«Найстрашніше на війні – це втрата товариша…», – Гліб, солдат штурмового підрозділу 128 ОГШБр
128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада продовжує серію матеріалів у рубриці «Історії з фронту».
Гліб, позивний Бард, солдат штурмового підрозділу 128 ОГШБр:
– Я зі Львова, раніше займався середньовічними історичними реконструкціями і фехтуванням, вчився в університеті на історичному факультеті. Був студентом денного відділення, тому спокійно міг учитися й далі, але після першого курсу вирішив піти в ЗСУ. Спочатку на строкову службу, а потім підписав контракт і перевівся в 128 гірсько-штурмову бригаду.
Позивний Бард, тому що граю на музичних інструментах – електрогітарі, бас-гітарі, дримбі…
Я пішов у ЗСУ, щоб закрити свій особистий гештальт, хоча не думав тоді, що почнеться повномасштабна війна. А після армії планую повернутися до навчання в університет. Зараз мені 21.
Перед відправкою на передову всі новачки пройшли дуже хороше навчання в нашому підрозділі. Ми мали чудового наставника, котрий брав участь у обороні й штурмових діях на Херсонщині, Донбасі, Запоріжжі, у нього величезний кредит довіри. Усе, що нас учили, потім стало в нагоді на нулі в реальних бойових умовах.
Чи було страшно при першому бойовому виїзді? Ні. Треба просто зрозуміти, де ти знаходишся, зловити момент, а далі все піде автоматично по накатаній. Найстрашніше – це втрата товариша. До будь-чого можна звикнути – побутових незручностей, обстрілів, стрілецьких боїв – тільки не до втрати товаришів, це завжди величезний удар.
Знаю, що в тилових регіонах багато молодих хлопців, котрі не думають іти на війну. Вважаю, що будь-яка людина має самостійно приймати рішення й прораховувати наслідки – що буде, якщо вона піде на війну чи почне ухилятися. Маю багато знайомих, котрі запевняли, що запишуться в який спеціальний чи штурмовий підрозділ ЗСУ. Але потім усі затихли – хтось виявився «хворим», хтось знайшов іншу причину залишитися дома. Це сумно.
Я мав внутрішнє відчуття, що мушу піти в ЗСУ, навіть думки не виникало, що якось можу оминути цей шлях. Тому я тут.
Мама й дівчина не були в захваті від мого рішення, але вони підтримують мене в принципових, доленосних речах.
