Дівчинка із надздібностями із Казахтану мріє побувати у Закарпатті

Маленька відьмочка

Ми познайомились на одному з поетичних сайтів. Перше, що вразило – глибина її творів. Я думала, що авторка – доросла жінка, років 30. Як виявилося, писала – ще зовсім юна дівчинка, якій щойно виповнилося 15. Настя жила в Казахтані. Ми спілкувалися виключно через Інтернет. Після починання її твору (прози) про жінку в божевільні, захотілося познайомитись, дізнатися, звідки в маленькій дитячій голові такі дорослі проблеми, які не хочуть піднімати навіть завзяті акули пера.

Здавалося б, яке відношення має дівчинка з іншої держави до Закарпаття… а, виявляється, має. Її предки по батьковій лінії жили на Тячівщині. Вона мріяла побувати тут, але не могла знайти родичів, бо батьки розлучилися і батько виїхав до Росії.

З Настею ми могли поговорити на будь-які теми. Вона вміла і порадити, і розрадити… але було в ній щось чудернацьке, містичне, незвичне… а що саме – одразу я й не могла зрозуміти.

Якось вона розповіла, що живе в однокімнатній квартирі разом з бабусею, мамою, дядьком, його дружиною та  їхнім сином. Казала, що в хаті часто бувають застілля і всі, крім неї та бабусі, полюбляють хильнути зайвого. Власне бабуся, пані Тамара ї виховувала онучку. Однак жінка працювала бухгалтером і з ранку до ночі була на роботі (вона єдина з усієї сім’ї мала роботу… і щоб забезпечити дітей, вела ділову  документацію одразу на кількох підприємствах). На Настю в неї також не зовсім вистачало часу. Тож дівчинка була зайнята сама собою… писала вірші і оповідання та фантазувала про щасливе життя.

Так минуло два роки. Настя закінчувала школу і перед новорічною шкільною дискотекою, куди власне і забралася з дому, просто зникла. ЇЇ шукали всі: і рідні, і поліція, і волонтери, і величезна Інтернет-спільнота… Яких тільки версій не висували про те, де знаходиться дівчинка. Більшість сходилися на думці, що її вбили. Минув тиждень, другий, третій, а від школярки не було ні слуху-ні духу. Я підтримувала зв’язок із бабусею і намагалася її підтримувати.

Непомітно спливло більше двох місяців. Уже навіть рідні втратили віру в те, що Настю знайдуть живою… і якось вона мені приснилася. У синій сукні з розплетеним волоссям (вона любила заплітати коси). Дівчина посміхалася і просила передати бабусі, що вона жива і з нею все гаразд. Одразу ж уранці я написала пані Тамарі про свій сон. Ми спілкувалися через одну із соцмереж. У відповідь жінка прислала лише смайл зі сльозами. Вона зневірилася… але хотіла, дуже хотіла вірити у те, що моє сновидіння було віщим.

А через три тижні Настя написала мені сама.

Як виявилося, вдома її не було три місяці. Жила вона то на вокзалі, то в людей, із якими знайомилася на вулицях. Харчувалася тим, що дадуть, випрошувала милостиню і милася у випадкових знайомих. Завжди, між іншим, знаходився хтось такий, хто давав їй притулок. Однак місце проживання змінювала часто, бо знала, що її шукають. На той час,  коли поліція її затримала, вона була більше ніж за 500 кілометрів від рідної домівки. Але яким було моє здивування, коли дівчинка сказала, що жила під моїм іменем. А далі я просто втратила дар мови, коли вона подякувала за те, що я перепадала бабусі її слова.

Так то був не просто сон? – здивовано вигукнула я (ми розмовляли через скап).

Ні! – відповіла вона. – Я сама прийшла до тебе в сон. Ти ж чула про усвідомлені сновидіння?

Чесно кажучи, я хоч про них і чула, але поняття не мала, як їх можна застосовувати на практиці. Тоді Настя прочитала мені цілий курс лекцій про те, як можна з’являтися уві сні іншій людині і навіть давати їй доручення. Практикувати такі сміливі експерименти мені не хотілося, адже у снах можна так «застрягнути», що потім людина може ніколи не прокинутися. Однак досвід школярки мені був цікавим.

