«Усі хлопці в бою поводилися дуже достойно, навіть ті, що вперше йшли на штурм…», – історії з фронту
128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада продовжує знайомити нас із захисниками і захисницями. Сьогодні у рубриці «Історії з фронту» про штурм, який нещодавно провели на Запорізькому напрямку.
Кілька днів тому бійці 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади вибили росіян із позицій на Запорізькому напрямку і взяли двох полонених. Штурмова група складалася з шістьох піхотинців, четверо з котрих вперше мали близький контакт із ворогом. Усі вони в бою поводилися дуже достойно. Про деталі небезпечного бойового завдання розповідає один із учасників штурму, 38-річний солдат Сергій (позивний МТС). Далі пряма мова:
– Ми мали загальну картину локації, яку готувалися штурмувати, від аеророзвідки. Знали, що позицію утримувала різна кількість піхотинців, однак того дня їх було четверо. Наша група приготувалася до штурму й очікувала на заздалегідь обумовленій точці за кілька сотень метрів від ворога. Зі зброї були автомати, РПГ (ручний протитанковий гранатомет), багато гранат і патронів. Особисто я взяв 15 магазинів плюс патрони розсипом у рюкзаку.
Спочатку по укріпленнях відпрацювала наша арта і FPV-дрони, вони добре розібрали їх. Двоє росіян не витримали й кинулися тікати вздовж посадки, однак їх наздогнали наші FPV-шки. А далі надійшла команда «вперед!», і ми пішли на штурм. Четверо хлопців рушили попереду, двоє трохи позаду. Дійшовши до позицій, ми розділилися – кілька штурмовиків просувалися траншеями, ще кілька прикривали їх згори. Почалася зачистка траншей – перед кожним поворотом, кожною щілиною чи бліндажем ми відкривали вогонь із автоматів і кидали гранати.
Знали, що на позиціях залишилося двоє росіян, однак де саме – було невідомо. Скоро над нами з’явився російський дрон-бомбер, однак він зробив тільки один скид, і то неприцільний. Ми розуміли, що мусимо швидко виконати роботу, але просувалися обережно. Нарешті після чергового вибуху гранати із одного з укріплень почулося: «Ми сдайомся, нє стрєляйтє!» Кілька хлопців підійшли туди по траншеї, я був зверху й крикнув, щоб росіяни зняли броню, РПС-ки (ремінно-плечові системи) й виходили з піднятими руками.
Спочатку вийшов один, товариші його обшукали й спитали, скільки їх усього. «Двоє» – відповів полонений. Затим вийшов другий. Вони виглядали трохи контуженими, але поводилися більш-менш адекватно. Ми поставили кілька питань і почули стару історію – що їх примусили піти в армію, що один мав борги, тому не було вибору й таке інше. Хоча швидко з’ясувалося, що обидва контрактники, а не мобілізовані.
Полонених забрали наші хлопці, що йшли позаду, щоб закріпитися на відвойованій позиції, після чого ми повернулися. Уся робота зайняла десь годину. З нашого боку обійшлося без втрат, правда, один боєць підвернув ногу, а одного трохи оглушило вибухом. Усі хлопці поводилися дуже достойно, навіть ті, що йшли на штурм вперше.
Після повернення в підрозділ я подзвонив рідним і сказав, що в мене все добре. А далі помився, привів себе до ладу й ліг спати…
