Закарпатські ковдоші: віражі долі закарпатських диваків
Кожне, навіть маленьке село має мати своїх диваків. Хай вони відрізняються від усіх своїм світосприйняттям, талантами, силою, своєю орієнтацією, дивною і не надто добре прихованою любов’ю до окупантів, схильністю до афер, курварством, приналежністю до босоркань, потребою перебувати у центрі уваги, політичною нерозбірливістю і партійною всеїдністю, але вони мусять бути.
Село Довге за кількістю населення та територією усі приїжджі відносять до категорії містечка, чи, навіть, міста. Тож у нас і диваків мусить бути багатенько. А раніше було ще більше. Бо тепер люди дивляться всілякі дурні та дурнуваті шоу і говорять переважно про те, про що ніби говорить вся Україна (насправді вся Україна потерпає від російської агресії і говорить про війну). А давно, тобто трохи давніше, у минулому столітті, наші односельчани говорили про своїх сусідів, знайомих, тих, що з нижнього кінця, тих, що з Дощадця, тих, що… Тих, кого вважали дивним – не таким як усі. Хоча… Інколи людину до категорії тих, хто опиняється у центрі суспільної уваги кидає доля. Так сталося і з чоловіком, про якого я нині розповім.
Коли я ходив до школи, а це було у сімдесятих роках (1970 – 1980), то батько мені, та і всім моїм братам-сестрам казав: «Не будете добре вчитися – будете жити так, як Жірош!» Ми не знали хто такий Жірош і як він живе, але з вуст строгого батька це звучало навіть гірше ніж «будете коровам хвости крутити!» – такою перспективою тато нас теж інколи лякав, і це, на його думку, теж спонукало дітей до доброго навчання та зразкової поведінки.
Коли я писав матеріал про Владислава Тарасовича Попка, то один із співрозмовників теж згадав Жіроша, сказавши таке: «Попко був таким добрим дохтором, таким порядним чоловіком, що навіть Жіроша міг покласти в больницю!»
Як каже Іван Ілліч Кертис, ніякий то був не Жірош. Справжнє його прізвище Жереш. А звали його Юрієм. Ілліч бачив метрику того чоловіка і я йому вірю. А ще Ілліч каже, що не варто писати про таких як Пепі, як Жірош… «Бо ти робиш із них героїв, а хто вони такі? Ковдоші. Повмирали та най собі йдуть у небуття!» Я так не думаю. То були живі люди, цікаві особистості, яких доля зробила саме такими, яким Бог дав саме таку долю. Вони додавали колориту селу, вони подавали приклад, інколи негативний, вони вчили нас, навіть поза власною волею, бути милосердними та толерантними.
Отож, Жереш Юрій не одразу став таким, ким лякали дітей. Він народився здоровим, сильним і розумним хлопчиком. Виростав у любові і формувався як справжній закарпатський чоловік. Вчився, пішов у армію. На той час то була Чехословацька армія. Наші земляки служили у різних арміях, оскільки Закарпаття належало у різні часи до різних держав. Але завжди наші люди були людьми культурними, толерантними, з відчуттям совісті та обов’язку перед рідною Землею, перед отчим краєм.
Так і Юрій. Боронячи невідомо які ідеали, за якими він бачив рідне село і власну домівку, він проявив мужність і героїзм. За що і отримав звання героя Чехословаччини. Відповідно, та держава почала йому виплачувати солідні гроші, які вони виплачували всім своїм героям. Але у 1944 році Закарпаття, як і всю Україну, заново окупувала російсько-радянська імперія. Відповідно, чоловікові зі вже іншої країни Чехословаччина перестала виплачувати гонорари за його подвиги. Юрію це не дуже подобалося, бо зарплатня працівника лісокомбінату, куди він пішов працювати, не йшла у жодне порівняння із попередніми виплатами. Чоловік почав обурюватися, але марно. Його проблеми нікого не цікавили. З того горя почав випивати.
Оковита ніколи нікого до добра не доводила. Юрій Жереш, шанований герой поступово почав перетворюватися на Жіроша. Спочатку його покинула дружина. Потім згоріла хата…
Жірош вирив собі землянку неподалік місця, де була його хата. А це у нижньому кінці села по вулиці Великій. Його хата була крайньою з правого боку вулиці, якщо їхати на Заднє. Тож і землянка його притулилася до Облазу за штреком, майже навпроти хреста.
Юрія вигнали з роботи. Він почав працювати по людях – де що треба зробити, там і працював. Йому платили «децою», бо більшого чоловік і не потребував.
З часом він перетворився на вигнанця, на ковдоша, але не на жебрака, на непотріб, якого ніхто не запрошував додому, із яким ніхто не хотів сісти за один стіл. Тільки єдиний Попко міг узимку покласти його у лікарню…
Так, ним лякали дітей. Так, він не наш герой і я аж ніяк не намагаюся зробити з нього героя. Так, цей чоловік проявив себе слабохарактерним і легко здався, не зміг протистояти обставинам. Так, він не створив нічого такого, чим би ми захоплювалися. Але він жив у нашому селі і певна частка відповідальності за його долю лежить і на наших людях.
Але тут я хочу сказати не про те. Життя Юрія Жереша-Жіроша – яскрава ілюстрація до епохи російсько-радянської окупації України. Хоча тоді по тисячу разів на день декларувалися цінності гуманізму і братерства, насправді конкретна людина не цікавила нікого. Вмираєш – вмирай собі. Тільки не заважай будувати світле майбутнє – комунізм.
Хай земля буде пухом не тільки Юрію, але і Дмитрові, Йосипу, Михайлові, Федору, Іванові, Василеві… Усім, хто міг прожити краще життя, але на крутих віражах долі зламався. А згадка про тих людей має зробити нас сильнішими та мудрішими. Хоча…
У кожного з дивних людей свої круті віражі долі. Чи не так?
фото ілюстративне з відкритих джерел