Минуло ще кілька тижнів. Ми знову спілкувалися з Настею. Вона сказала, що тепер їй всі докоряють за втечу з дому, що вона перебуває на обліку у дитячій кімнаті, що з мамою стосунки погіршилися ще більше. Однак бабуся розуміє її ще краще. Раптом дівчинка спитала, що робить моя донька. На той час їй було два роки і вона повинна була спати у мами в кімнаті. Я відповіла, що не знаю. Настя поцікавилася, що є в нас у хаті різнокольорове. Я й гадки не мала. Вона порадила піти подивитись, наголосивши, що це в неї у руках і вона з цим бавиться.

Справді, моя дитина не спала, вона перебирала пальчиками строкаті нитки для вишивання. Між іншим, їх ніхто не використовував багато років і я не могла повірити своїм очам. Мама пояснила, що прибирала і знайшла їх, а донечка попросила, от вона й віддала.

Після цього я влаштувала Насті справжній допит, звідки у неї таке яснобачення, звідки такі знання.

Я – відьма! – спокійно відповіла дівчинка. – Маленька відьмочка!

Дар у неї справді був, адже бабуся займалася знахарством, лікувала інших травами, а от силу – передала сусідка, коли помирала. Єдине, що не було в Насті – досвіду. Тому вона читала книги і практикувалася на всьому, на чому тільки могла.

Я розумію тварин! – заявляла вона.

І зі світлин, які дівчинка виставляла в Інтернеті це було очевидним. Настя полюбляла фотографуватися з павуками, зі зміями, з ящірками та з котами.

Вони – мої помічники,   не раз запевняла вона. Тварина – це провідник у паралельні світи. Їх розуміти навіть легше, ніж людей.

Здається, уся ця історія з утечею та надприродними здібностями Насті й забулася б, якби не одне «але». Якось вона сказала, що постійно балансує на межі життя і смерті… і що я теж знаю про такий баланс.. і що про нього знатиме навіть моя дитина. Тоді я не розуміла, про що вона каже. Тільки через чотири роки я згадала ці її слова.

Справа в тому, що колись через мене переїхав автомобіль і я справді була між двома вимірами. А згодом ситуація повторилася з моєю дочкою… вона теж потрапила в аварію.

На той час із Настею ми спілкувалися же дуже рідко. І в неї, і в мене дуже змінилося життя. Вона з медаллю закінчила школу і вступила на філологічний факультет, хоча бачила себе виключно в журналістиці. Чому вона вирішила піти моїми стопами  – досі не знаю. Але якась дивна нитка між нами усе ж проходила… це була – ніби спорідненість душ між людьми які ніколи одне одного в реальному житті не бачили. Тож я вирішила їй написати.

Я не могла тоді прямо сказати, що на тебе чекає, – пояснила Настя. – Мова ж ішла про те, що для тебе є найріднішим у світі, про твою дитину. Тож застерегти тебе я мусила, хоч і непрямо.

Багато пророцтв дівчини справді збувалися. Мене щоразу вражало, наскільки точно вона відгадує моє минуле, про яке я їй ніколи не розповідала і як збувається все те, що вона віщує на майбутнє.

Багато хто вражав Настю дивною. Вона справді була не такою, як інші. Навіть її творчість відрізнялася від усіх, сплутати її твори з іншими авторами було неможливо… у них була якась містика. Не раз вона наголошувала, що за словами потрібно стежити, бо вони мають особливість збуватися, особливо, якщо мова йде про вірші. А писала вона на теми не надто доступні для широкого загалу… такий собі заримований хорор із елементами головоломок.

Одного разу Настя повідомила, що знайшла батька, неодмінно побачиться з ним,розпитає про родичів  і приїде в Закарпаття. Ще  тоді, коли після втечі її з дому ми спілкувалися, я казала їй, що могла не блукати невідомо де, а приїхати сюди. Утім у дівчини не було документів, тому поїздка за кордон для неї була нереальною.

Але побачитися з батьком Насті не судилося. За тиждень до запланованої зустрічі він помер від серцевого нападу.

Я боялася цього, бо відчувала в глибині душі щось недобре, – зауважила вона. – Однак колись у Закарпатті я неодмінно побуваю, бо в уяві бачу високі гори та швидкоплині річки. Та й коріння моє саме з Карпат.

Поки що мрія дівчини не збулася. Зараз вона зайнята навчанням і про мандрівки зовсім не думає. Свої надздібності вона вдосконалила ще більше, людей бачить наскрізь… А я з того часу не можу спокійно пройти повз  жодного безхатченка… бо щоразу пригадую ту тримісячну мандрівку Насті…

Газета «Екстра Закарпаття», ексклюзивно для  zakarpatpost.net

 

Коментування вимкнено