«Одна з ворожих куль прийшла за мізинець від голови. Промайнула думка – це кінець, тут і поляжу…», – Едуард, позивний Фріц
Історії з передової від 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
Едуард, позивний Фріц, солдат штурмового підрозділу 128 ОГШБр:
– Нашій бойовій групі поставили завдання зайняти околиці села й зачистити ворожі позиції, поки сусідні підрозділи звільняли саме село. Операція була спланована дуже детально – ми врахували мінні загородження й знали від аеророзвідки про більшість ворожих точок. Попереду пішов танк, за ним кілька «бех», а далі швидким кроком рушили штурмовики. Ми не хотіли сидіти на броні, бо якби в машину влучили, було б непереливки. Так зрештою й сталося – одну з передніх «бех» підбили, кілька чоловік отримали поранення, а решта відділення приєдналася до нас. Ми швидко дійшли до ворожих позицій і зачистили окопи.
Усе виглядало, як у кіно, хоча реальність набагато суворіша. Ми підійшли до посадки й закинули «кішки» – ніяких розтяжок. Перевірили чи є протитанкові міни, а далі під’їхала «беха» й пройшлася по кущах своєю автоматичною гарматою. Там було багато російських СП-шок (спостережних пунктів) і «льожок» (викопаних укріплень для ведення бою лежачи). Але всі покинуті – ми застали їх зненацька. Повсюди валявся бк (гранати й патрони), павербанки, а на одному з кущів навіть висів інтернет-модем. Ми дійшли до заданої точки, почали окопуватися й чекати резервний підрозділ. А за годину, коли група майже закріпилася, росіяни оговталися й почали крити нас артою. І в нас по рації: «300, 300, потрібна евакуація!». Слава Богу, важких поранених були одиниці, але один, на жаль, із нашого відділення. Ворожа міна впала дуже близько від трьох бійців. Одному осколок влетів у каску, влучив прямо в болтик, який тримав кріплення, і проковзнув по контуру каски. Хлопець потім кілька годин перебував у шоці. А другому бійцю осколок пробив каску й влучив у голову. Поранених прямо під обстрілом вивозили «бехи», їхні механіки ризикували життям, серед них були поранені, дай Боже їм здоров’я.
Я теж тоді дивом вижив. Копав «льожку» і був упевнений, що збоку вільна територія. Туди мала зайти наша сусідня група, але бійці не встигли в нашому темпі. І, як виявилося, там сидів ворожий кулеметник, котрий спостерігав за нами. Чекав, поки ми втратимо пильність, і пустив по мені чергу, коли я копав. Одна з куль прийшла за мізинець від голови, інша збила рацію на плечі, осколки посікли шию. Я впав, схопився за шию й подумав, що це кінець – тут і поляжу. А потім дивлюся – крові на руці нема, просто подряпина на шиї. І продовжив копати, правда, вже обережніше, на колінах.
Ми пробули там день, переночували, а далі вирішили змінити позицію, бо місце гарно пристріляли. І відійшли до колишніх ворожих бліндажів. Росіяни скористалися тим, що дуже добре знали місцевість (вони стояли там більше року), і якимись стежками пробралися прямо під бліндаж. Але їх відігнали вогнем, кількох поранили. На цьому їхні спроби контратакувати закінчилися. Ще через півтори доби нас замінив інший підрозділ…
Сам я із Закарпаття, з м.Хуст. Маю австрійське коріння, тому позивний «Фріц». До війни навчався в Національному університету «Острозька академія» на факультеті міжнародних відносин. Закінчив 3 курс, а далі взяв академку й підписав контракт із ЗСУ. Вважаю, що в такий час маю бути тут…
