернуться додому зовсім іншими. Вони кардинально змінять погляди на життя. Я це бачу по своїх знайомих і навіть по собі. Психологи і психіатри будуть на вагу золота.
Як знімаю тут стрес, розслабляюся? Маю хобі – риболовлю. І коли є можливість, беру вудку й спускаюся до водойми. Але так, щоб за необхідності за 3 – 4 хвилини був на місці. Якось ми стояли в селі, де багато водойм, то я спіймав 12,5-кілограмового коропа і 17-кілограмового сома. Тоді ми мали кілька дуже смачних обідів…
