«Людина не знає, що чекає її на полі бою. Але коли поставлена задача прикрити товаришів, страх забувається…»
128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада продовжує знайомити нас із захисниками і захисницями в рубриці «Історії з фронту».
Сьогодні своїми «Історіями» ділиться Михайло, позивний Малиш, механік-водій БМП гірсько-штурмового підрозділу.
– Наш підрозділ воював на різних напрямках, але зараз найважче. Чому? Бо ворог чекає нас, знає, що ми будемо вибивати його саме в цьому місці, він тут давно, серйозно закріпився і все замінував. Перед кожним штурмом наші розвідники обстежують потрібний напрямок і дають необхідну інформацію саперам. А ті розміновують територію, створюють проходи різними способами, у тому числі безконтактно – скидають вибухівку з дронів, від якої детонують міни. Тому стараємося прориватися, хоча дається це нелегко. Так, контрнаступ іде не так швидко, як хотілося б. Але це тільки початок, ще не вечір…
Росіянам вдається добре подавляти вогнем штурмові групи, ми відчуваємо це на собі. У них більше людей і ресурсів. А нам добре вдається знищувати росіян. Ми цінуємо людей, не посилаємо їх на забій, працюємо точково, хірургічно. Тоді як росіяни лізуть натовпом і намагаються продавити оборону, не звертаючи уваги на величезні втрати. Така принципова різниця.
Чи не боюся нарватися на міну? Так, людина не знає, де чекає її міна. Але коли поставлена задача прикрити хлопців, яких сильно кошмарять, то страх забувається. Треба виконати роботу – допомогти своїм, а інше другорядне.
На Херсонщині мені довелося повоювати на трофейному танку Т-72, який взяли наші штурмовики. Хороша машина, точно стріляє. Танк і досі б’є росіян, працює проти колишніх хазяїв.
Я з Ужгорода, до війни мав цілком цивільну професію – працював у піцерії. Дома мене чекають дружина й батьки. Саме заради них я в ЗСУ.
